Будні війни біля Зарічного, Херсонщина, - Тетяна Чорновол
За матеріалами інтернет-видань
02.01.2025
183
У Великодньому пакунку серед пасок та саморобних янголят були дитячі листи для військових. Дуже старанно дітки виводили одне і теж саме: «повертайтесь живими, повертайтесь додому». І тільки один маленький хлопчик написав правильно - «вбивайте ворогів».
Тетяна Чорновол, старший лейтенант ЗСУ, командир взводу, сторінка ФБ.
Цей лист я запхнула в кишеню, як оберіг. «Повертайтесь додому», це було не про нас. Завтра на світанку нас, протитанкістів, чекав перший бойовий виїзд на смузі ОТУ «Кривий Ріг».
Отже, продовження моїх спогадів 2022 року, 3 частина.
Весна того року затримувалася. Взагалі, коли ми отримали БР на Південь після Конотопу, то неймовірно зраділи: нарешті погріємося. Але Південь зустрів нас мерзлим дощем. Тому в перший же бойовий виїзд наш пікап, щойно з’їхав в поле, як потонув в багнюці. Довелося перевантажуватися в уазік розвідників.
Влізло туди не багато, лише ми, четверо бійців і зброя, все інше довелося залишити. Ми їхали в студене невідоме без їжі, без спальників, без усього. Було навіть образливо: вже скоро травень, а наша земля, яку нам захищати, зустрічала нас голими лісосмугами, і навіть де-не-де дерева були притрушені сніжком. Сніжком? Я не повірила своїм очам. Напружила зір і побачила: ні, це не сніг, це зацвітали перші абрикоси. Таки весна...
От би їх, абрикоси, скуштувати намріялося мені. І на той момент це була мрія аналогічна, от би побувати в Австралії. Перший рік війни час тягнувся довго, здавалося життя не вистачить, щоб побачити літо... і ми повинні думати не далі того, як завтра вижити у мерзлих руїнах ферми, посеред яких викинув нас уазік і відвалив геть.
В перший день ми поділили між собою п’ять цукерок «Коровка», які знайшлися в моїх тактичних штанах. Першу ніч провели у вологій соломі старого сараю.
Від холоду нас рятувало одне - дуже хотілося спати. Наш головний сержант Олексій, що пройшов АТО, марно намагався організувати чергування, і зрештою взяв його на себе: при чому вся його ніч минула в активному процесі, він або тряс, як грушу сержанта Балу, що хропів так, що мабуть через річку луна йшла, або ганяв їжаків, які затято топали своїми стежками навколо сараїв, створюючи шумовий ефект проходу диверсійних груп.
Олексій правильно не розслаблявся. Першу добу, коли ми спостерігали за ворогом –переконалися, що його в Архангельському та Іванівці - великих селах, справа і зліва нашого манюнького Зарічного, аж кишма кишить. Річечка Інгулець -межа між нами, це тільки місцями глибокі ями з карасями, біля сіл броди: вода біжить по камінчикам мілководдя. Тому довге очікування в такому селі, де крім нас були лише розвідники було не дуже комфортне. Швидше би відпрацювати...Але ми не могли. Недалеко від ферми біля сторожки вже другу добу юрмилися селяни, чекали на трактор, який вивезе їх з приреченого села. Ми не мали права викликати на них вогонь. Треба було дочекатися їхнього відїзду.
Вранці знову накрапував дощ. Ми тоді, дурненькі дилетанти вибрали під позицію ремонтну яму під голим кущем бузини... Вона, мовляв, як окоп. Прикриє нас від осколків. Тим паче міномет стріляв по фермі. А варто було про інше думати, про те, що ворог міг нас помітить з неба... Зараз ми так і п’ять хвилин не прожили б.
А тоді поміняти позицію на правильну нам допомогла не трагедія, а... дощ. Ми почали шукати дах над головою. Під копицею сіна в одному з сараїв ми знайшли, ще одну ремонтну яму, відкопали її від сіна та засіли у ній... І окоп, і під дахом і тепліше. Проте настрій був нижче плінтусу.
От відстріляємо ми дві наші ракети і що далі? Ми ж тут без авто, до своїх 10 кілометрів непрохідної риллі.
