Над селом, де ще дитиною часто бував майбутній льотчик Окремої бригади армійської авіації імені Ігоря Сікорського Іван, проходила повітряна тренувальна зона одного з аеродромів ПС ЗСУ. Саме тоді у хлопця зародився інтерес до авіаційної техніки – як може підійматися у небо машина, яка в рази тяжче за повітря? Згодом це переросло в справжнє захоплення, а потім стало справою життя: 2016-го Іван закінчив Університет повітряних військ ім. І. Кожедуба, отримавши перше офіцерське звання та диплом льотчика.
24 лютого 2022 року
На той момент на сході країни вже вирувала війна. Незабаром чоловік як льотчик-штурман вирушив на Донбас для виконання бойових завдань.
— На той момент Україна чітко дотримувалася Мінських домовленостей – бойового застосування авіації не було. В основному ми перебували на бойовому чергуванні та виконували бойові десантно-транспортні завдання, – пригадує офіцер.
А ось першого досвіду польотів із застосуванням озброєння Іван набув вже під час широкомасштабного вторгнення росіян.
Офіцер розповідає, що підготовка до Великої війни, хоч про це ніхто не казав вголос, розпочалася задовго до 24 лютого: у військовій частині були посилені чергування, створені оперативні групи.
Вранці 24 лютого пролунав телефонний дзвоник від начальника штабу частини. Коротко: «Збирайся, час!»
Іван підхопив заздалегідь підготовлену тривожну валізу, попрощався з родиною, сів в автівку та вирушив до підрозділу. На той момент техніки на аеродромі вже не було – хтось вибув на виконання бойових завдань, решту вивели, оскільки очікували ворожого удару – росіяни вже бомбили аеродром в Миргороді.
Особовий склад бригади отримав зброю, боєприпаси та був готовий зайняти оборону – ніхто не виключав висадку ворожого десанту.
— За деякий час над нами пройшов український літак-розвідник, а потім пара Су-25. Ми не могли розпізнати належність бортів — вони були в сірих кольорах, один з них дивно пофарбований. Хтось висунув припущення, що то можуть бути ворожі штурмовики. Приготувалися відкрити вогонь на ураження. Але потім побачили, що літаки намагаються сісти. Вирішили надати їм таку можливість, оскільки двох ворожих льотчиків, навіть зі зброєю, ми могли легко знешкодити, а от льотна техніка була б для нас в пригоді.
Іван разом з побратимом висунувся на аеродром до літака, який вже здійснив посадку. Підійшовши ближче до борту, офіцер побачив знайоме обличчя — за штурвалом знаходився однокурсник.
— Ми завели літаки, обмінялися інформацією, прибулі льотчики пішли на доповідь моєму командиру. Їхні аеродроми в Миколаєві та Мелітополі бомбили росіяни, але вивести з-під удару вдалося всі літаки, окрім одного, в який вже на зльоті влучила ракета.
Згодом на посадку зайшли миргородські Су-27. До вечора борти злітали з аеродрому бригади для виконання бойових завдань. Потім, аби уникнути ворожих ударів, перебазувалися до іншого місця.
Ми розуміємо, що від кожного нашого вильоту залежить – чи виживе наш побратим на землі
Особовий склад і техніка Окремої авіаційної бригади імені Ігоря Сікорського теж постійно змінювали місце дислокації.
— Більше ніж добу ми не знаходилися на одному місці. Це піхотинці можуть зібрати скарб у наплічник, кинути його до автівки та переїхали. Для авіації переміщуватися так часто досить складно: треба було знайти безпечне місце, передислокувати й аеродромну техніку, яка забезпечує роботу бортів, й БК.
Спочатку на нове місцеперебування виїжджали наземники, стисло доповідали, що все відповідає вимогам, потім вже рухалася решта особового складу та техніки. Але все одно в безпеці авіатори не почувалися, розуміючи, що ворог може їх виявити та завдати удару.
