В Сполучених Штатах революція.
Ілон Маск та Рамасвамі, яких Трамп планує призначити очолювати спеціальний департамент оптимізації роботи державних органів, нещодавно заявили, що планують скоротити 75% держслужбовців. Будь-яке підвищення ефективності держуправління починається або з радикального скорочення, або з ліквідації бюрократії. У світовому рейтингу який визначає рівень економічних свобод, що характеризує стан економіки та інвестиційну привабливість країни й визначає місце країни є співвідношення числа чиновників до кількості населення. Чим менший за розмірами держапарат, тим країна вважається більш економічно спроможною. Для України це вкрай важливий чинник. І навіть не для того, щоб почати підійматися в рейтингу економічних свобод зі 150 місця серед 165 країн, на яке нас опустила політика Гетманцева.
Ми в стані війни, війни екзистенційної, війни на виснаження. І ефективність держуправління є фактором вирішальним у пошуку відповіді на питання: чи зможемо ми вийти з цієї війни переможцями. Чи зможемо відстояти свою незалежність. І тому і нам потрібні свої реформатори, які не побояться радикально скоротити нашу бюрократію.
Ба більше, в перші місяці війни наш уряд робив заяви, що відсіч широкомасштабного вторгнення буде вимагати від української влади оптимізувати всі ресурси країни й наш держапарат буде доволі суттєво скорочено. Плани були не менші, ніж у Маска. 50% міністерств, до 80% складу державних установ, агенцій і інспекцій. Але та, ще галузева, система нашого державного управління, яка була створена ще за радянських часів так і залишилася незмінною. Вона при постійному зменшенні населення тільки збільшувалася. І війна в цьому плані нічого не змінила.
Так, скорочувати треба цілі міністерства. Я вирішив дослідити життя, такої "вкрай необхідної" під час війни структури, як міністерство культури. Ні, я не вважаю, що нам не потрібна культура під час війни. Але наявність чиновників, які відповідають за культуру, навіть у мирні часи не потрібна. Бо це дрімучий "совок" і до культури ніякого відношення не має
14 грудня виповнилося 100 днів із дня призначення міністра культури та інформаційної політики Миколи Точицького. Які здобутки? Може це "культурний Рамштайн" якій місяць тому анонсував Зеленський? План цього заходу повинен був представити міністр культури Точицький. Але замість конкретного плану цей топчиновник нашого уряду повідомив що "культурний Рамштайн" відбудеться у лютому наступного року. Мне тут цікавить не стільки дата, як мета такого заходу. Виявляється нашим чиновникам міністерства культурі потрібна координація міжнародних зусиль зі збереження української культурної спадщини та національної ідентичності. Президент заявляє, що нашу перемогу можуть забезпечити тільки наші західні партнери. Міністр культури бере приклад з гаранта. Він вважає, що його роботу повинні зробити міністри культури європейських країн і країн G7? Тоді навіщо нам така влада та уряд, завдання яких повинні виконувати іноземці?
А ще наші чиновники дуже люблять показувати красиві слайди презентацій, щоб презентувати різні стратегії. Які ніколи за всю історію нашої незалежності не були втіленні в реальність. Тому що презентація таких стратегій для них самодостатня дія. Головне презентувати, поставити голочку, а втілювати в життя? Навіщо? Ну і міністерство культури теж презентувало стратегію розвитку культури до 2030 року. Чергова імітація бурхливої діяльності.
Чи повинна держава захищати пам'ятники культури? Звичайно, і непогана була ідея попередника сьогоднішнього міністра – проєкт "є Пам'ятка" з понад 100 тисячами об'єктів. Але і тут презентація відбулася, а робота над проєктом відсутня. В застосунку об'єкти культурної спадщини позначені як "невизначені".
Якось один іноземний експерт, який доволі довго вивчав наш державний устрій, сказав мені, чому Україна приречена. Бо наша система держуправління не працює як у розвинутих країнах, як звичний управлінський механізм, в якому чиновники вибудовані у вертикаль фахівців і несуть відповідальність за прийняття рішення і результати роботи. Наші чиновники скоріше живуть і працюють за законами мафії.
По-перше, вони формують своє оточення не як команду компетентних спеціалістів, а як і передбачає термін "мафія" – на сімейних і родинних зв'язках, більше відомих українцям завдяки терміну – кумівство. В такій системі очільники не несуть відповідальності за свої неформальні вказівки. А виконавці саботують будь-які рішення, щоб не нести відповідальності, замість керівників.
По-друге і головне, будь-який чиновник в Україні генерує гроші для себе не на тому, що робить щось корисне для суспільства, а завдяки тому, що має можливості контролювати та розподіляти. Тому навіть в міністерстві культури цей принцип працює і команда міністра швидко освоїла ці можливості, отримавши контроль над усією дозвільною сферою адмінпослуг міністерства. І родинна відданість і лояльність у такій справі дуже важлива.
Радник міністра, Володимир Шорніков, який фактично контролює всю дозвільну сферу адмінпослуг, є чоловіком керівника патронатної служби Олени Зонової. До речі, ця пара керує процесом надання дозволів від міністерства...
На посаді заступника міністра культури та інформаційної політики опинився Сергій Бєляєв, який, маючи зарплату на попередньому місці роботи менше ніж 10 тисяч гривень, зумів зібрати колекцію зі сотень монет, ікон та мистецьких творів.
Причому репутаційний капітал для відбору у наш держапарат, не є головним чинником. Після нещодавнього виступу колишнього регіонала й опезежешніка Бойка, не дивує призначення на посаду керівника Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки міністерства культури політконсультанта Сергія Бикова.
Биков після Революції Гідності у ЗМІ виступав як інфлюенсер Медведчука. Зокрема, наголошував, що замість співпраці з ЄС та НАТО потрібно реалізовувати "мирний план Медведчука", називав Революцію Гідності "державним переворотом".
Ось хто і як у нас займається культурою.
Як це змінити? Дивіться приклад реформаторів з США. Скорочення і ліквідація корумпованої бюрократії не просто назріла. Вона перезріла. Бо на відміну від Америки, для нас це питання виживання у цій війні.