"МИ НАМАГАЛИСЯ БРАТИ ТА ОСВОЮВАТИ УСІ "ПЛЮШКИ", ЯКІ ЙШЛИ ВІД ЗАХІДНИХ ПАРТНЕРІВ"
- На початку вторгнення ви потрапили до своїх друзів у добровольчий підрозділ під назвою Українська добровольча армія. Де спочатку воювали?
- Ми знаходилися в селі Русанів Броварського району. Були на підсиленні 72-ї бригади, яка тримала основну дорогу. Ми ж перекривали одну з додаткових. Після Київщини, коли росіяни відступили, трохи перепочили і нас відправили на Харківщину. Недовго були під Ізюмом, після чого нас перекинули у Харків на допомогу 92-й бригаді. Ми були на зачистках сіл та закріпленнях. Так було до початку літа, коли я вирішив, що потрібно переводитися з добровольчого батальйону.
- Чому?
- Тому що побачив, що монополія на війну є тільки у ЗСУ – саме тут сконцентроване усе озброєння та техніка. Так, ми були забезпечені амуніцією, але у зброї та боєприпасах сильно залежали від Збройних Сил, яким усе видавалося із зрозумілих причин. Крім того, нам з хлопцями не подобався статус невизначеності. Вирішили йти у реальне військо. Так почався мій шлях до 93-ї бригади.
- Розкажіть, яким він був.
- У нашому добровольчому підрозділі служив мій хороший друг Толік Оріль. Він був кавалером ордена Богдана Хмельницького, воював з 2014 по 2015 рік у 93-й бригаді. Був безстрашним воїном. Він першим пішов з цього добровольчого двіжу. Їхав оформлятися. Запропонував і мені. Я мав вибір, але знав, що 93-тя – одна з найпотужніших бригад. Вона воює, знаходиться в епіцентрі подій, має хороше забезпечення. Приїхав. Мене дуже швидко прийняли, тому що я мав військовий квиток і свого часу проходив строкову службу. Не було ніяких складнощів та підготовок. За два дні я вже поїхав на Слов’янськ у складі нового батальйону, куди мене з радістю взяли.
- Наскільки я знаю, ви у складі бригади утворили окрему мобільну групу вогневого ураження "Коршун-team"...
- Так. У нас були хороші стосунки з комбатом, який цінує вмотивованих та ініціативних людей, які хочуть щось робити. Ми озвучували свої пропозиції. Він дозволив нам утворити таку групу, яка йому підпорядковуватиметься і виконуватиме поставлені ним завдання. Нас спочатку було дев’ятеро.
- А чому така назва групи? Хто придумав?
- Толік дуже любив природу, зокрема шулік. Але нам більше сподобався варіант у перекладі - коршун. Вирішили прозвучати так зухвало (посміхається. – О.М.).
- Що було далі?
- Оскільки батальйон був тільки-но сформований, нас спочатку вивели на другу лінію за Слов’янськом, щоб ми не одразу потрапили у бойові дії. Хоча ми так само були під обстрілами, але не брали активної участі у протистоянні. Це нам дало змогу трохи адаптуватися до стресових ситуацій, звикнути до окопів та лопат. Ми тільки те й робили, що копали, будували бліндажі, навчалися. Так тривало десь місяць. А потім був Бахмут, де вже потрапили в бої. Власне, почалася серйозна двіжуха. По суті саме тут наша група стала окремим організмом.
- Ви стали кулеметником, мінометником та оператором СПГ. Як навчалися?
- Взагалі ми постійно смикали нашого комбата: "Дайте нам зброю!". Складали списки, чого б хотіли. З нас, звичайно, сміялися, тому що ми все те не могли отримати. Але коли з’являлося щось серйозне, нам теж перепадало. Наприклад, 120 міномет. Ми-то – стрілецький батальйон, мінометних батарей взагалі немає, відповідно, ніхто нікого не навчав з ними вправлятися. Але ми знайшли в іншому батальйоні вільний міномет, який хлопцям не сподобався, адже був італійський. Він трохи складний – з НАТівським прицілом, іншою системою одиниць, ще й дзеркальний та не дуже міцний. Але ми одразу погодилися його освоювати. Міномет – це ж так круто (посміхається. – О.М.). Також нам видали американський гранатомет та кулемет. Ми намагалися брати та освоювати усі "плюшки", які йшли від західних партнерів. Навчалися самостійно. Не було ніяких інструкторів, курсів та навчань. Тільки література і те, що найкраще працює на війні – "горизонтальні зв’язки": ми просто шукали мінометників, просили їх пояснити та продемонструвати, як працювати з цією зброєю.
