Ісус з нами. На спомин...

                          Ісус з нами

  Іноді на війні творяться речі, які за цивільного життя здаються дикими.

Копаю черговий окоп. Щоб відпочити з користю, на газовій грілці грію воду, роблю каву. Вмощую сідницю якнайзручніше. Смакую.

   Перед очима посадки через поле. Коротша, знову поле і довша літерою «Г». В тій, що коротша, наші. Тобто в обох посадках наші, але в тій, що коротка, зовсім «наші» - там хлопці з мого взводу. І ту посадку «криють». Добряче криють. Іноді «лапті» мажуть і гупають по розриву між тими двома посадками. Чорний дим в чистому полі здіймається ефектніше. Повітряна хвиля до нас відчутніше.

   А у мене і моєї команди перерва. Ми смакуємо каву і на все те дивимося.

Мов фільм у кінозалі. Ми в першому ряду.

   В посадці «Г» йде бій. Десантуру також криють артою, але на додачу лізуть покидьки. У проміжках між тими гупами іноді чути танчики. Ворожі. Двічі зранку проти цих двох посадок працювала авіація.

   А ми копаємо собі, ласуємо кавою і дивимося на те мов зі сторони. По нас або не долітало, або кудись далі. Ліниво так, по нас. Майже не доводилося ховатися.

Рація. Викликають наших. Тих, хто через посадку від нас.

- Ви окопуєтеся, хлопці?

- Яке там! – відповідають. – Голови підняти не можемо.

Кава допита. Копаємо за себе і за тих, хто того зараз цього робити не може. Вже не до «кінозалу». Лише слухаємо рації. Їх у нас дві – нашої частини і суміжників. Ті, які на літері «Г». Десантники.

У суміжників біда – «300-й». Лопатою «зачерпнув» землю і так застиг із нею. Не викинув.

   Чуємо про турнікети, про кров, що ніяк не зупиниться. Тампонаду. Хлопцю фігово.

  Ще по радійці чуємо, як старший сусідів прохає нашого з допомогою для евакуації. Його хлопці зайняті боєм, а нас не атакують.

Найближче до колег ті, що голови підняти не можуть. В посадці напроти. Наш командир по радіційці до них:

- Ісус! Допоможеш?

Ісус – то мій взводний. Хлопець, за молодості, в семінарії вчився. Вигнали з першого курсу за бійки та дебоші. Вже за це викликає повагу. Він і борідку-вуса завів, щоб відповідати своєму позивному.

   Ми покидали лопати. Вже не до того клятого риття. По тому розриву між посадками знову гамселять. Там метрів двісті не просто по голому полю, а крізь бур’ян по груди, по пояс. Не розженешся. Багнюка, знов таки. Хлопці з бліндажу носа не можуть з-за обстрілу носа висунути, а тут по відкритому простору...

   Я б не наважився. Та ніхто на таке не наважиться!

По рації сусідів чуємо:

- Хлопці! Пораненому допоможе Ісус!

   У відповідь лайка. Аж неприємно, що наш щирий український солдат може так лаятися. А від десантників взагалі такої некультурності не очікував.

- Ти, - каже невідомий мені матюгальник, - зовсім здурів? Нам що, молитися, щоб 300-тий одужав?

   Насправді там було багато «пі», «пі». Але сенс розмови такий – нехай начальство на Бога не сподівається, а щось робить дієвіше за молитви, бо хлопцю зле. Важкий.

- То, - відповідає терплячий сусідський командир, - не Бог, а справжній Ісус. З ТРО.

В рації пауза.

- Ісус?

- Так! Ісус з нами!

Знову пауза. Схоже, як і я зараз, невідомий десантник дивиться на карту.

- Як він сюди добереться? – дивується той хтось.

- Він же з ТРО. Вони шизануті!

- А-а-а!

   Десантники молодці. Десантурі команда по всіх позиціях «нариватися», «вести себе грубо». Посадку моїх і те кляте поле «лапті» перестають обстрілювати – зосереджуються на «борзих». Крім того, по рації чуємо, що над ними безпілотник. Дорогу вказує Ісусу. Ісусу та його побратиму. Двоє наших через те кляте поле.

   Я б лише його перебіг би і вже впав би й не рухався. Ще та важкість. А ці далі мчать.

- Збоку свої, – чуємо рацію десантури. – Не стріляйте в Ісуса!

