Герой України Володимир Веснін: «Краще б москалі не нападали, тепер нас не спинити!»

За матеріалами інтернет-видань 04.01.2023 960

На зображенні може бути: 1 особа та текст

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР ВЕСНІН: «МИ УВІРВАЛИСЯ У ВІЙНУ НА ПОВНІЙ ШВИДКОСТІ, БЕЗ ЖОДНОГО СТРАХУ. ТЕПЕР НАС НЕ СПИНИТИ!»

Його життєвим гаслом могли б стати слова «встигнути все». Адже до 30 років він спромігся стати повним лицарем ордену Богдана Хмельницького, отримати звання підполковника й очолити зенітний ракетний дивізіон.

Зі своїм колективом зміг знищити понад 100 ворожих аероцілей, відбити наступ ворога на Київ, а потім звільняти Херсон і Південь. Наприкінці 2022 року він здобув найвищу державну відзнаку, ставши Героєм України. Це історія випробувань і перемог військового лідера нової формації Володимира ВЕСНІНА.

Як змінилося Ваше життя, коли дізналися про присвоєння звання Герой України?

- Загалом не змінилося. Війна триває, а я продовжую виконання бойових завдань. Пам’ятаю, як вночі, напередодні Дня Збройних Сил, мені зателефонував офіцер персоналу полку і розказав новину про Указ Президента. Звісно, я зрадів і повідомив рідних. Вже зранку посипалися офіційні привітання. Хоча саму Золоту Зірку отримав напередодні Нового року з рук Глави держави у стінах парламенту.

Це надзвичайно урочистий момент, який запам’ятається на все життя. Як і те, якою ціною здобувалася нагорода. І зараз я говорю не за себе, а за тих хлопців, що з перших днів війни були поруч: працювали в одній бойовій машині, спали в одному яру на снігу, діяли, як єдиний годинниковий механізм – з повною самовіддачею і патріотизмом. Переконаний, це і спинило агресора, який мав перевагу в кількості та якості сил.

Вам вручили нагороду за сукупні заслуги оборони Києва, Центру, Сходу та Півдня України. В чому полягають Ваші бойові завдання?

- Наша робота менш помітна широкому загалу. Ми працюємо на мобільних зенітних ракетних комплексах «Бук». Практично не стоїмо на місці. Вибрали вдалу позицію, дочекалися цілі, знешкодили ворога, і знову змінюємо розташування для нового бою. Можемо воювати як в обороні критичної інфраструктури чи воєнних об’єктів, так і здійснювати наступальні заходи у злагодженості з мотопіхотою та танковими підрозділами.

Де було складніше: стояти в обороні Києва чи наступати, звільняючи Херсон?

- Це дуже різні воєнні кампанії. У столиці складність полягала в тому, що ми не знали, чого чекати. Цілодобові і безперестанні нальоти російської авіації, обстріли артилерії. Кожної години ворог готував нам все нові і нові випробування, намагаючись поцілити наші ЗРК та вразити людей. Ми увірвалися у війну на повній швидкості, без жодного страху, але лише згодом почали усвідомлювати, що кожен день битви йде за принципом: або ти – його, або він – тебе.

Був навіть азарт і позитивна конкуренція. Наприклад, у мене з командиром іншої батареї. Хто більше зіб’є цілей, знищить цих «орків». Доходило до того, що ми були так вмотивовані, що під час бойової готовності бігли наввипередки до «Бука», щоб першим зайняти командне місце і відбивати атаку ворога.

На Херсонщині своя складність ведення воєнних дій. Значно більше руху. Ширший фронт. Наші війська пішли у наступ. Ми завжди забезпечуємо їх ефективне прикриття. Хоча на цьому напрямі противник намагається посилено тиснути своїми засобами радіоелектронної боротьби, літаками, постановниками радіоперешкод. При цьому нам все одно вдається проявляти військову хитрість і знищувати його. В окремі дні на Півдні ми збивали до десятка цілей. Серед яких були, зокрема, гелікоптери. Ми добре закріпилися, зараз повз нас вони ніколи не пройдуть!

