Ірина Фаріон: «Вирішальними є думки в голові українського воїна, що тримає зброю»

Ірина Фаріон Депутат Верховної Ради України VII скликання

Про війну і життя – за філіжанкою зеленого чаю...

У центрі Львова, за філіжанкою зеленого чаю – зустрічаємося з відомим мовознавцем, доктором філологічних наук, професором Іриною ФАРІОН. Аби поговорити про її життя під час війни, просвітницькі проєкти, над якими саме працює науковець, і, звісно, ті прості і водночас складні духовні стимули, які додають сили. Вийшла філософська і водночас дуже мотиваційна розмова... Команда "Тижневика" підготувала витинанки з неї для наших читачів. Розмовляла Галина Миць.

"Чи запам'ятався перший день так званої великої війни? Які тоді в Ірини Фаріон були думки, дії?"
"Всі думки напередодні війни були про одне: чи не буде Мінська-3. Тому що Мінськ-1 і Мінськ-2 – це насправді прихована системна геноцидна війна проти України... І ось починають летіти бомби на той терен, який завжди мав виняткові стосунки з Московією – на Харківщину. Коли я про це дізналася, відразу згадала, що саме фізики-ядерники з Харкова вмотивовували для Кравчука завдання здати ядерний потенціял України. Я про це писала в одному з матеріялів, який можна знайти на "Українській правді" (див. https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/62d3f41eb08c6/). Суть така: не виробляти зброї, не поширювати і не розміщувати її. Харківські фізики-ядерники вмотивовували для українців потребу відмовитися від статусу ядерної держави.

Тому для мене все було логічно. Я, звичайно, під звук сирени швиденько прокинулася, але ще й тому, що поспішала на запис програми "Ген Українців" – студії про Петра Федуна-Полтаву.

Петро Федун-Полтава – журналіст-пропагандист, за фахом медик. Це людина, яка наприкінці 40-х – на початку 50-х років працювала у сфері пропаганди націоналістичної ідеології. Метода його висловлення була не така розлога і багата, скажімо, як в Ленкавського, Вассияна, Бандери, Стецька чи інших. Манера його висловлення – інструкція, як в лікаря.

Коли я вийшла з дому, з'ясувалося, що маршрутка не ходить. Пішла пішки. Побачила черги людей біля банкоматів і біля крамниць з їжею для тваринок. По дорозі мені зателефонували з каналу НТА і повідомили, що переходять на формат новин. Та оскільки я вже була майже на місці, погодилися записати одну студію, хоча їх мало бути три. Часу на запис усіх студій не було, бо готувалися до переліку повідомлень про ракети, які падали на нашу землю.

До речі, це все вже забулося, минулося. Та не забулося те, що робив Федун-Полтава, те, що робили націоналісти за набагато складніших обставин, ніж сьогоднішні. Оце і є батарейка для нації: щоби бути, треба змагатися, наступати, боротися, а не нити.
Ось такі в мене були думки 24 лютого. Нічого дивного для мене не було, хоча б тому, що цього вчить наша історія. Життя нації – це тяглість поколінь, і якщо ми цю тяглість будемо усвідомлювати, то тоді війну сприйматимемо як спосіб утвердження й посилення нашої держави".

Розуміння суті так званого північного сусіда прийшло до Ірини Фаріон давно. Те розуміння, яке зараз щойно приходить до багатьох... Звідки воно до Вас прийшло і як саме?

"Казав англійський філософ Бекон, що знання – це сила. І коли я вступала на філологічний факультет, то мій покійний брат, який став жертвою тодішнього режиму, казав, що я там не здобуду ніяких знань, бо уся гуманітаристика паралізована, розстріляна, знищена, це фальсифікація, брехня. Але моє завдання було цю брехню викривати. Я почала працювати зі спецфондами, відкривати для себе колосальний пласт літератури, який мене лише утвердив в правильному виборі. Вибір полягав у тому, що без національної свідомості (а це знання своєї історії, мови, культури, усвідомлення, що таке для тебе Церква) ніколи не буде самостійної української держави.

З простору начебто незалежної української держави з 1991 року зникла словосполука національна свідомість, національна ідея. Того панічно боялися. Тому все, що я робила усе своє свідоме життя, закінчивши українську філологію у Львівському університеті, – це знаходила підтвердження для сили національної ідеї. Саме тому я започаткувала на каналі Рада проєкт "Велич особистости", де через видатні постаті показувала українцям неймовірну силу української культури і нашу незаперечну переможність. Звичайно, за це треба заплатити великі жертви, ми зараз платимо і заплатимо ще власне через те, що ми не сягали коренів нашого існування.

