А Чехов - наш з вами земляк

           Багатьох здивувала заява голови Асоціації фермерів Дніпропетровської області Анатолія Гайворонського, що «Кубань треба забрати у росіян назад». Там найбільш родючі землі, і наші фермери, мовляв, здатні дати їм раду. Отож повернути необхідно ще і якомога швидше – «фермери встигнуть посіяти і на Кубані, не хвилюйтеся».

Скажете, Анатолій Іванович «образно» передав куті меду? Зовсім і ні. За часів Запорізької Січі володіння козацької Кальміуської паланки сягали гирла Дону та мало не половини нинішньої Ростовської області. А далі і Кубань також належала їй. Не випадково у вирі більшовицького перевороту на початку 1918 року тамтешній народ підтримав Третій Універсал Центральної Ради України і вимагав «приєднати Кубань до Матері-України». Але сталося не так.  Переважили войовничо налаштовані «лідери» тодішніх різних мастей і утнули-проголосили незалежну Кубанську народну республіку. Уже через півроку кубанські козачі ватажки просили Київ допомоги в боротьбі з більшовиками і вели перемовини про приєднання Кубані «до рідної землі».

На жаль, перед вирішальними подіями визнаний провідник Кубані Микола Рябовіл влітку 1919-го був убитий Добровольчою армією. Перемовини йшли до березня 1920 р., поки Червона армія, послана Москвою, не ліквідувала Кубанську республіку. Втім, населення краю не вгавало до 1922 р., а де-інде і аж до 1925-го – чинило опір, влаштовувало повстання, проганяло московських комісарів. До речі не випадково: на ті часи українці становили там понад 62 відсотки від усіх проживаючих, місцями ж і до 80-ти!

А потім кремлівська влада почала розправлятися з українським народом Голодомором 1932-33 років. Сьогодні ж усім ясно, що Голодомор влаштували з метою знищення української ідентичності. Іншими словами – то був геноцид нашої нації. Який не обминув і Кубань. Ще за два роки до навмисного голоду В”ячеслав Молотов, котрий очолював тоді Радянський уряд, сказав прямо, як відрізав: «Буде у нас хліб – буде жити і наша влада, не буде хліба – наша влада сконає. А у кого зараз хліб? У реакційного українського мужичка і реакційного кубанського козачка. Добровільно вони не дадуть нам свій хліб. Його потрібно у них забрати». Це правда історії з одного боку. А з іншого іноземні історики згодом зроблять висновок, що «Сталін раніше од Гітлера прийшов до висновку що «на українських землях питання існування російської держави невіддільно пов”язане з національним питанням». Себто коли українська націє «має бути або заневоленою, або, коли упирається, силоміць приборканою, або і назовсім знищеною». Виходить в сьогоденного здурілого кремлівського недопалка, як іронічно «величали» недолугого Путіна його колеги по колишньому КДБ, було в кого вчитися і з кого брати приклад. Чи цей нині воєнний злочинець швидше намагається навіть перевершити і Гітлера, і Сталіна, разом узятих?

Залишається додати, що на Кубані воднораз із Голодомором розгорнули і боротьбу ніби з насильницькою там українізацією. У грудні 1932 року Сталін та Молотов підписали спеціальну на цей рахунок Постанову. У ній говорилося: «Особливо ЦК і РНК вказують Північно-Кавказькому крайкому, що легковажна, не більшовицька українізація при відсутності контролю у школах і друкованих виданнях надала легальну змогу ворогам Радянської влади для організації неприхованого опору».

А тепер наостанок знайте й таке: у Таганрозі нині Ростовської області, де народився класик по суті світової літератури Чехов, у присвяченому йому музеї я на власні очі бачив оригінал Свідоцтва про появу на світ Антона Павловича. Написано чітко і ясно: народився він у м. Таганрог Катеринославської губернії. Зрозуміли? У нашій Дніпропетровській області. Отож маємо ми повне право пишатися настільки знаменитим земляком. І твердити, що і його свого часу украла у нас ненаситна Росія.