Дідо йде до хати, а всяке зло з хати

Символ українського Різдва - Дідух. У ньому перезимовує Дух предків. Тому особливо Дідуха шанували в західних регіонах України. Пише культурно-історичний портал "Спадщина Предків".

Перед тим, як родина збиралася за Святвечірнім столом, зі сходом першої зірки, господар — глава роду — заносив Дідуха до світлиці.  Переступивши поріг, скидав шапку і вітався з господинею, ніби бачився з нею вперше:

— Дай, Боже, здоров'я!

— Помагай, Боже, — відповідала вона. — А що несеш?

— Злато, щоб увесь рік ви жили багато.

А потім віншував:

   

«Віншую вас щістєм, здоровльом, з нинішнім Світим вечором. Абисмо в радости та веселости та й до другого дочекали. Аби нас нікого не бракувало. Дай, Боже, дочекати від тепер за рік — від ста літ до ста літ, доки нам Бог поможе. Дай, Боже!».

«Дай, Боже, абисмо в щістю та здоровлю відпразникували та до другого Світого вечора дочекали», — відповідала ґаздиня.

Сніп ставили на лавицю в кутку стола й приповідали: «Дідо йде до хати, а всяке зло з хати».
 

Дідух стояв під іконами на почесному місці. Під нього підстеляли оберемок соломи (Бабу). Святковий сніп перебував у хаті протягом тижня (подекуди навіть до Водохреща). Його присутність приносила в родину святковий настрій, затишок і врочистість. Адже це був символ доброго урожаю, миру й злагоди в родині, достатку в домі.

• Традиція ставити Дідуха має давнє коріння. Ще в дохристиянських віруваннях він був утіленням бога Коляди, а також представляв дух предків, які мали прийти до своїх живих родичів.

Ще й нині на Покутті, Гуцульщині та Бойківщині Дідух означає діда — родоначальника сім'ї, а разом з ним усіх предків, які колись жили. Адже раніше у кожній родині знали, пам'ятали і вшановували всіх попередників до сьомого коліна. Саме на Святий вечір про них найбільше згадували. І протягом всього різдвяного тижня господарі щовечора «запрошували» до себе всіх, хто вже відійшов, й залишали на ніч для них на столах поминальні страви — кутю та узвар, або й узагалі до ранку не прибирали зі столу.

• Вважалося, що душі померлих постійно контактують з родиною, допомагають у господарстві, оберігають домівку та поле від пожежі, повені, граду, стежать, щоб у родині був лад та спокій. З їх допомогою росло й множилося все живе. За повір'ям, пращури провідують тільки ті сім'ї, в яких шанують їхню пам'ять, тобто ставлять Дідуха.

Колись його робили з першого або останнього зажинкового снопа. Це своєрідне пожертвування найкращого збіжжя. На Бойківщині в Дідух застромляли знаряддя праці: серп, граблі (на Покутті — ложки).

• На Гуцульщині ніколи не було багато зернових, тому замість жита чи пшениці могли використати овес або й бобовиння. Напередодні свята Василя (подекуди перед святом Водохреща) Дідуха опівночі виносили з хати. У цей час душі померлих начебто полишають оселю. В деяких місцевостях Сніп спалювали на дорозі. У селах Галицького району його вимолочували: хто перший вбіжить в хату, той і молотить. Потім до зерен зі святочного снопа додавали ще й ішли віншувати сусідів та знайомих, посипаючи це зерно у домівках на щастя і долю.

На Покутті частину Дідуха спалювали, сповіщаючи цим самим, що народився Новий рік. З колосків іншої частини, додаючи гілочки ялиці та васильку, робили кропило для свяченої води. Ще залишали трохи стебел на перевесла, котрими перев'язували фруктові дерева, щоб наступного року добре плодоносили.