«Як відстріляємо, треба буде зразу поміняти місце, бо ворог у відповідь все тут розтрощить», -авторитетно пропонував план головний сержант, - Нам треба шукати, де пересидіти».
Він з Балу пішов на розвідку, яка зрештою принесла неочікувані результати: в розтрощеній артою крамниці хлопці знайшли підвал, а там, як бонус були тюки зі свіжою соломою, а в ній гнізда, повні курячих яєць.
«Що ж ви не принесли парочку?», - образилася на них я, бо хотілося їсти. Хлопці, зразу скривили мордахи: «Не будемо ж ми бігати з яєчнею в кишенях... Все-одно там будемо....». І справді, те що десь є яйця, вже було добре. Найсмішніше, що завтра Великдень, а ми вже з яйцями.
Проте радість не ходить одна. На нашу ферму раптово влетів пікап. Ми спочатку напружилися, але скоро під шаром багнюки розгледіли, що це наш пікап. Виявилося, наші хлопці змогли прорватися крізь болото полів, я була так рада бачити їх: Антона, Вікінга, Андрія, Руслана, що ту радість пам’ятаю досі. Хлопці гордо продемонстрували, що привезли ще одну Стугну, ще дві ракети. А на питання про їжу відповіли: «Ми що, сюди їсти їхали?». Але і це можна було пережити, бо найголовніше у нас тепер була перспектива вижити, у нас було авто для виїзду до своїх після роботи. Я проковтнула слину і змовчала.
У Вікінга в рюкзаку, правда, знайшлося пару банок гидотного польського тушняка, якісь сумнівні цукерочки під назвою «Кола», туристичний газовий набір і кава. А ось цукру то не було... Голодний організм прагнув головної їжі: гарячої солодкої-солодкої кави...
Якось це мене особливо зачепило. В хаті стільки у нас їжі, а тут дві консерви зі смаком туалетного паперу, яйця, які десь там, а не тут, кава без цукру...
Отож та четвірка, яку спочатку ми зустрічали, як посланців з небес, як рятівну команду, як чіп і дейла, почула все, що я думаю. Мовляв, на фіга ви явилися, якщо ви без їжі... Ви могли все забути, могли ім’я своє забути, могли автомат не взяти, але каву з цукром забути не сміли. До речі, за три роки фронту, ця ганебна історія, коли я зриваюся через те, що не привезли пожерти, повторюється регулярно. З тою лише різницею, що тепер це вже не розчинна кава з цукром. Ми балувані, ми тепер п’ємо заварну каву, до якої треба привезти молоко і мед...
В мене є проблема, я не зупиняюся вчасно, коли злітаю з катушок... Але те, що я перегнула палку, я завжди усвідомлюю. Отож, треба було якось рятувати ситуацію, колектив був голодний, злий, наїжачений, а тут ще й я його роздраконила....
«Хлопці, а давайте спробуємо покласти в каву ось ці цукерки», - переметнулася я на лагідну тональність, розвернула льодяник-шипучку зі смаком «кола-коли» і кинула в каву. «Ого, шипить, яка чудова пінка утворюється, налітаємо, куштуємо», - примирливо заторохтіла я.
Не зважаючи на мій оптимізм, напій виявився геть гидотним. Цукерки-шипучки не додали солодкості, а лише зробили каву кислою. Я дуже старалася не кривитися, коли сьорбала цю суміш. «Ригати хочеться», - винесли вердикт хлопці. «Зате, як бодрить», - продовжила хвалити я і являти собою приклад радості, миролюбства і оптимізму.
Ще кілька ковтків і я зблюю...
Ситуацію порятував Антон, який забіг в сарай зі словами: «Трактор, трактор, приїхав». Я кинула «бадьору каву» побігла до щілини у паркані ферми, через яку спостерігала, як на краю села рятуються люди.
Я бачила, трактор з причепом обліплений багном, і жінок з дітьми, що обліпили його поверх багна, я бачила, як він ішов у чорну розмоклу ріллю полів подалі від приреченого села.