— Люди, особливо пілоти, були фізично виснажені. Якось я заходжу до намету і бачу як вони, сидячи на стільцях, так і сплять біля буржуйки, — пригадує Іван.
Крім постійного переміщення, вертолітникам по декілька разів на день доводилося вилітати для виконання бойових завдань — українська розвідка працює відмінно, постійно виявляючи ворожі цілі.
— Повертаючись з бойового вильоту, про його результати ми дізнавалися ще у повітрі — вдало чи невдало відпрацювали. Іноді приходилося поповнювати на базі БК та відразу повертатися в район бойових дій, аби завершити роботу. Якщо ми не доведемо її до кінця, хто тоді підтримає піхоту? Адже в той момент, поки ми їх прикриваємо з повітря, можливо, хтось окопується чи зміцнює свої позиції. Ми розуміємо, що від кожного нашого вильоту залежить – чи виживе наш побратим на землі.
Авіатроща… Останнє, що почув — це звук вертольота, що наближався, та слова побратима з проханням не кричати
15 червня ввечері екіпаж Івана отримав чергове бойове завдання. Наступного дня вони в парі з іншим бортом повинні були відпрацювати по скупченню живої сили противника в районі селища Довгеньке, Харківської області.
— Це був звичайний політ. Але іноді відбувається якесь «але»… На самому маневрі, коли я виконував вогневе ураження ворога, під час стрільби мене щось оглушило. Я хоч і не втратив свідомість, але відчув легке запаморочення. Коли до мене повернулися відчуття, машина нібито працювала, але я відчував, що щось трапилося. І вже за мить вертоліт опинився на висхідній висоті. Зрозумів, що рашистам вдалося поцілити в нас. Намагався вернути керування бортом, але ми вже почали планувати вниз. Зміг відвести машину від ставка, оскільки при падінні у воду шансів вижити в нас не залишалося зовсім. Над лісом вертоліт застопорився та каменем впав донизу…
… Коли Іван прийшов до тями, він лежав на землі поряд із розтрощеним вертольотом – машина зависла на деревах, затухла та скотилася. Навколо лунала артилерійська канонада. Крізь шум вибухів чоловік прокричав, аби дізнатися, чи хтось з побратимів залишився в живих. Відгукнувся бортовий, третій член екіпажу, на жаль, не пережив трощі.
— На мені залишалася лише плитоноска. Решту обмундирування зірвало при падінні. Я намагався встати, але відразу впав від болю — ліва нога була серйозно травмована. Доповз до побратима, оскільки той не міг піднятися – в нього були пошкоджені ключиці та лопатка. Коли надавав йому допомогу, відчув, що око заливає кров’ю — бортовий сказав, що з правого боку обличчя зрізаний скальп.
З останніх сил, втрачаючи свідомість через крововтрату та контузію, офіцер через телефон скинув начальнику пошукової служби скріншот з координатами місця падіння та двома словами «Мене збили». Останнє, що він почув — це звук вертольота, що наближався, та слова побратима з проханням не кричати. Потім почуття покинули Івана.
До тями офіцер прийшов у лікарні Дніпра. За висновками лікарів, лицьова кістка Івана була розтрощена на три частини, її уламки пішли під щелепу. Крім того, він дістав непроникну мінно-вибухову травму черепа та складний перелом нижньої кінцівки.
За ці кілька місяців Іван пережив не одне операційне втручання. Завдяки програмі наших американських партнерів Face to face, лицьову кістку вдалося зібрати, шкіру фахівці зашили так, що шрами ледве помітні. Але попереду операція з видалення пластин на нозі. Потім, після проходження ВЛК, якщо дозволять лікарі, Іван планує повернутися у стрій та підійнятися у небо, аби продовжити нищити ворогів.
— Хочу продовжувати робити свою роботу. Повторюся, від нас залежить, чи виживуть наші побратими, які нищать окупантів в окопах на землі…
Фото автора
