Багатостраждальна Нікопольщина — край, який сьогодні чи не щодоби потерпає від масованих російських артилерійських обстрілів. До початку широкомасштабного вторгнення росіян Нікополь був потужним індустріальним центром Дніпропетровської області, містом металургів, містом машинобудівників. Та й нині, під ворожим вогнем, Нікополь живе, попри все.
До журналістів АрміяInform потрапив щоденник юної мешканки Червоногригорівки, одного з околишніх сіл цього міста, — панни Софії (друзі називають її «Сова»). Ця дівчина мріє опанувати фах журналіста й навіть вступила цього року на перший курс факультету журналістики у Дніпровському університеті митної справи та фінансів.
Проте її навчання перервала рашистська навала — й зараз вона разом зі своєю родиною чи не щодня відчуває «братерську любов» через російські обстріли з важких гармат. Отже, яке воно — життя в умовах постійної загрози влучання у твій дім російських снарядів — у витягах із її щоденника (стилістика й правопис збережені відповідно до оригіналу).
3 грудня. «російський снаряд прилетів на територію приватного будинку моєї однокласниці. Було пошкоджено хазяйські споруди: сарай, кухня й часник. Постраждало покриття, котре служило „дахом“. Також розбито скляну тепличку».
8 грудня. «російські війська вели бій із цивільним населенням Нікопольщини. У Червоногригорівці був зафіксований „приліт“ на місцевому підприємстві „Рибстан“. Світлини зробити не можу, оскільки люди ставляться з підозрою до осіб, які фотографують місцевість або уражені місця.
За весь час, що я прожила у гуртожитку Університету митної справи та фінансів у місті Дніпро, я разом з друзями пережила декілька ракетних обстрілів у ніч на 29 вересня. Один з них був пов’язаний із загиблою сім’єю, котра мала пса по кличці Крим.
Дежавю одразу поглинуло в той момент. Таке саме відчуття я отримала вдома десь на початку серпня,, коли російські війська намагалися (на мою думку!) обстріляли залізничну магістраль, яка веде до Нікополя та з іншого боку до Запоріжжя. Принаймні вони влучили у вулицю, яка пролягала паралельно (вул. Жовтнева).
Приїхала я 7 грудня, опісля Дня Збройних Сил України. Виявилося, що комендантська година починається з 20:00. Місцеві жителі намагаються не пересуватися по вулицях. Це вже звичне діло, адже військові патрулюють.
Є також безліч речей, які я не можу розповісти.
Чую вибухи в цей час.
Я буду дізнаватися завтра, що сталося. Здається, що пролетіло над моєю домівкою. За словами брата, він бачив сяйво від прилітаючих снарядів на землю. Погасила всі свічки та пишу зараз на підлозі. Деякі таємниці мають бути військовими таємницям, котрі можуть стати доступними через рік або через декілька. Це не мені знати.
До зв’язку.
Сова».
10 грудня. «Пишу власні спогади при свічках. Відбуваються планові відключення. Ні, я не жаліюся — навпаки: у мене є саморобні свічки, їх три. Це банки з-під рибної ікри (минулої розкоші, спогадів про святковий стіл у мирний час). Одна банка з написом „Ікра. Класична“ та „Ікра с копченим лососем“, а третя найменша була наповнена наче кетчупом колись.
Свічка змайстрована самотужки. У банку налито рафіновану олію. Туди ж ми спірально змотуємо великий шматок марлі. У кришці банки робимо отвір, через який висовуємо кінець нашої марлі. Олія є гарним провідником для вогню, таким чином змочена марля в олії буде горіти та надавати гарне джерело світла.
Якщо „хвіст“ із кришки згорів повністю, ми шукаємо щось, що може витягнути чисте продовження кінця. У мене був старий хірургічний пінцет. Завдяки такому винаходу люди продовжують тут жити, попри екстрені відключення світла. Так вони їдять, п’ють гарячі напої та грають у карти чи доміно. Останні заняття — це реально найкращий вибір занять свого часу.