Я для себе зробив висновок, що той же СПГ (радянський станковий протитанковий гранатомет) недооцінений. Вперше побачив його, коли потрапив на війну, хоч по штатці якраз був оператором СПГ. Хлопці розказували, що на навчаннях їм інструктори говорили: "Ви з нього не стрілятимете із закритих позицій, бо для цього треба проходити артилерійське училище. Воно вам не треба. От бачите танк – вистрелили й усе!". Тож усі вважали його такою собі зброєю, хоч по суті нормально з ним ніхто не працював. А у Бахмуті ми з цього СПГ найбільше "робили погоду" – стріляли по піхоті, якраз із закритих позицій. Я з ним сам розібрався. Дуже люблю будь-які інструменти. У цивільному житті я взагалі-то столяр, тому такі речі мені до вподоби. Я не чекав, коли мені хтось покаже, а почав пробувати. Так от це виявилася така крута штука, що ми більшість часу "робили ставку" на нього. Тим більше, тоді влітку був хороший запас боєкомплекту – нам видавали стільки ракет, скільки треба. Потім наш комбат домовився, щоб наші бригадні танкісти дали нам великокаліберний кулемет з російського танка. У мене є класні хлопці, які добре розбираються в техніці. Вони його переробили, щоб можна було встановлювати на пікапи, триноги та станки. Коли виникала потреба, ми тією зброєю працювали так, як і тим же СПГ. Така потужна штука, що ми просто "косили" посадки з "вагнерами". Усіх там втихомирювали, сідали на пікап і швидко відходили. У Толіка був такий підхід: як коршуни – прилетіли, "покусали" і втекли. Так працювали майже з кожним видом зброї, яку мали. Окрім міномета. Він у нас був стаціонарним. Знаходився в одній точці. Ми не змінювали позицію, тому що його довго виставляти. На той час для мене це було складно та довго, бо я тільки розбирався з цією системою. Чесно, тоді у мене тряслися руки. Адже тут найгірше, що ти стріляєш поряд зі своєю піхотою. Якщо щось провтикав, воно може "лягти" біля наших. У мене, на жаль, були такі випадки. На щастя, не летальні. Я "клав" міни поруч з хлопцями, а Толік потім отримував від них "по шапці", адже їм і так там не солодко, а ще й звідси прилітає. Тому я намагався бути максимально обачним. У кого міг, перепитував та шукав способи, як бути максимально точним. Розібрався - працюємо. А сьогодні вже навіть маю кілька нормальних навідників, які можуть самостійно виставлятися, корегуватися, щоб я не був прив’язаний до одного місця. Взагалі для ефективності мінометка – це потужний аргумент. Хоч мені ще подобається снайперська тематика. Але у мене нині немає на це часу. Тому що після того, як я став старшим у групі, через поранення наша кількість скоротилася. Після Соледару командир запропонував нам об’єднатися назад, і мене офіційно поставити командиром взводу. У мене збільшився штат, відповідальність і стало більше проблем (посміхається. – О.М.). Тому не дуже можу брати пряму участь у бойових діях на нульових позиціях. Все ж має працювати, як годинник. Через це не можу вже "вростати" в позицію, а повинен шукати варіанти, як ефективніше "навалювати". Зараз основна наша задача – прикривати піхоту і докладати максимально зусиль, щоб якомога більше наших людей залишилися в живих і мали можливість добре працювати.
- Ви згадали Соледар. За нього також було наджорстке протистояння з ворогом. Які у вас залишилися звідти спогади?
- Соледар, справді, був дуже важким. Після двох місяців в Бахмуті нас вивели на півтора тижні на відновлення боєздатності. Ми встигли поремонтувати машини. Нас перекинули на Соледар, щоб ми просто підмінили інший батальйон, який сильно потріпали. Ми там мали бути два тижні. Але вони переросли у 60 днів. Було складно. росіяни безперестанку рівняли місто усім, чим тільки можна. Були постійні штурми, міські бої. Не люблю пафосу, але скажу так: після того, як наша бригада виїхала із Соледару, там почалися проблеми. Коли ми стояли у місті, утримували майже усі фланги. Все було одним організмом. Нас поміняли. Кинули кілька різних бригад. Десь місяць після нас все ще трималося. Але через те, що просто не було мінімальної комунікації, почався хаос – відступають-наступають. Все посипалося через відсутність злагодженості між різними бригадами.
Знаєте, після закінчення війни з доброї волі я більше ніколи не поїду до Соледару чи Бахмуту. Настільки для мене це депресивні місця. Хіба на старості захочеться щось згадати (посміхається. – О.М.).
- Обидва міста майже повністю зруйновані, то доведеться їх відбудовувати по-новому.
- Бахмут був красивим містом із історичними будівлями та цікавою архітектурою. А Соледар – це реальний совок. У нас таких, як він, по Україні, справді, вистачає. У нинішніх умовах для того, щоб народилося щось нове, треба зруйнувати старе. Швидше за все, Соледар відбудують з нуля – все-таки там знаходяться сольові шахти. Це буде гарне сучасне місте. Можливо, і Бахмут так само.