Аби все це відбувалося, потрібне грамотне управління силами оборони, чітка взаємодія та координація. Бо ворог так само постійно нас обстрілює. Коли сидиш у машині, цього страху не відчуваєш, але коли командуєш підрозділами і за них відповідаєш, то надзвичайно переживаєш за життя кожного бійця. Пишаюся, що за мого командування у нас нема жодної бойової втрати!

Пам’ятаєте свій перший день повномасштабного вторгнення?

- Я стояв у наряді по полку. О 5-ій ранку мав приймати нове обладнання. Поки дійшов до автопарку, мені подзвонив офіцер частини, в якого батьки живуть на Харківщині і бачили, як повз їх будинки пройшла колона російських танків. Почитав новини і зрозумів, що почалася війна. Низку військових частин обстріляли. Перші вибухи було чутно вже і в нашому краї. Доповів про ситуацію командуванню. Після чого отримав наказ видавати зброю, боєкомплект, засоби захисту і прямувати в укриття.

На бойовий виїзд почала збиратися наша батарея, але бракувало другого начальника розрахунку. Я попросився у командира замінити його. Він дозволив. Тому одразу після наряду, практично без речей, поїхав в бій, на оборону Києва.

Місто ми знали кепсько. Тож чимало часу пішло на вибір правильної позиції. Все було: і поломки «танку», і ремонти під обстрілами. Але впоралися і першою нашою здобиччю стали 2 крилаті ракети.

Воювали безперестанку. Сну люди не бачили по 5 діб. Було таке, що сідали в машину на заході сонця, а вилазили з неї на сході. На початку жили і спали просто неба. У снігу і холоді. Майже нічого не було. Лише згодом місцеві люди почали приходити до нас і допомагати облаштувати побут, харчування.

Що було найскладнішим для Вас у цьогорічній війні?

- У перші дні зрозуміти самому і пояснити особовому складу, що почалася повномасштабна війна. Все серйозно! Вороття назад нема! В критичний момент, коли існувала загроза оточення, ми дуже здружилися з дивізіоном «Піонів» із 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. І були готові тримати з ними кругову оборону, відбивати ворога у стрілецькому бою.

Ви здатні працювати в кабіні «Бука», ремонтувати машину, але так само і організовувати процес з багатьма складовими в ролі командира дивізіону.

Невже офіцер сучасної української армії має бути універсальним бійцем?

- Саме так! Але головне – це робота з людьми. Яким би, за званням і посадою, ти не був офіцером, не можна ставити себе морально вище за того ж простого солдата. Тим більше зараз, коли триває війна, і всі ми варимося в одному казані. Сучасному офіцеру треба бути ближче до особового складу і ставитися до них з повагою. У будь-якій ситуації слід залишатися людиною!

Скільки, на Вашу думку, може тривати ця війна?

Думаю, 2-3 місяці і все закінчиться… (сміється) Якщо серйозно, то скільки б часу нам не знадобилося, я твердо переконаний, що все завершиться нашою перемогою. Вона відбудеться в Криму, чи на кордонах Донеччини та Луганщини. Я постійно розмовляю зі своїми людьми. Всі вони високомотивовані йти до кінця. Нас не спинити!

Звісно, змінити хід війни і прискорити нашу перемогу може сучасна західна техніка. Хоча і «Буки» не варто недооцінювати. Наші "буківці" готові конкурувати навіть із західною технікою, бо навчилися максимально ефективно використовувати свою. Особливо в наступі. Ми ще своє покажемо!

Про що мрієте, чого прагнетеу Новому 2023 році?

- Звісно, з початку повномасштабного вторгнення моє найбільше і найзаповітніше бажання перемогти окупанта у цій кривавій війні, здобути щасливе дитинство для наших дітей і майбутніх поколінь! Якнайшвидше наблизити радість, спокій та достаток в кожну оселю нашого славного, мужнього і величного українського народу! Впевнений, так і буде! Ми об’єднанні і сильні! Ми - нація! Ми -Україна!

Служба зв'язків з громадськістю Повітряного командування "Центр".