Коли "зелені" прийшли до влади, з наказу Разумкова програму було викинуто з каналу Рада. Перед тим її дуже хотіла викинути Садопоміч (був такий політичний фантик імені Садового), але їй це не вдалося, а Разумкову вдалося. Та ми відновили її тут, у Львові – в програмі "Ген українців" розповідаю про видатних постатей, в першу чергу про націоналістів, бо саме ці постаті дають мені колосальну силу.

Теперішня війна переконує в одному: шанують лише силу. Слабкі нікому не потрібні. І теперішній приїзд пані Пелосі до Тайваню після погроз Китаю, на які вона не зважала, яскраво свідчить про те, що означає цілісний Тайвань. Чому Америка себе так поводить з Тайванем? Бо вони їм довіряють. Чому Америка і світ так себе поводять з Україною, дозуючи нам зброю і вказуючи на дальність ураження? Бо нам не довіряють. Чому? Бо ми самі себе не усвідомлюємо, ми в парламент завжди заводили ворожі сили, ніколи не обирали національно свідомих людей. Навпаки: національно свідомих ми убивали, знищували, дискредитували, очорнювали і т. д.

Тому всі мої студії, а це 160 студій "Величі особистости" і вже 94 студії "Гену українців", – про силу українців за набагато складніших обставин, аніж маємо сьогодні.

Біблія пише: будете слухати – не будете чути, будете дивитися – не будете бачити. Наведу приклад: коли Андрей Шептицький застановився над феноменом Маркіяна Шашкевича, сказав таку річ: як так сталося, що люди часу Маркіяна Шашкевича, а це 1811-1843 роки, не могли усвідомити, яка велич ходить разом з ними по землі? Так само і сьогодні люди розминаються з правдивими героями. Про це писала Олена Теліга, про це писав шотландський письменник Карляйль, що не суть лише в героєві, а в тому, щоб люди того героя побачили й осягнули.

І коли обласне управління освіти припинило фінансування цього проєкту, я звернулася до людей з проханням допомогти – і за три дні ми зібрали кошти. І щодня я отримую надходження на продовження цієї програми. Що це означає? Що суспільство пробудилося, принаймні якийсь його сегмент. Ядро українців, які будуть посилати імпульси на всю Україну, колосально розрослося, і я це бачу. Люди потребують глибокого підживлення. Зараз певний сегмент українського суспільства найбільше цікавиться саме історичною літературою. Чому? Бо це корінь. Без нього ти приречений на смерть. Без кореня ні цвіту, ні плоду не буде.

Я пригадую, як Юрій Іллєнко розповідав, коли вони знімали "Тіні забутих предків", він побачив перед собою Миколайчука – цей архетип українського чоловіка – красивого, впевненого, самодостатнього, з чудесною українською мовою, з глибиною своєї закоріненої культури. Іллєнко тоді сказав: "Я відчув, що мені треба нарощувати корінь, пускати його в землю, бо здавалося, що стою перед Миколайчуком, як рослинка-одноденка". Нашій нації також треба нарощувати цей корінь. А корінь можна наростити тільки через знання власної історії. А філологія без історії взагалі не існує, бо уся історична пам'ять закодована в мові, у слові.

"Чи маєте Ви пояснення того, чому поведінка ворога настільки жорстока?"

"Мене їхня жорстокість не здивувала. Коли мені розповідають і показують, як каструють українського бійця в Сіверо-Донецьку тепер, то я запитую: а ви знаєте, як кастрували Юрія Липу на Спаса 19 серпня 1944 року ті самі вороги?

А ви знаєте, як в Батурині у листопаді 1708 року українцям відрізали голови, настромляли на палі і як пускали трупи закривавленою річкою? І саме після того москалів почали називати кацапами, тобто різунами.

Коли вони такі жорстокі? Коли ми не даємо відповідної реакції. Плакати і жахатися – це насправді проявляти свою слабкість. В адекватній відповіді – сила нації. Українцям я б нагадала, що відбувалося під Базаром в 1921 році, коли розстріляно 360 полонених воїнів армії УНР. Дехто з них ще встиг проспівати наш славень. Українці це знають? Вони зробили з цього висновки?

Тому історія повторюється – через незасвоєння уроків і через невідплатні акції українців. У нас ніколи не карають злочинців. Ми перетворилися в населення терпил".

Що допоможе нам виграти цю війну?

"В першу чергу нам потрібна зброя. Але, як казав наш великий побратим Олег Куцин, – не лише зброя в руках у воїна відіграє вирішальну роль. Вирішальними є думки в його голові, коли він цю зброю тримає. Тобто якщо нація не буде національно свідомою, вмотивованою побудувати націєцентричну державу, стійкою і витривалою – вона програє.