"НЕ ХОЧУ УЗАГАЛЬНЮВАТИ, АЛЕ В БАХМУТІ БІЛЬШІСТЬ ЦИВІЛЬНИХ - "ЖДУНИ""
- Ви зараз якраз в Бахмуті. Усі військові, з якими я спілкуюся, перебуваючи там, так описують ситуацію: це справжнє пекло. Обстріли безперестанку, штурми. Умов для життя немає. Як воювати за таких обставин? Як ви тримаєтеся?
- Коли ми були на цьому напрямку вперше влітку, жили в Бухмуті, а воювали за містом. Звичайно, тоді теж прилітало. Але не з такою інтенсивністю, тому що їхня арта знаходилася подалі. Сьогодні вони підтягнули ближче усе, що тільки можна. Дійсно, тут немає такого місця, щоб не прилітало. Усюди може. Міські бої теж мають свій мінус. Тому що в місті воювати важче – противник ховається у будинках та за ними. Крім того, ти пересуваєшся обмеженими дорогами. А прильоти хаотичні – можуть влучити будь-куди, де ти також можеш знаходитися. Причому не обов’язково в будівлі, а й на дорозі. Справді, тут таке пекло-пекло. Але що робити? Скласти руки й сказати: "Все, я додому, відпустіть мене"? (всміхається. – О.М.). Ні, так не вийде.
- Ви воювали і з "вагнерівцями", і з регулярною армією рф. Чи відрізняється їхня тактика бою? З ким складніше?
- Зараз у нас на лінії стоїть якась бригада ВДВ. Нічим вони від "вагнерів" не відрізняються – такі ж самі бомжі. Хіба відмінність в тому, коли вони нам кричать: "Сдавайтесь!", ми відповідаємо (вибачте, не літературною мовою): "Иди, нах@й, русский спецназ". У них однакова тактика малих груп, щільність артилерії, зброя. Сьогодні стало більше авіації та дронів. На жаль, вони вчаться. Зокрема у нас. При цьому не паряться щодо їхніх прошивок та анонімізації. Літають собі усюди. Єдина різниця між літнім і зимовим Бахмутом – це суттєве збільшення кількості їхніх безпілотників. Вони з ними й на штурми ходять, і вночі запускають. А нам цього трохи не вистачає. Нам треба дрони. Вони втрачаються. РЕБи працюють дуже інтенсивно – певне, стягнули сюди усе найкраще, що мали.
- Під Бахмутом ви були у близькому бої на відстані п’яти метрів з "вагнерівцями". Було страшно?
- Так. Не через те, що бій був з "вагнерами", а тому, що все було спонтанно. Ми до цього абсолютно не були готові. Звичайно, мали досвід, були натренованими. Але коли ти потрапляєш у ситуацію, де починається якась плутанина, це складно. Ми тоді підсилювали підрозділ, який стояв на взводному опорному пункті. Кілька наших позицій перед ним були вибиті. Тут росіяни лупили усім, чим могли, зокрема активно працювала авіація. Чимало людей поранило – їх звідти відправили. Для того, щоб росіяни не просувалися далі, нас якраз і відправили на підсилення. Було темно. У нас був "теплак", але дивитися в нього і стріляти – не дуже зручно (посміхається. – О.М.). Не було нормально підготовлених секторів. Ми просто застрибнули в окоп і чекали. "Вагнери" потихеньку підлазили. Підійшли впритул. Ми з різних боків чули: "Хохлы, сдавайтесь!", "Сложите оружие!", "Даем 10 секунд!". І весь цей час йде стрільба: то вони по нам стріляють, то ми з окопа відстрілюємося. Від темпу стрільби у мого напарника навіть заклинило автомат. Командира поранило в шию. Він був непритомний. Хрипів. Фактично не дихав. Поранення було не сумісним із життям. Ми намагалися його тягнути. Але наткнулися на тіло загиблого мінометника, якого теж відправили сюди на підсилення. У тому окопі розминутися було нереально. Нас зверху просто розстрілювали. Ми зробили все, що було в наших силах. Навіть кинули гранати, які тримали для себе (тому що раніше визначили, що раптом що – ніяких полонів). Я дав команду відступати. Піднімаю голову – суцільні іскри над головою. Я усвідомлював, що працює кулемет. Ми почали навприсядки відходити. Вижили реально якимось дивом. Я так довго розказую, а насправді це тривало кілька хвилин. Але я зробив для себе висновки з цієї ситуації: не можна робити спонтанні емоційні рухи. Має бути мінімальне (а краще максимальне) планування і дорозвідка.
- Ви говорите про бойовий досвід. Я зараз дивлюся фотографії з Бахмуту на сторінці Facebook вашої бригади і бачу, що також маєте досвід з порятунку цивільних. Що це була за історія?