Маленькі, переважно ясно сині хатки Зарічного, люди залишили з усім майном, залишили прибраними, помитими, доглянутими... Але як тільки Зарічне покинув той трактор, село зникло, оселі зникли, за міражем блакитних чепурних вулиць, вже проступало суворе неминуче - троща, руїни та пожежі. Коли за рельєфом зник брудний трактор, в цей момент Зарічне припинилося, як село воно стало лінією фронту, «нулем» з вогневою позицією «Стугни» на панівній висоті. І вона мусила стріляти. Почалася наша робота.
Ми дилетанти, вирішили, що будемо стріляти у дві «Стугни». Пульти у нас стояли поруч на краю ями в сараї, «Стугни» стояли поряд між двома сараями, благенько прикриті гілочками. Зараз би вони так і п’ять хвилин не простояли. А тоді ворогу не було до них діла...
Отож дощ моросить, чекаємо достойну ціль, Руслан дивиться в два пульта, бо я сплю на копичці. Цікаво, що спостереження в екран «Стугни» заколисує, якщо ти початківець. Зараз такого ефекту не має, але пам’ятаю, що в перший рік війни, я тупо засинала за пультом. Не повірите, я засинала навіть, коли очікували танкову атаку на Київ під Скибином. Уявіть собі, прильоти, адреналін, ось-ось має з’явитися колона, а я так хочу спати, аж не можу... І тут в сараї Зарічного в очікуванні цілі мене теж зморив сон. Я залізла на копицю поблизу ями, а Руслан залишився спостерігати в два пульта...
«Беха», - проривається крізь сон, Руслан кричить.
З’їзджаю я з копиці, як з гори прямо в яму в хмарі пилюки і сіна. Бачу на екрані : «беха» виїжджає з лісу край Архангельського, вона летить по дорозі в боковій проекції. Я тоді ще не мала достатньо досвіду, щоб розуміти, що це поганий варіант для стрільби: «Стугні» важко вести швидку ціль, ще й поодинокі дерева скраю дороги заважають ракеті. Це зараз я шукаю місцини, щоб ціль рухалася в лоб.
Отже стріляю я, схопилася за жостік, тримаю хрестик прицілу на БМП, тримаю з перемінним успіхом, то він на ній, то відстає, то знову на ній. Я так була сконцентрована на тому хрестику, я так вчепилася за жостік, що з запізненням зрозуміла, що багато часу минуло, а вибуху не має.... Що це було? Потім я переглянула відео і з’ясували, що ракета впала зразу після сходу з установки. Але тоді навіть часу на аналіз не було...Треба було виправляти ситуацію.
Андрій з Нарцизом через "з" побігли міняти ракету. «Ти тільки не стріляй», - крикнули вони мені. А я не чула і не бачила, бо багато чого відбувалося, моя «недострелена» Беха тікала, Руслан на другому пульті кричав: «Урал їде». «Слідкуй за ним тут», - я відштовхнула Руслана до свого пульта, а сама на пульті другої зарядженої «Стугни» знову догнала прицілом БМП, вона вже летіла Іванівкою, по краю села, я натиснула на пульті червону кнопку – пуск ракети.
«Стугна» вбиває позаду себе особовий склад мабуть краще, ніж спереду. Одного разу, я мала необережність перевірити стрільбу з вікна квартири, від тиску створеного виходом ракети в усій квартирі не лишилося жодного скла і навіть унітаз в туалеті тріснув. Отож позаду «Стугни» не має бути жодних перешкод, особливо у вигляді твоїх найцінніших солдат, які виходять з ракетою з сараю...
Їх врятувало те, що вони почули характерний звук пускової «Стугни», що передує виходу ракети. Він звучить, просто і лаконічно: "Цок"...Вони почули і завмерли, і єдиний незроблений крок їх порятував...
Хіба що глухнуло Нарциза (через «з»), він був на півкроку попереду. Зате після того у нього на будь-який «цок» сформувалася миттєва реакція. Якось у ворожому бліндажі він підняв трофейну муху і знову почув «Цок». Це звелася під приманкою ворожа граната. Реакція у Нарциза була така, що він вискочив за ріг укриття, і мав ще секунду в запасі до вибуху...