Якщо весь час покладатиметься на зовнішні чинники – то програє.

Якщо нація не буде читати класику українського націоналізму, де про все написано ще 100 років тому, то програє.

А класики націоналізму казали, що свобода українців і незалежна українська держава передусім в наших руках, у нашому способі думання, що не дав би демілітаризувати націю через угоду 1994 року... Весь той пласт націоналістичної літератури від нас закрили, заблокували. А саме ця література формувала воїна і націоналістичного мислителя, мислителя-ідеаліста та інтелектуала-месника, а не розтеклу пляму зденаціоналізованого ліберала. Це та філософія, яка дає людині крила і безсмертя і заперечує нікчемний матеріялізм тимчасовости буття. Бо я тимчасова, але ідея, яку я сповідую, – вічна, тому що це ідея Нації як самодостатнього суб'єкта світової історії...

Українці впродовж 30 років обирали собі владу, яка їх системно роззброювала. Українців роззброював не тільки Кучма і Кравчук. А і всі наступні президенти, бо в нас ніколи не було затверджено збройної стратегії (вони ще й любили казати "оборонна стратегія"). На якомусь марші УПА 14 жовтня я проголосила фразу про мілітаризацію, бандеризацію, демосковізацію. І коли я казала ці слова, то бачила обличчя, які дивилися на мене з острахом, мовляв, не треба зараз говорити про бандеризацію і мілітаризацію. Люди не готові були це почути. А зараз це почув цілий світ, але з супротивними фразами: демілітаризувати українців і денацифікувати їх. Коли чуєш слова путіна – зроби навпаки. Тоді ми переможемо. І що більше буде української мови в Україні, то менше буде загроз з боку москви, бо москва прийшла захищати рускоязичних. І що активніше ми почнемо максимально озброювати кожного з нас, то швидше переможемо. Тобто це комплексний чинник, але в його основі лежить ментальна картина нації. А ментальна картина – це перестати бути жертвою, натомість ставати месником і жорстким відплатником".

"Ви зараз багато працюєте, зустрічаєтеся з бійцями, навіть провідуєте наших воїнів у шпиталі. А що дає енергію самій Ірині Фаріон?"

"Перше – це служіння. Друге – відповідальність. Третє – крихкість і тимчасовість життя. Служба у Збройних силах. Мене ця словосполука дуже надихає, бо вони служать Батьківщині, рідній землі. Служба Божа. Кому служимо? Тому, завдяки світ є життям. Я християнка. А що таке християнство? Це віддавати. Ми всі зараз жертвуємо армії. Ось ця форма служіння найбільше надихає, у ній найбільший смисл.

Крихкість життя. Ми так мало перебуваємо на цій Землі! Якихось 70-80 років. Я не розумію, як можна це марнувати? Як можна не використати той час, щоб віддати все, що маєш? Я маю знання – я ділюся ними. Якщо маю гроші – також їх віддаю на армію, на свій проєкт чи ще на щось. Це і дає найбільшу силу. А ще найбільша сила в тому, що кожна людина має усвідомити своє покликання. Моє покликання – нести людям правду про нас самих, про українців, щоб вони стали сильні через видатні українські постаті.

Люблять казати, що начебто у 1991 році нам незалежність впала з неба. Ми в 1991 році здобули незалежність тільки тому, що була УНР, УПА і була ОУН та інші національно-визвольні змагання. А ті люди, які цього не розуміють – насправді не усвідомлюють зв'язку межи поколіннями та історичного наслідку діяльности героїчного покоління. Наслідок діяльности Тараса Григоровича, який відійшов в 1861 році, ми отримали майже за 160 років. Ось цієї часової оптики суспільство не має. Суспільство не оперує законом детермінізму. А мені це дає неабияку силу".

Дайте пораду людям: як пережити цю війну?

"Найкращий спосіб щось переживати – це активно працювати. Бо коли працюєш – зосереджуєшся на тому, що робиш, і женеш всякі тимчасово плинні думки. Можеш плести сітки – плети, можеш їсти готувати – готуй, можеш допомагати армії в інший спосіб – допомагай. Можеш воювати – воюй. Можеш просвічувати правдою народ і надихати на звитягу – надихай словом.

Праця, праця і ще раз праця. Тоді буде і ПОБІДА.

Чи побіди довго ждати?

Ждати довго! То й не жди ж!

Нині вчися побіждати,

Завтра певно побідиш (Іван Франко).