Про це повідомляють #Букви.
Цьогорічну Пулітцерівську премію – одну з найпочесніших світових нагород – отримали українські журналісти, ті, що героїчно висвітлюють правду в умовах повномасштабного вторгнення росії в Україну. Натомість не всі знають, що формуванню української журналістики ми маємо завдячувати зокрема Євгенові Чикаленку, українському меценатові, видавцеві. Він був біля джерел нашої професії, насамперед підтримував українську культуру та пресу. У часи його життя (1861-1929) любити Україну через практичні справи й не отримати арешту й каторги було завданням найвищого рівня ризику.
Його вислів “Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені!” є досить актуальним і сьогодні. Ба більше, ще 160 років тому він передбачав нинішні події, а також добре усвідомлював, що таке імперська росія.
Він народився у Херсонській губернії (сучасна територія Одещини), у заможній родині. У спадок Чикаленко отримав понад тисячу десятин землі, а потім на Черкащині він придбав ще стільки ж. Понад півтора сторіччя тому на цих землях була запроваджена американська сільськогосподарська техніка, він домігся високих врожаїв, а згодом продав половину земель місцевим селянам за поміркованими цінами. Тобто, Чикаленко вже тоді розумів, що бути заможним поміж бідності й бруду – неможливо й ганебно.
Окрім того, він видав 5 брошур українською мовою з порадами щодо господарювання на землі, чим зажив слави, бо на той час популярнішим за ці брошури був лише “Кобзар” Шевченка. Україна прагнула до європейської цивілізації вже тоді.
Так ось, щодо захоплення українством до глибини кишені. Євген Чикаленко частину своїх прибутків віддавав на підтримання українського руху. Він щедро оплачував формування українських організацій на кшталт Організації українських поступовців, а в 1917 – Центральної ради. Його меценатство охоплювало не лише центральну, східну Україну, воно поширювалося й на Галичину, що на той час була частиною Австро-Угорщини. Чикаленко знав, де є Україна, й плекав її усією своєю діяльністю. 25 000 рублів, що становили жалування генерала за 10-15 років, він пожертвував на будівництво гуртожитку для українських студентів у Львові.
Євген Чикаленко ніколи не хизувався своїми внесками, просив не розголошувати його причетність, натомість чотиритомний Словник української мови Бориса Грінченка є в нас завдяки йому.
Та найбільше він уславився заснуванням і виданням власним коштом єдиної в російській імперії щоденної української газети “Рада”, яка виходила в Києві протягом восьми років поспіль. У фінансовому сенсі це була цілковито збиткова справа. Одначе, ця історія вкотре є свідченням того, що людина – це не лише про власний добробут, а про головне, що може тримати її дух.
Від державних посад – як в УНР, так і за гетьманату Скоропадського – він відмовлявся завжди, попри постійні пропозиції. На його думку, він не мав відповідного досвіду, а також прагнув непублічності.
Після перемоги більшовиків Євген Чикаленко виїхав з Києва, а потім – з України, водночас всі маєтки та статки залишив в Україні.
У часи Чикаленка найбільшою перешкодою для розвитку української мови та культури був сумнозвісний Емський указ 1876 року, який, спільно з Валуєвським циркуляром 1863 року, майже цілком забороняв будь-які україномовні видання. Громадські й політичні діячі довгий час прагнули добитися скасування цих обмежень.
Відомий меценат по собі залишив величезний щоденник, що містить чимало важливої інформації. Нещодавно його видано в Україні. Він особисто знав усіх українських діячів: від Франка й Грушевського – до Винниченка й Петлюри. Ще в ті часи Чикаленка пригнічувала зросійщеність українських еліт, що, як і сьогодні, заважала будувати власну вільну державу. Його дратувало ставлення містян до себе як до хохлів і малоросів. Він був щасливий дожити до створення УНР як до історичного шансу на незалежність, натомість бачив, що українське суспільство було неготове до цього. Неосвіченість і неграмотність людей він називав підґрунтям для маніпулювання ними.
Меценат вірив, що настане час, коли Українська держава таки відбудеться. Він завжди закликав політичні еліти до порозуміння і єднання, що також не втратило актуальності й на сьогодні.
Критикуючи співгромадян, він все ж вірив, що українська нація відбудеться.
Його ставлення до росіян можна окреслити трьома словами – зневага, огида і відраза.
“Московський народ вважає себе хазяїном землі русской, і з презирством ставиться до всіх народів, не вважаючи їх навіть за людей, а за щось нижче. Народи інших, навіть європейських держав він вважає нижчими за себе, і вважає, що він дужчий та розумніший за всіх на світі. За ним російська інтелігенція вважає, що вона витворила найліпшу у світі літературу, музику, мистецтво, і що народ русскій – богоносець, якому судилося оновити не лише “гнилий запад”, а й увесь світ. Оця пиха, самовпевненість та нахабство московського народу відвертає від нього решту народів колишньої росії”…
Чимало історичних передбачень Чикаленка справдилися, але, на жаль, наш формат не передбачає розлогого опису їх.
Натомість його слова: “Москалі на все підуть, аби втримати за собою Україну, вони не зупиняться навіть перед.таємним душогубством…” є насправді пророчими.
У підсумку назвемо найвизначніші вчинки Євгена Чикаленка серед решти величезної його діяльності: фінансування єдиних українських газет “Громадська думка” та “Рада”; заснування власного фонду допомоги українським письменникам, серед яких були Іван Франко та Михайло Коцюбинський. Власним коштом він видав знаменитий словник Бориса Грінченка і не лише; ініціював скликання УЦР як представницького органу; 1000 карбованців віддав редакції видання “Київська давнина” на створення майбутньої премії за найкраще написану історію України.
Сучасний бізнес і його піарники ймовірно вважають це абсурдом, але Євген Чикаленко був одним з тих, хто зробив для української справи багато, а розповідав про це мало. Лише в часи революції 1917 року він все ж таки визнав власний внесок: “Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри, та що в сьому єсть і моя крапля праці”.
Що варто сказати в підсумку? Як ми знаємо, Верховна Рада встановила чіткі квоти для української мови на радіо й телебаченні. Було ухвалено закон: “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Закон давно набув чинності.
На жаль, до початку російсько-української війни влада чомусь не квапилася реалізувати його. На деяких телеканалах знову почала зростати присутність російської мови. Вся наша історія боротьби за власну державу, зокрема приклад Євгена Чикаленка, свідчить, що культура, література, медіа мають чи не найважливіше значення в цьому процесі. Ми не можемо забувати про це, оскільки нехтування й нерозуміння важливості всього українського для формування нації спричиняє величезні драми.
- Нагадаємо, що найпрестижніша щорічна журналістська премія в США – Пулітцерівська премія оголосила про спеціальну нагороду для українських журналістів: “За відвагу, витривалість та відданість правді”.
- Крім того, російські окупанти продовжують знищувати українське мовлення на тимчасово захоплених територіях. У Маріуполі російські військові поширюють пропаганду, використовуючи назву та логотип газети “Приазовский рабочий”. Нагадаємо, що ця газета через окупацію припинила свою діяльність.
- Також об’єднання українських медіа, журналістів та громадських організацій “Медіарух”, до якого входить #Букви, звернулось до Міжнародної федерації журналістів та закликало виключити з лав організації “Союз журналістів росії”, котрий повністю залежить від режиму кремля.