А ВИ ПАМ'ЯТАЄТЕ ПАВЛА ЛАЗАРЕНКА?

У кожного своя пам”ять і кожен волен як сам вважає за потрібне судити про того ж Павла Івановича Лазаренка, по-своєму пам”ятати й згадувати його – першого за часів уже незалежної України Представника Президента у нашій області, отож главу Дніпропетровщини. Де для багатьох, якщо не для
більшості доволі несподівано, майже сенсаційно очолив обласну
держадміністрацію. А нічого дивного насправді не сталося: у ЦК Компартії України відділ сільського господарства кілька літ напередодні очолював вихідець з Царичанського району Євген Чулаков, то він і переконав колегу- заввіділом пропаганди та агітації Леоніда Кравчука, що той не помилиться,навіть мусить промислову Дніпропетровщину довірить нарешті не металургу чи гірнику, як було заведено досі за радянських часів, а аграрнику-селянину.
Що з цього вийшло – от і судіть тепер кожен, як може чи переконаний. Тим паче, що є привід: сьогодні на далекому американському континенті Павло Іванович зустрічає свій 70-й, таким чином ювілейний день народження.
Про феномен Павла Лазаренка, наче мало не першого в Україні злодія- корупціонера і «прихватизатора» її багатств та скарбів, в дійсності таки майна, чимало було написано і висловлено навздогін утікачу з панамським паспортом за океан. Тобто нагадувати все те немає потреби. Та й ми, якщо хочете знати, не збираємося цього робити. Навіть утримаємося власні думки на цей рахунок оприлюднювати. Просто кілька фактів та спостережень в
доповнення тих мало не міфів та легенд, які до цих пір в області на слуху. Бо коли малюють Павла-губернатора справді першим потрошителем-розкрадачем України, то це, як на нас, не зовсім так. Пам”ятаю, як сьогодні: готуючи одну публікацію з області в газету «Голос України», я напросився на зустріч з Лазаренком. Треба було з його вуст почути деяку інформацію. І от мені телефонують, що завтра вранці Павло Іванович прибуде з Києва
прямісінько у свій робочий кабінет, і перший, кого прийме, це буду я. Але прийме не одного мене, але й редактора обласної «Днепровской панорамы» Володимира Кузьмінецького. Щоб одним рипом, мовляв, вдовольнити пресу. І от ми у приймальні «губернатора». Відчиняються її двері і майже забігає Лазаренко. Не спиняючись, на ходу вітається та махає нам рукою, щоб
заходили слідом за ним. В кабінеті Павло Іванович не сідаючи виголошує раптом нам монолог:
-Боже, що в Києві робиться! Хлопці, ви не уявляєте: гребуть усе під
себе! Це не роздержавлення і не ваучерна приватизація – це розтягування всього, що народними трудами створено і є в Україні…

Так я тепер от і питаю: хто почав першим грабувати – Лазаренко у
Дніпрі чи оточення Кравчука у Києві? Скажу більше: у Києві не тільки найближче оточення Леоніда Макаровича, а й чиновницька братва по міністерствах та по відомствах. Маю підстави так стверджувати, бо наслухався тоді від наших дніпропетровських директорів, начальників і т.д., які мусили їздити в столицю узгоджувати роздержавлення своїх підприємств.
Там від них не соромлячись відразу вимагали «відкати»…
А вже при Кучмі, коли Верховна Рада давала згоду на позбавлення
Павла Лазаренка депутатського імунітету, мені - знову ж таки від «Голосу України» - довелося перебувати на парламентському балконі для преси. То в кулуарах Ради, смію вас запевнити, практично ніхто не сумнівався, що якби Лазаренко «не здумав себе бачити суперником Кучмі на наступних виборах Президента, який ще й неодмінно переможе, то ніхто його не чіпав би». То хіба сьогодні не можна казати, що виходить сприймали дійсно Павла за
реального суперника? Та тільки своє 70-ліття судилося йому святкувати далеко від України по суті, як на нас, її вигнанцем.