- Це вже була друга чи третя наша така операція-евакуація. Прилітає ж не лише по військових, але й по цивільних - "ждунах". Не хочу узагальнювати, але тут таких більшість. Інакше я не можу пояснити, чому вони досі залишаються в місті. У нас навіть нещодавно був випадок, як місцевий здав хату, в яку ми мали заїхати. Це покинуте житло, де нікого не було. Ми нічого не зламували. Зайшли, перевірили. Хлопці мали необережність поговорити з тим "ждуном". Наступного дня приїжджаємо – там такий дуже точний приліт. Ми від’їжджаємо, а тут якраз іде цей дідусь і відвертається від нас, щоб не дивитися в очі. Але все одно ми місцевим допомагаємо, ділимося з ними їжею.
Того дня, який ви згадали, до нас приїхали журналісти. Бачимо – в наш квадрат щось летить. Бах! Влучили в будинок. Палає. Це недалеко від нас. Пішли подивитися (завжди так намагаємося робити – раптом потрібна допомога). Там у людей паніка: жінки волають, чоловіки намагаються гасити пожежу. Кажуть: "Тут поранений". Заходимо. Сидить молодий чоловік 36 років. Накрив рушником якось перемотану руку. Кисті майже немає, нога висить. Ми, як могли, надали йому першу домедичну допомогу – наклали турнікети. Він просив, щоб ми з ним просто посиділи, поговорили. Мої хлопці побігли шукати медиків, тому що заборонено розказувати про своє місцезнаходження в радіоефірі. Стопнули якогось цивільного на машині. Він підвіз. Зрештою до нас прибули медики. Врятували чоловіка.
А до того у нас була ще страшніша історія – ми з побратимом вночі збирали важкопоранених військових. Був приліт по машині, внаслідок якого дехто загинув, інші були поранені. Така іронія: протитанкова ракета прилетіла по протитанкістах... Наступної ночі в інше авто на тій вулиці знову влучила ракета. Ми вже нею не користуємося, тому що знаємо, що вона "ПТУРиться".
"РОСІЙСЬКА АРТИЛЕРІЯ В БАХМУТІ РЯСНО "ЗАСІВАЄ""
- Присутність місцевих ускладнює вам роботу?
- Якби не цивільні, нам було б набагато простіше. А так треба ще про них думати та допомагати.
- Чому вони не їдуть?
- Наприклад, одна жінка на таке моє питання відповіла: "У мене породисті собаки. Я ж їх не лишу і з собою не візьму". Отакі дивні пояснення.
- А ви їх не запитували, чи не бояться вони загинути?
- Вони думають, що їх пронесе. Мовляв, конкретно з ними нічого не трапиться. Знаєте, тут же навіть умов для життя немає – світла, води, опалення, зв’язку. На буржуйках щось готують на вулицях – так і живуть. Раніше двічі на день звідси йшла евакуаційна маршрутка. Ті, хто хотів, давно виїхав. І це ж не про фінансове питання. Їм пояснюють: грошей не треба. Відповідають: "Куди і чого я поїду?! Ми нікому не треба". Така аргументація. Тож сидіть, чекайте, коли вам у хату прилетить. А російська артилерія тут рясно "засіває". Їм абсолютно все одно, є там цивільні чи немає. Побачили рух машини – луплять в квадрат, хто би там не був. Це всі бачать. Не знаю, чому лишаються. У нас в піхоті було два козаки: один з Бахмуту, інший – з села поруч. Вони казали: "Хлопці, місто не таке велике. Ми плюс-мінус один одного знаємо. Тут нормальних не залишилося. Адекватні виїхали. Залишилися ті, хто чекають на "русский мир"".
- Але не дочекаються.
- Звичайно! Хоч і дорогою для нас ціною. Дійсно, противник тут зазнаЄ шалених тупих втрат – їх просто відправляють на забій. Але наші військові теж гинуть. Напевне, немає вже таких людей, у кого б не було рідного, знайомого на фронті, зокрема і загиблих. Коли я у соцмережах бачу розбірки через якусь дрібницю, мені хочеться матюкати тих, хто займається такими речами. Вони не розуміють, наскільки це неважливо, коли тут відбувається такий жестяк. Ми тут усвідомлюємо, що є потенційними смертниками, бо прилетіти може кожному, будь-якої хвилини. Бачимо усю ту жорстокість росіян. А люди в тилу страждають якоюсь фігнею, яку навіть не варто обговорювати. Найгірше, що це все розколює і починається срач заради срачу. Мені в такі моменти просто хочеться кричати. Хоч я в житті й не конфліктний. Усі мають нарешті збагнути: заради Бахмуту вже принесено дуже багато жертв. Але я впевнений, що він втримається.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото Ірини Рибакової, пресофіцера 93-ї ОМБр "Холодний Яр".