А тоді в Зарічному нам всім просто пощастило. Ракета стартонула. Нарциза через «з» не вбила. Не впала. Розкрутилася, вирівнялася, лягла в промінь, і пішла на ціль.
Беха тим часом вже промчала новенькою дорогою «Великого будівництва» по краю Іванівки і почала підніматися на пагорб, де ракета точно і впевнено залетіла їй прямо в зад. З броні посипалися чорні чоловічки, бойова машина загорілася, втратила керування і скотилася в кювет.
Хлопці стрибають і кричать від радості. Спостерігають детонацію. Руслан –оператор за другим пультом їх перекрикує. Мовляв, «Урал» зупинився під школою з нього вигружають БК. «Стріляй, - командую я, - Цілься в бак». Руслан чітко приводить ракету прямо в бак. Вогонь, детонація, кацапи тікають, як мурашня з диму і полум’я.
Це зараз я розумію, що треба було ще бити у відкриті двері школи. Було видно, що БК тимчасово складають прямо у фоє... тай, кацапів там була купа... Який тоді смачний шанс ми прогавили... бо досвіду не було.
Головний сержант, як домовлялися, тим часом командує всім покинути вогневу точку. Він пройшов АТО і знає, що після роботи треба сховатися... Вже чути реакцію зі сторони ворога. Панічна стрільба і далекі виходи, але приходи не по нас.
Пацани біжать в крамницю, ту, де в підвалі яйця.
Я теж хочу до яєць, я весь день мріяла з’їсти яєчко, але ми з Вікінгом затрималися, взяти пульти від «Стугни» і упустили з вигляду наших. Ми не знаємо, де крамниця.
«Біжимо у школу, де розвідники, там хороше укриття, підвал», - запропонувала я.
Щоб добігти з ферми до школи, треба було перетнути поле. Я зараз згадую ту дурість, як ми, удвох, кожен з чемоданом-пультом «Стугни» в одній руці і автоматом в іншій біжимо через те поле, яке, як на долоні, у ворога. Я біжу і бачу сотні вікон у ворожому Архангельському і з кожного з них нас можуть розстріляти. Може тому, я так запам’ятала той біг .
Пульт Стугни важкий, автомат б’є по ногах, зашпортуюся, ледь не улітаю, бо схил того поля був такий крутобокий, наче ми бігли поверхнею кулі.
Потім, коли я згадувала той момент мені вперше прийшла в голову асоціація - наче я бігла поверхнею маленької планети.
Так Зарічне в усіх моїх спогадах стало планетою...
Там було відчуття левітації... Зарічне було так високо над світом - що в літньому розмаї поля і лісосмуги на небокраї розливалися і тремтіли синім киселем .
Паруючий ранішнім туманом Інгулець був поясом хмар в якому, як на подушці парила маленька планета, що складалася з села, школи, лісочка, цвинтаря, рапсового поля, двох глибоких розломів-балок і на полюсі планети на панівній висоті громадилися біліли руїни ферми.
І майже з кожної точки нашої планети був такий ідеальний круговий огляд, що та перша ворожа беха, яку ми підстрелили, в моїх спогадах вже рухалася не дорогами - астероїдним поясом на орбіті Зарічного...
Відчуття іншого світу підсилювалося вночі, коли ми були єдиними людьми, покинуте село темніло руїнами зниклої інопланетної цивілізації, окуповані ворогом землі не світилися жодним вогником, але звідти тягнуло таким тваринним жахом небезпеки і загибелі, наче Зарічне застрягло в чорноті мертвого космосу...
Ми воювали там до осені, ми вивчили цю планету, дослідили, прожили там багато життів і загроз неминучої загибелі і полюбили її...
До Кривого Рогу ми воювали під Києвом, однак саме в Зарічному трапилося чітке розмежування нашого інопланетного життя від зовнішнього світу. Ми опинилися в ізоляці, в бульбашці планети війни. Зовсім інший світ, зовсім інші правила, зовсім інші ми. Настільки все інше, як на іншій планеті.
Я вже не вірю, що можу повернутися.
Коли відклала всі дитячі листи зі словами «повертайтесь додому», як пусті і непотрібні, почало змінюватися буття і зміни стали невідворотні.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