Китайгород зустрів Героя-земляка Василя Прокопенка з нацистсько-рашистського полону

 На фото: старший солдат ЗСУ Василь Прокопенко (зліва) після повернення з полону

   У непрості часи війни кожен українець являє світу справжнє Українське диво стійкості, мужності і витривалості. До повномасштабного нападу підступних московитів подружжя Василя і Віри Прокопенків вело в Китайгороді традиційне сільське життя, фактично фермерське: обробляли землю, будували гарний будинок, тримали корів, свиней та іншу живність. Коли була можливість, не відмовлялися від офіційної праці. Вивели в люди двох добрих синів, одружили обох і діждали першого онука...

   Після несподіваного для багатьох зухвалого нападу «другої армії світу» Василь Прокопенко одразу став на захист України. Завзятий в селянській чи будівельній праці, фізично міцний і з веселим характером, натхненно воював у складі 128-ї Окремої бригади територіальної оборони Дніпропетровської області, котра тепер має почесне найменування «Дике поле», переважно в Донеччині. Сумлінно і винахідливо ставився до ратної справи, відтак удостоєний командуванням звання старший солдат. Особливо тривалими і виснажливими були важкі бої біля Великої Новосілки Волноваського району.

   Лічені рази воїн зміг потрапити додому. Та й в ті короткі години, розповіла дружина Віра Прокопенко, він вже був командиром відділення і переважно телефонував побратимам, підказував, як діяти в тій чи іншій бойовій ситуації. «В нас чимало молодих хлопців, - пояснив дружині, - їм треба допомагати».

   В одному із особливо тяжких боїв, більше двох років тому, поранений воїн ЗСУ Василь Прокопенко потрапив у полон до окупантів. Ті вижити дали, але дуже катували і морили голодом. «Мене били так, що поламали ребра, пекли електрошокером. Навіть звичайної води не завжди давали, - розповів В. Прокопенко. - Годували ледь-ледь, якогось кип’ятку чи баланди поставлять і «сіли!», «встали!», та й усе. В реабілітаційному центрі дівчата дуже старалися, то я вже набрав 25 кілограмів». А на перших фотокадрах обміну військовополоненими наприкінці травня Василя вкрай важко, лише по очах, можна було впізнати. Нелюди-рашисти так катували його з побратимами ще й голодом. І в той же час ми тримаємо їхніх військовополонених згідно з Женевськими конвенціями 1949 року, під строгим контролем Червоного Хреста, витрачаємо на кожного по 11 тис. грн. в місяць. Бо ми люди!

  Учора Китайгород за ініціативи друзів родини урочисто зустрів Василя Прокопенка з полону. Було море обіймів, сльози радості, а ще й смутку за дванадцятьма воїнами Китайгородської громади, котрі повернулися додому на щиті... Звучали патріотичні пісні і Гімн України, завідувачка дитсадком Таміла Сірченко відкрила зустріч:

- Спасибі за службу, наш Герою, і з довгоочікуваним поверненням! Ми всі дякуємо тобі за мужність і стійкість. Бажаємо якнайшвидшого відновлення та повернення до нормального життя. Нехай кожен день буде наповнений миром та радістю. Слава Україні!

   Допомогли організувати захід і жінки та молодь з ГО «Петриківські незламні». «В нашій громадській організації дружини полеглих воїнів, рідні зниклих безвісти і полонених, - пояснила її очільниця Алла Кислова. - Я дружина діючого бійця ЗСУ, котрий повернувся з полону. Приїхали допомогти зустріти земляка-героя в Китайгород, до сусідів. Кожен воїн, родина полеглого мають постійно відчувати безмірну вдячність суспільства і влади за збережені життя і відстояну в боях Україну».

   У Василя Прокопенка служить в ЗСУ і менший син, Євген, в Донеччині. Старший Дмитро заброньований місцевим ТОВ, як вправний механізатор і комбайнер. На кілька годин він відпросився із гарячих у всіх сенсах жнив, аби привітати тата.

- Я й гадки не мав, що так можуть зустріти земляки... - зізнався Василь Прокопенко. - Сердечно дякую всім односельцям і Петриківському товариству! Все буде Україна!

   Безумовно, так і станеться. Україна, зі зброєю в руках, переможе отой лютий, сатанинський сказ кремлівських дурисвітів, котрі, окрім як загарбницької війни, не бачать на планеті Земля ніякого іншого прийнятного майбутнього.