   Таких команд ще, мабуть, ніхто не чув. «Не стріляйте в Ісуса! Свій!»

По назвах позицій відслідковуємо, куди добігли Лісник з Ісусом. «Добігли» ще те слово. В броні-шоломі-обладунках. Ще й, завдяки безпілотнику, хлопцям час від часу команди:

- Мордою в землю, Ісус! Не рухатися! Не дихати!

З позиції, де 300-й, повідомляють, що знову відкрилася кровотеча.

- Ісус вже поруч! Ісус поруч!

- Ісус! Лети швидко, Ісус! До окопу зовсім поруч! Лети!

І знову: «Не стріляйте в Ісуса! Він від вас на «шість годин»!

  То дуже актуально, бо десантура стріляє у все, що ворушиться. Стрілкотня-бабахи такі, що у мене, через поле, вуха закладає. А що там коїться, навіть уявляти не хочу.

Не хочу, але уявляю.

   Нормальна людина з окопу не вилізе.

   А шизануті трошники від однієї позиції до іншої. А потім від тієї ще далі.

- Ісус! Мордою в землю! Не рухайся. Хто з тобою? Хто з тобою, скажи, що його видно! Нехай праворуч повзе!

  Скажіть мені оте пробігти, що ці двоє пробігли. Навіть не під обстрілом, навіть не по багнюці. Та впаду! Впаду й нехай мене несе той, хто таке запропонує! Бо то не лише важко, а ще й неможливо.

  Ісус добіг до пораненого. Побратим, його апостол, поруч.

Евакуація з «нолика» - ще той гемор. Пораненого мають нести в броніку-шоломі. Краще за все вшістьох. Четверо тримають ноші, а двоє міняють час від часу. Й так по колу дають рукам відпочити. Я колись витягував хлопця. У мене долоні вже метрів через двадцять-тридцять прагнули ті ноші з рук випустити. Хтось мене міняв, а потім через кількадесят метрів знову хапався я. Шість для такої справи – саме те. А краще вісім.

   Ту позицію знову атакували. Ще й авіацією по ній... Знову. Десантники були трохи зайняті. Тож довелося шизанутим трошникам тягнути пораненого удвох. Спочатку дійсно тягнути. По багнюці. Низенько-низенько. Щоб не стати мішенню.

- Ісус! Правіше воронка! Туди повзіть!

Десантура молодці – через безпілотник очей не спускають.

Трохи далі від окопів хлопці змогли не повзти з пораненим, а «нормально» нести.

  Там, де по голому полю метр, то через посадку-чагарник шість. Потрібно, крім кущів, повалених дерев ще й вирви від розірваного обходити.

  Евакуація вдень – то трохи геморніше, ніж нічна. То трохи далі. Те «трохи» зо два кілометра. Подумки ділю ті два кілометри по двадцять метрів – скільки подужаю вчотирьох нести ноші й щоб мене змінили аби відпочити. В голові калькулятором безжальна цифра – «фіг донесеш». Так то я вшістьох маю досвід. А Ісус із побратимом лише вдвох. Ще й поранений у броніку, шоломі. Невідомо де ту облуду дозволять скинути.

   Через одну позицію десантники вже відбили атаку. Є хтось «не сильно зайнятий». Змогли одного зі своїх виділити на допомогу. Втрьох – то вже інша справа. Можна хоч якось підміняти один одного. Подумки сам себе обманюю та сам розумію, що то все одно занадто мало.

   А з рації постійно:

- Ісус! Не лети! Мордою в землю, Ісус!

А потім матюками до когось іншого:

- Ти куди дивишся? Над Ісусом що попало літає! А ну збий, нафіг!

І знову:

- Відпочили? Ну то чого в тій багнюці валяєтеся? Летіть у напрямку от тієї воронки... Я сказав не йдіть, а летіть!

   На війні багато не справедливого. Робимо зі своїми ще по каві й слухаємо по радійці, як комусь важко.

   Допер Ісус з другом важкого.

В потрібній точці знову затримка з евакобусиком. Чи то щось не те літало над Ісусом, чи то щось поруч бабахнуло. За тими воєнними гучностями не розчув.

   З другої спроби за пораненим змогли приїхати і й відвезти в тил.

Далі йому знадобиться допомога іншого Ісуса.

Той Ісус з нашим, схоже, працює в парі.

Разом.

   Мережа ФБ.