Козацька артилерія: «вогняні коти», мортири, «ожига»

Запорозькі козаки увійшли в європейську історію XVI – XVIII століть як значна військова звитяга. Вони майстерно володіли різними видами зброї. Однак, з самого початку європейські спостерігачі звернули увагу на вправність, з якою вони володіли вогнепальною зброєю. Це стосувалося не тільки ручного озброєння, але і артилерії. Уже Еріх Лясота, посол від німецького імператора, що у 1594 р. приїхав на Січ, із захопленням відзначав, що серед козаків були і вправні гармаші. Свій ентузіазм він пояснював тим, що для загонів низовиків імператору не доведеться наймати додатково артилеристів. Адже послуги останніх коштували доволі дорого в ті часи.
Відомо, що Запорізьке військо мало невелику за кількістю, але добру артилерію («армату»). Остання складалася з бронзових або чавунних «армат» (гармат), «фальконетів», гаубиць (камнеметів) та «можжир» (мортир). «Арматами» називали артилерійську зброю, що мала довжину ствола 20 і більше калібрів. «Фальконетами» (в перекладі соколик) – дрібнокаліберну артилерійську зброю, довжина ствола яких була менше ніж у гармат. Гаубиці, або гафуниці (а ще «вогняні коти») це гармати з довжиною ствола, що дорівнювала 5-8 калібрам. Вони були ефективні в ближньому бою проти живої сили ворога. Стріляла така гарматка купами камінців або невеликими рубаними шматками заліза (картеччю). Мортирами називали короткоствольні (3-5 калібрів) гармати, що випускали снаряд по навісній траєкторії. Мортири мали вигляд ступи (власне, ця назва французьською мовою і означає ступу). До речі, вся артилерія запорожців була або трофейною, або наданою сусідніми володарями, або купленою. На Запорожжі ні бронзові, ні чавунні гармати не відливалися.
На ранніх етапах своєї історії запорозькі козаки, як і передові європейські армії, експериментували з різними гарматними системами, що покликані були підвищити скорострільність, а відповідно і збільшити вогневе ураження ворога. Так, на дні Дніпра археологи неодноразово знаходили залізні ковані гарматки зі змінною каморою (порожниною для заряду в задній частині ствола гармати). Тобто, поки один із гармашів виконував прилаштування спорядженої порохом та снарядом камори до гармати, а далі її наведення на ціль та постріл, інший канонір споряджував змінну камору. Інший шлях, яким намагалися підвищити скорострільність, було облаштування на одному станку кількох невеликих гарматних стволів, які за допомогою не хитрого удосконалення могли вистрілювати залпом. Таку систему називали органом, в козацькому середовищі – «ожигою».
Справді, запорожці були здібними гармашами, в XVI – XVII століттях ні чим не поступалися своїм європейським колегам.

На фото - експозиція "Пушкарня" історико-культурного комплексу "Запорозька Січ"

Хортиця Національний заповідник - Khortytsia National Reserve