Легендарна журналістка, яка 24 серпня 2012 року сама зуміла проникнути в неприступне доти "Межигір'я" і показати світу правду про неймовірну розкіш палаців януковича, народна депутатка України VIII скликання Тетяна Чорновол з першого дня війни воює на передовій. Вона залишила двох дітей на бабусю, бо її чоловік Микола Чорновол загинув у АТО кілька років тому. Щойно на своїй офіційній сторінці лейтенант ЗСУ Тетяна Чорновол поділилася роздумами, кому найважче під час широкомасштабної війни "скаженої бензоколонки" проти України.
Кому найважче? Повірте, не бійцям на фронті. Вони живуть у боротьбі. А ось іхні найближчі живуть у пеклі - мами, дружини, старші діти, які вже щось розуміють. Звук смс на месенжері, як вирок. Страшно, коли приходить, страшно, коли не приходить. Особливо до дзвону в голові страшно чути їх вночі...А це буває часто. Коханий чи синочок відправляв удень, але ж клятий зв'язок, доставка вихлюпнула смс на іі телефон о 2 ночі. І цей слабенький "хлюп" пазурами видрав іі з найглибшого сну. Так приліт 152-го на фронті не будить. Адже уявіть її страх і тремтіння, коли вона тягнеться до телефону, бо саме так приходять повідомлення про найгірше. А уявіть всерозриваючий жах, матері дружини, коли дзвонить незнайомий номер... І кожен раз наче це страта скасовується, коли виявляється, що це подзвонили з Ощадбанку...
Друзі, таких людей багато навколо нас - дайте ім трохи тепла. Їхнє життя дуже важке, це лише зовні воно, як у всіх.
Сім'ї тих, хто воює, живуть, як посеред випаленого поля. Стрес виснажує. Їх навіть родичі мало підтримують і друзі до них мало заходять. Це ж бо не вечірка, родичам треба напружитися, щоб витримати нерви сім'і бійця. Тай про щоденний подвиг двоюрідного брата їм, родичам і друзям, слухати не дуже хочеться, тут в мирному житті їм теж не легко. І висить у повітрі таке не висловлене, що, мовляв, самі ви лохи, що ваш пішов на фронт, ось мої всі, розумні вродилися, відпетляли, тай кожному в житті своє...по заслугах.
І не кажіть, що в суспільстві такого не має. Легше "заперечити" роль захисників, ніж бути вдячними... А близкі фронтовиків, у яких нерви оголенні дуже це відчувають... їм болить.
А ще вони відчувають заздрість оточуючих, бо про іхніх говорять, як про героів... Повірте все, що треба їм - це, щоб рідненький повернувся, хай навіть без ноги...
Їм заздять за "бойові" виплати. Хоча вони такі ж розрекламовані, як і фейкові. Наприклад мій підрозділ півроку на "нулі" в боях, то на обороні Києва, то Півдня, а бойові ми отримали аж за... 13 днів.
Друзі, озирніться навколо, вже завтра провідайте родини бійців. Особливо найближчих. Може це ваша сестра чи тітка чи це родина сусідів. Принесіть тортик, вирвіть на пікнік. Прочитайте Його фейсбук за три місяці. Обговоріть з його дружиною чи матір'ю кожну деталь... Це, до речі, іх дуже образить, коли ви прийдете і спитаєте: "Ну, як він там?" і зробите круглі очі на рахунок його бороди, якій вже півроку...
А особливо бісить, коли кажуть: "Ваш вже віддав країні свій борг, хай повертається..." Наче все так просто. Наче не має вже загроз, наче війну вже виграли. Наче ворог на нашій землі, тільки тому що розслабилися. Наче військові вільні пташки - захотів туди, захотів сюди... А хто, зрештою, замість нього? НЛО? Коли моій мамі таке говорять, ще й дорікають, так співчутливо, що я дітей лишила, ніколи не додають, "та мій замість твоєі дочки піде".
А тепер найголовніше: друзі, хто пише мені, що хоче допомогти. Я принципово гроші не беру. Мені не треба. У мене все є, крім ракет Чого не має, не катастрофічно (тільки якщо це не ракети). Але, якщо маєте чим допомогти, напишіть мені на месенжер, я дам картки дружин моїх друзів, що загинули. Це взагалі, яка болюча, така і закрита тема.
А багатьом родинам загиблих треба допомога. Різна. Зокрема, і грошова.
Повірте, державну грошову допомогу зараз отримуютб далеко не всі. Бо часто навіть тіла не має - відступали, не змогли забрати...
