Солохині теревені

Подивилася я на глеки з трьох картин криворізького художника Валерія Аблеця,  і подумала, що кращої посудини у  людства за усіх часів не було. Хто і коли глиняний глек витворив - геній. Та й ті, хто зараз  глиною  править, унікальні.  І на картинах цей посуд живий, і в казках(там дух спить), і на столі.   Наливай туди хоч воду, хоч молоко, хоч квас - не зіпсуються.

У народі кажуть: глеки  магічні. Господині тримали на похваті кілька робочих, без поливи, і пару святкових глечиків. Дехто з ними розмовляв, миючи та обтираючи, а глина - матеріал м'який і чуючий - поглинав не тільки рідину, а й мову.
Старі майстри, виготовляючи глеки, говорили про них: "Сьогодні зробив вісім душ (тобто глеків), завтра ще 4 душі випущу".
Глек в українців на столі - атрибут заможності і повного життя. Цей стародавній символ достатку нині можна придбати, який завгодно, та чи приживеться. От у мене бабусин стоїть, як раритет.

Не хоче служити. Залишається вірний. То я  купила свій. Працює. Глянеш на нього і відразу, як сонце, сходить хата, стіл і "дрифтинг" біля плити.
У свекрухиної свекрухи баби Улі була величезна макітра. До неї вона вкладала щойно спечені пироги з сиром, накривала чистим рушником і ставила на стіл. Крім тої пані Макітри, вже нічого на столі не вміщалося. Пироги  не черствіли тиждень, і вся кухня від тої макітри світилася затишком-затишком. Служила їй все життя, і я трохи застала того служіння. А перед її смертю впала і розлетілася на цурки. Залишилася тільки в памяті  пиріжкова смакота в роті вперемішку з гончарною красою.
Років 20 тому я теж собі макітру з кришкою придбала,  набагато меншу за баби Улину. Для вареників. Оберігаю, як зіницю ока, аби не цокнулась об щось і жила.

Згадую, що у моєї бабці багато глеків було, вона  їх ретельно мила та вішала догори дном на огорожі, щоб не оселився чийсь недобрий дух. І ніколи не тримала пустими. Або повні, або перевернуті. У мене нема куди перевертати, тому кидаю в пустий глек або цукерку, або ненадовго всяке різнотрав'я.
Ті глеки після бабусиного відходу кудись поділися. Жодного не бачила в хаті вже без неї. І з подивом дізналася, що на етнобазарах скуповують глечики, горщики, куманці, тикви, плескавці, що були у вжитку. Навіщо? Не уявляю. Якщо  гончарна столиця в Україні - Опішня в Полтавщині - виробляє продукцію такої краси, що очам боляче! Можна все переглянути в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному
Про це українське глечикове "роздолля" писав наш Микола Гоголь у «Сорочинському ярмарку». Його цитатою поділилася Вікторія Зубань, завідувачка Меморіального музею- садиби філософа й колекціонера  Опішненської кераміки  Леоніда Сморжа.

«Гори горшків, закутаних у сіно, поволі сунули, здається нудьгуючи з своєї неволі і темряви; подекуди тільки яка-небудь розмальована яскрава миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту й привертала розчулені погляди прихильників розкоші. Багато з подорожніх поглядало із заздрістю на високого гончаря, власника цих коштовностей, що повільно йшов за своїм крамом, дбайливо закутуючи глиняних своїх чепурунів та кокеток ненависним для них сіном…»

Не менш вигадливі за письменника і звичайні господині. Вони вважали, що  на денці деяких глечиків є пуп – глиняний відросток. І від його розмірів залежало, як багато вони зберуть вершків зі стоянки.
Ще говорять люди, що раніш горщики й глечики за "голосом" обирали. Нібито  є жіночі і чоловічі, бо по - різному звучать. І в хаті має бути їх рівня, для родинного спокою.
Всі ці перекази, можливо, і вигадки для ширшого збуту глиняного посуду. Та є в цьому проста правда: має бути свій глек, ти його наповнюй за життя, а там він сам вирішить, що йому після тебе робити. Чи залишитися вмістилищем  твоїх домашніх кухарських чаклувань і теплих думок про сім'ю, чи служити далі до першої тріщини.
Боляче дуже, що наш великий український Глечик тріснув, битий війною, і витекло з нього життя цілих поколінь, і, хтозна, ще стільки витече... І від того усвідомлення прагнеться, щоб правічний Чумацький Шлях своїми невмирущими зорями спалив дотла  джинів з пустих кувшинів і захистив наш багатющий Глек, спраглий наповнюватися... Зокрема, і пророцтвами Євгена Гуцала:

"Край Чумацького Шляху живемо – у зорях пшениці,
живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба,-
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
і не стерти кургани, насипані в наших серцях..."