І в День авації України пілоти воюють заради життя

   Листопад 23-го. Донеччина. Під час бойової роботи ракетами HARM по ворожому ЗРК С-400 був збитий український винищувач МіГ-29. Пілот на позивний «Джеф» успішно катапультувався, а вже за кілька місяців повернувся до бойових польотів. (Ми розповідали історію льотчика – https://www.facebook.com/share/p/wR2Ao8EGYH9CrKqC/)

   Та дивує у цій історії не лише героїзм пілота. А й те, що ВЖЕ ЗА 15 ХВИЛИН після катапультування на місці був екіпаж одного з пошуково-рятувальних підрозділів Повітряних Сил. І це за 26 КМ ДО ДОНЕЦЬКА, де безліч ДРГ та російських спецназівців…

   Нам вдалося розшукати офіцера, керівника групи, що врятувала пілота того дня. Ним виявився офіцер Юрій, на позивний «Городня». Він має серйозний досвід військової служби – понад 25 років. В яких тільки перипетіях не побував за 10 років війни. А починав службу – теж льотчиком, у тій же бригаді, що і «Джеф»…

   Юрій одразу попереджає – розповідати про свої заслуги не дуже хоче, до того ж, заслуги не тільки його, адже робота – КОМАНДНА.

— Льотчики йдуть на удар, ми ж чергуємо поряд на землі. Чекаємо. Якщо візуально бачимо, що все добре – «тікаємо» на іншу точку. Якщо ні – на усіх парах мчимо забирати екіпаж. Із 22-го року було змінено “концепцію” пошуку і рятування льотного складу на більш наближену до НАТІвської, із врахуванням набутого нами бойового досвіду. Вертолітники і льотчики здебільшого працюють критично близько до ворожих позицій. Ми вже перебуваємо в районі виконання ними завдань. Я часто жартую, що давно знаю Донеччину, Запоріжжя та Харківщину значно краще, ніж рідний Франківськ. Хоча, які там жарти. Це – правда війни.

   Коли збили «Джефа», ми чергували в одному із районів Донеччини. Спостерігали за роботою пілота. Згодом вдалині побачили слід диму… і вмить помчали на допомогу. Очевидно, що льотчик одразу після приземлення стає об’єктом активного пошуку рашистів, тож потрібно встигнути першими.

   Ми не чекали команди «згори», не намагались діяти згідно з алгоритмом   … А «полетіли» рятувати хлопця.

   Коли ми прямували до місця ймовірного падіння, вийшов на зв'язок Іван «Смерека»:

— Юра, «Джефа» збили!…

— Йомайо… Ми вже летимо!

Ми добре знайомі з хлопцями, якраз напередодні до них заїжджали. Я зразу зв’язався з «Джефом».

— Ховайся і не висовуйся! Ми скоро будемо!

   «Джеф» передав координати,… Відстань кілька десятків кілометрів здається зовсім не великою, та тільки не в цьому випадку… Дрони, закриті та заміновані ділянки, обстріли… Але за 15 хвилин дійсно були на місці. Його вже шукали… В тому числі і наші військові… Ми десантувались, розосередились, вийшли за координатами на місце, пірнули в посадку, забрали «Джефа», відвезли в безпечне місце.

   «Джеф» був у шоковому стані. Це і не дивно в такій ситуації. Він неабияк зрадів, коли побачив знайомі обличчя: «Свої!..»

   Юрій зізнається, що історія з «Джефом» — одна із найпростіших та найпозитивніших на його рахунку. Особливо тому, що льотчик досить швидко повернувся до бойової роботи.

— Не завжди все проходить гладко… Свій перший збитий екіпаж Мі-8 ми діставали критично близько до рашистів — метрів за 800. Стабільної лінії фронту на той момент не було. І, на жаль, на цій ділянці вона рухалась не на нашу користь. Тоді потрапили під вогонь РСЗВ. А коли повертались з хлопцями – нашого крайнього блокпоста вже не було…

   Зараз ситуація значно ускладнилась, порівнюючи з 22-м роком. Над головою постійно висять розвіддрони, полюють FPV, вибухають КАБи… Буває, думаєш: «Ось і прийшов мій час», коли вчергове потрапляєш під обстріл чи вибух FPV дрону. Але потім з’ясовується, що ні, не сьогодні, ще попрацюємо… Звісно, завжди намагаюсь показувати групі, що все добре. Прилітає поруч – кажеш хлопцям: «Все нормально, працюємо далі…», ніби ти щось знаєш…

   Але важко зовсім не це. Важко, коли потрібно забирати пілотів, яким не вдалося вижити… Нестерпно важко, якщо знав їх за життя… Ніби давно мав стати холоднокровним на війні, але ні. Кожного разу їдеш і сподіваєшся на диво. Ми з групою забирали загиблих Героїв України Сашка Кукурбу і Влада Савельєва… Дуже важкі епізоди. Закарбувались у моїй пам’яті на все життя… Хлопці часто нам кажуть: «Якщо знаємо, що ви поряд – нам легше. Навіть, якщо не виживемо, хтось забере наші тіла і передасть рідним…»

   Юрій відверто каже, що за роки війни трохи втомився… Як із 2014-го почались тривалі відрядження, так вдома практично і не буває…

— Враховуючи, що служу я з 96-го року, більшість моїх однокашників – на керівних посадах… Та, щиро кажучи, я люблю свою роботу. І точно не проміняю її на «кабінетну» посаду… Єдині, кому трішки по-доброму заздрю – це льотчики… Завжди йокає, коли бачу, наших в небі…

   З Днем авації, побратими! Кріпості тіла і духу у вільному Українському небі!