Більша частина села виїхала за кордон разом із дітьми».
14 грудня. «Сьогодні я вдруге зустрілася зі шкільною подругою опісля початку війни. Моя Ніка…
А нас було четверо. Четверо друзяк — я, Віка, Ніка та Діана. Ми реально ловили ту єдину хвилю, ми розуміли, ми вчилися, ми підтримували (перед війною у Діни мама тяжко захворіла, а у Вікторії померла близька людина — бабуся), ми жили та залишили себе у класній кімнаті. Наші почерки затерті ганчіркою на дошці. Наші постаті зосталися на підвіконні класу. Ох, і я ж пам’ятаю останні дні нашого травня 2021 року. Тоді було тепло, ми чекали на урок трудового навчання.
Ми просто залишилися у тому часі. Я до цих пір бачу: перед зором розкинулось Каховське водосховище, поруч — енергоблоки. Однокласники бачили це кожного будня з вікон класу. Вероніка Грищук разом із матір’ю, братом та сестрами-близнюками виїхали до Польщі у перші дні війни. Вона не хотіла кидати нас, свою домівку. Але як товариші наполягали, що вона не поїде з кінцем. Літом ми зустрілися. На пам’ять залишила фотографії, котрі роздрукувала за допомогою принтера. Хто ж думав, що вона вступить до медичного коледжу. Принаймні пам’ятаю, як мріяли про інше: вона про акторське, а я хотіла повернутися до нашого ліцею вчителювати.
…Гадала, що коли приїду та буду вдома, то всі проблеми зникнуть. Душу буде лікувати моя присутність тут. Але увійшла і довго ходила в рідній хаті. Соню, я зрозуміла — я не вдома, відчуття, ніби я була у гостях. І наче ось лежать мої речі на столі, малюнки… Вони лежали саме так, як я їх залишила у лютому…
Зустріли знайомого. Спогади, пов’язані із центром села, малювалися без труднощів. Ми тут відпочивали, ходили до маленького «парку» з лавами біля сільради. Такі собі були вечорниці Червоногригорівки, що розпочиналися чи то по вихідних, чи то кожного вечора літа.
Близько 16:00 ми з Нікою сіли на маршрутку. Попри усі складнощі життя вдома, автобус, на котрому зазвичай їздили опісля семи уроків, продовжує свою роботу — їздить собі, розвозе людей. Також сфотографувалися з Грищук. На пам’ять.
Здалося, що я їду додому — не просто з прогулянки. А від репетитора з української мови. Усі ми ходили до однієї і тієї самої жінки через неминучі за горами іспити. Вона мене навчила пити каву з лимоном…”.
15 грудня. «Сьогодні терору зазнав Марганець. Опісля обіду росіяни вбили декількох людей. Жахливо сприйняти те, що ці жахливі події сталися вдень. Понівечено школу, коледж та декілька будинків.
Дощ йде вже тиждень. Учора було морозно. Тепер знову ллє, наче з відра.
16 грудня. «Довго спала. Прокинулася десь о 10:00 від вибухів. Росіяни змінюють тактику катувань — хочуть, аби люди відчували на собі цей жах вдень. Були прильоти з 11:00 до 12:30. Трусило вікна.
Одногрупники сьогодні також писали, що над Дніпром летіли ракети. Заступниця нашого старости щойно запитала у сумісній групі з навчання: „Чи усі живі?“ Я сказала, що так.
Я б мала сказати, що деякі дні, то є справжнє пекло. Усе одно колись ти маєш дійти думки про те, що доля не схаменеться і те, що написано на лініях долонь, — те саме чекатиме на тебе. Життя коротке. Його залишок потрібно прожити з гордістю, не цькувати себе через картання та смуток. Наше буття продовжується. Не забуваємо й тих, хто покинув нас вже назавжди. Інакше кажучи, людина, котру згадують найчастіше, котру відтворюємо у пам’яті, — отримує безсмертя. Вона цього заслуговує. Принаймні така думка допоможе зберегти людяність роду…».
Підготував
