Благовіщення Пресвятої Богородиці в числі 12 найбільших церковних свят

7 квітня - свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, яке входить до числа дванадцяти найбільших свят, встановлених Церквою. Воно ніколи не переноситься, не відкладається і не скасовується.  Повідомила Православна Церква України.
Благовіщення стає відправною точкою для всіх інших євангельських подій – Різдва Христового, Богоявлення, хресної смерті, Воскресіння і Вознесіння Господнього. В цей день архангел Гавриїл сповістив Діві Марії волю Господню, а Вона прийняла своє покликання від Всевишнього бути Матір’ю для Сина Божого і стала Нею.  
Власне, дата свята Благовіщення пов’язується з датою Різдва Христового – між ними рівно 9 місяців, час звичайної вагітності для жінок. Саме цей момент став початком Боговтілення, а отже, і нашого Спасіння.
За народними віруваннями, Бог у цей день благословляє всі рослини, а відтак було за великий гріх братися за будь яку роботу. Особливо застерігали від роботи вагітних жінок. Благовіщенські прикмети описав у своїй книзі "Дідух. Свята українського народу" Василь Скуратівський.
Він зазначив,  7 квітня навіть птиця гнізда собі не в'є.
А, за повір'ям, зозуля тому не має свого кубла й підкидає яйця в чужі, «що колись на свято вила гнізда і Бог відібрав їй пам'ять».
Вважається великим гріхом позичати в цей день вогонь; а щоб град обійшов стороною під час жнив, то треба на Благовіщення — так вважали поліщуки — закопати в кінці посіву проскурку, яку спеціально освячували в церкві.
Благовіщенська проскурка вважалася такою ж помічною, як і йорданська вода: здебільшого її змішували з землею й висівали на чотирьох кутках ниви, «щоб обминала дощова хмара, і град не побив посіву», а ворожки давали хворим від пропасниці.

Здавна в Україні, особливо у містах, був звичай випускати на Благовіщення пташок. Городяни спеціально для такої оказії купляли кліточки з пернатими і, повернувшись з церковної відправи, випускали на волю «менших братів», а селяни виганяли з хат котів, спускали з ланцюгів псів й виганяли з хлівів худобу, «щоб чули весну й самі про себе дбали».

Особливі надії з цим святом пов'язували й пасічники. Дехто розмішував з медом проскурку й підгодовував бджіл, «щоб зубастими були», інші до медової соті добавляли червоний перець і ставили на льотки вовчі пащі — «бджола, котра пролізе через неї, зуміє відгризтися від чужаків» — або ж розстеляли перед вуликом червону тканину— «най зляться на напасників».

Щоб корови давали багато молока, ввечері напередодні Благовіщення господині наповнювали відра й дійниці водою, а щоб відьми не доїли їх, обсівали хлів маком-самосієм, спалювали старі постоли чи капелюхи й попелом підгодовували корів.

Дехто не впускав до своїх осель чужих жінок і дівчат, «щоб не принесли лиха».

Селяни вважали, що від Введення до Благовіщення «земля відпочиває та сили набирається». Тому на Гуцульщині у більшості випадків припиняли усі роботи на землі, бо гуцули вважали, що «Бог вкладає голову в землю, щоб її розігріти, і від того будиться вся живина, що спала на землі».
З цим, очевидно, пов'язаний ще один обряд, який у народі називали Вдовиним плугом. Ця високогуманна форма суспільних взаємин засвідчує про добродійство народної моралі і шляхетність стосунків серед простого народу.
Саме в цей день сільські громади, зібравшись на свої віча, вирішували, хто і коли буде обробляти ниви вдовам та сиротам. Адже здавна в Україні існував звичай: першу весняну оранку починали в тих родинах, де не було господаря.
Виконували цю нагальну й важливу роботу за допомогою толоки, тобто колективно і без оплати. Вважалося аморальним, якщо хтось із односельців, знехтувавши звичаєм, раніше од вдів починав орати в себе вдома.

• «На Благовіщення весна зиму остаточно переборола»

В давнину селяни уважно стежили і за погодою.

• Яка погода на Благовіщення, така і на Великдень.

• Гарна погода — гарний врожай.

• Якщо на Благовіщення лежить сніг — літо неврожайне.

• Коли на Благовіщення дощ, то вродиться жито й гриби, а коли мороз — огірки.

Та все ж застережливі хлібороби нагадували: «На Благовіщення зими не лай, а саней не ховай».

За матеріалами  Василя Скуратівського "Дідух. Свята українського народу"