«До НАТО треба почати рухатися», - Тарас Чорновіл

Перше й основне. Заявка подана на "пришвидшений вступ" до Альянсу. Але такого механізму не формалізовано. Тому багато хто в країнах-членах не зразу зрозуміє, про що йдеться. Отже, на ділі, Зеленський наполягає не на якійсь не існуючій "пришвидшеній процедурі", а на застосуванні до України прецеденту вступу Фінляндії й Швеції без етапу ПДЧ. І це вже перший та значний юридичний ляп. Бо ПДЧ не є неодмінною процедурою. Обов'язковими є лише певні стандарти, регламенти, реформи, гарантії демократії, свободи слова, правосуддя, боротьби з корупцією та багато всього іншого. ПДЧ - це виключно механізм наближення до необхідних стандартів і контроль за їх виконанням. І не більше. Нема проблем - нема потреби в ПДЧ. Так було у випадку Фінляндії й Швеції, які є зразковими суспільствами для цілої Європи.

      Зеленський так і не зрозумів, що НАТО - це військово-ПОЛІТИЧНИЙ союз. Він правильно каже про те, що наші ЗСУ доказали, виконали й перевиконали все, чого від них можна було хотіти. За мирних обставин були б ще численні вимоги щодо багатьох технічних питань. Ми їх здійснювали до 2019 року в рамках щорічних програм Україна-НАТО. При Зеленському це згорнули. Але під час війни ряд недопрацювань відійшли на задній план і можуть бути прийняті екстерном, ряд, як перехід на натівські озброєння та навчання армійців за натівськими стандартами, відбулися де-факто. Усі військові недопрацювання можуть бути зараховані авансом.

         Але не так із політичною частиною. Тим більше, що є негативний досвід, коли три країни нам уже погодили авансом кандидатство в ЄС, а після цього Зеленський виконав лише один пункт, а решту або відкинув, або спотворив, або, що ще гірше, продемонстрував відкат до недемократичної білорусько-рашистської моделі. Ці країни навряд, чи погодяться, щоб їх обдурили повторно. Є держави, які не зацікавлені в нашому вступі до НАТО, але не мали б аргументів, якби ми були досконалими, як Швеція й Фінляндія, або якби претендували на ПДЧ, як підготовчу стадію. Сьогодні саме політика Зеленського є гальмом у цьому процесі, бо ідеальною нашу внутрішню дійсність назвати не ризикне ніхто. Ще раз: Зеленський підміняє досягненнями ЗСУ весь комплекс завдань, які має виконати держава. І не хоче їх виконувати, а чекає, що йому знову щось дадуть авансом.

       Другий момент має конкретні імена. Їх називають американські республіканці, на них вказують британці (а вони найважливіші учасники Альянсу). Це Єрмак і Татаров. Насправді, ворогів демократії, реформ, прав людини в команді Зеленського 90%. Але ці двоє сприймаються, як агентура рф. І тут уже загроза для воєнної складової НАТО. Розуміючи, що без Єрмака Зеленський навіть у туалет не сходить, а той монополізував усю владу, та ж адміністрація Байдена готова миритися. Чи їм Єрмак переприсягнув, чи перевербувався? Я не знаю. Але для республіканців це проблема. І для Британії також. Але небажання Зеленського пожертвувати хоча б відвертим реваншистом та прорашистським Татаровим - це вже сумнів у його щирості.

        Третє - річ формальна, але противники нашого вступу вже раз на цьому зіграли на Бухарестському саміті 2007 року, то навіщо умисно наступати на граблі? Заявку, наскільки розумію, як і в той раз, підписали три посадові особи: президент, прем'єр і голова ВРУ. Перші двоє мають на це свій правовий мандат. А от спікер - ні. Бо його посада стає персоніфікованою лише після смерті чи іншого зникнення президента, права якого він переймає. А в своїх звичних повноваженнях він лише координатор колективного органу. Мандат на підписання такого документа мусить отримати через голосування Ради. Голоси для цього є і фракція ЄС кілька разів наполягала, щоб Рада проголосувала про підтримку заявки. Але тоді Зеленський втікав від теми НАТО, як дідько від свяченої води, а Стефанчук слідом за ним. Зараз можна було обійтися й без підпису спікера, він не обов'язковий, хоча й додає значимості документу. Але історія з підписом Яценюка нікого так і не навчила. Це не велика проблема, але... В 2007-му та ж Німеччина аргументувала відмову нам у ПДЧ двома пунктами: відсутність національного консенсусу та непогодження підпису спікера парламентом. З консенсусом нині все добре.

        А щодо того, чи може країна в стані війни та з окупованими територіями стати членом НАТО? Проблемно. Але ми не Швеція, скоро для нас це не відбудеться. А війна закінчиться й території ЗСУ відіб'ють ще до того. Навіть не завершений процес відновлення територіальної цілісності не є проблемою. Головне, що країна не повинна мати територіальні претензії до законних територій інших країн (Ромунський прецедент 2004 року). Зате якраз статус ПДЧ можна надавати за будь-яких обставин. Це ще не членство, але посилення консолідації й підтримки НАТО в протистоянні з рашею.

А загалом, підписання заявки - це добре. Залишилася дрібничка - почати рухатися саме в той, а не в звортній бік.