Легендарний шахіст, чемпіон Союзу Федір Богатирчук все життя боровся за Україну
Цього легендарного шахіста ніколи не згадували в Радянському Союзі. І тільки таблиці змагань у виданнях типу "Шахматный словарь" (1964) та книга Юрія Лазарєва - "Творчість шахістів України" 1982 року - містили прізвище Богатирчук. Цей загадковий Богатирчук навіть був чемпіоном СРСР (1927), але про нього побоювалися, окрім Юрія Лазарєва, і згадувати. Відповідь на питання "Чому так?" прийшла лише за часів Незалежності, й полягала вона в житті та патріотичній позиції видатного майстра шахів.
Федір Парфенович Богатирчук народився у Києві 1892 року. Його батько був диригентом церковного хору Флоровського жіночого монастиря. Він одружився з однією зі своїх хористок, Федір був старшим з їхніх трьох дітей.
Хлопець з дитинства цікавився шахами, ще малим брав участь у шахових турнірах. У віці 17 років Богатирчук став чемпіоном Києва, випередивши майбутнього претендента на світову першість Юхима Боголюбова. У Всеросійському турнірі 1912 він став третім.
Того ж року Федір вступив на медичний факультет Київського університету Святого Володимира. В 1914 брав участь у турнірі в Мангеймі (Німеччина), який не був дограний через початок Першої світової війни. Богатирчук разом із групою інших представників Російської імперії на чолі з майбутнім чемпіоном світу Олександром Альохіним був інтернований та повернувся лише через півтора року.
А 1917 року він закінчив університет, отримав диплом лікаря, після чого вирушив добровольцем на фронт. Служити довелося полковим лікарем у 309-му Овруцькому полку, потім Федір перейшов на службу армії Української Народної Республіки. У корпусі Січових стрільців командував військово-санітарним потягом (1919 року Богатирчук виходив і поставив на ноги майбутнього лідера Організації українських націоналістів Андрія Мельника, який заразився тифом; тоді 28-річний Мельник очолював Генеральний штаб армії УНР).
Після громадянської війни Федір викладав анатомію у Київському інституті фізкультури та спорту. Не виїхавши з країни, Богатирчук, по суті, опинився у внутрішній еміграції: він любив Україну, але дуже не любив примітивну радянську владу. У 1920-1930 роках Богатирчук активно займався шахами. Він взяв участь у шести чемпіонатах Радянського Союзу із найсильнішим у світі складом учасників. 1927 року поділив перше місце з Петром Романовським і на чотирьох турнірах ставав бронзовим призером. 1926 року Богатирчук видав перший підручник шахової гри українською мовою "Шахи. Підручник гри".
На Московському міжнародному турнірі 1935 року український майстер зіграв унічию з двома ексчемпіонами світу – Еммануїлом Ласкером та Хосе-Раулем Капабланкою, а також обіграв майбутнього чемпіона світу Михайла Ботвинника. Слід наголосити, що Федір Богатирчук був єдиним радянським шахістом, який мав позитивний баланс у партіях із Ботвинником — три перемоги та дві нічиї. Втім, та московська перемога незабаром йому відгукнулася: 1937 року проти Богатирчука, на той час голови шахової федерації України, була розв'язана кампанія у пресі.
Його звинуватили буцімто у розтраті коштів, виділених на київський шаховий клуб. Коли Богатирчук звернувся до ЦК КП(б)У за роз'ясненнями, йому заявили:
"Знаєте, товаришу Богатирчук, надрукування статті в газеті та інші прояви невдоволення вашою роботою стали результатом того, що вашому політичному вигляду наша громадськість більше не довіряє. Візьмемо, наприклад, ваш виграш у Ботвинника у турнірі 1935 року. Ми знаємо, що у вас у турнірі було погане становище, і що ви знали, яке величезне значення для престижу СРСР мало б отримання Ботвинником одноосібного першого призу. І попри це, ви доклали всіх зусиль, щоб цю партію виграти".
Під час Другої світової війни Богатирчук під надуманим приводом (проходження вигаданого курсу щеплень від сказу) уникнув евакуації та залишився в окупованому німцями Києві. Він працював заступником голови Українського Червоного Хреста та його фактичним керівником (у зв'язку із хворобою голови). Репресії фашистів швидко призвели Богатирчука до розчарування у нацизмі.
Червоний Хрест під його керівництвом відкрив збирання коштів для військовополонених, що зрештою призвело до закриття Українського Червоного Хреста, а Богатирчука тягали до гестапо (щоправда, без наслідків). Після цього він очолив Інститут експериментальної медицини. Це вдалося тому, що у програмі досліджень було заявлено розробку вакцини проти висипного тифу.
А 1943 року, будучи у відрядженні в Берліні, Богатирчук познайомився з генералом Власовим. При наближенні радянських військ він разом із сім'єю емігрував до Кракова, потім у 1944 році перебрався до Праги. Там він вступив до Комітету звільнення народів Росії (КОНР), який очолив Власов. Богатирчук входив до Президії КОНРу від Української національної ради. Водночас він продовжував брати участь у шахових турнірах.
Після війни Богатирчук опинився в американській окупаційній зоні, у травні 1945 року влаштувався в Байройті (Баварія). Щоб уникнути репатріації до СРСР, він брав участь у турнірах під вигаданими прізвищами Богенхольс чи Богенко.
У 1948 році емігрував до Канади, став викладачем медичного факультету Оттавського університету спочатку як лектор, а потім професор рентгенівської анатомії. Опублікував понад 30 друкованих праць в американських, канадських та європейських наукових фахових виданнях.
У 1955 році за роботу "Старий хребет людини" Федір Богатирчук був відзначений медаллю імені Барклая – свого роду Нобелівської премії в галузі радіології. У 1970 році він вийшов у відставку з поста професора Оттавського університету та був нагороджений університетом персональною пенсією.
Медичну діяльність у Канаді Богатирчук успішно поєднував із громадською роботою та з шахами. Брав активну участь у діяльності української громади, редагував видання "Східняк" та "Федераліст-демократ", був головою Об'єднання українських федералістів-демократів США та Канади. Написав книгу спогадів "Мій життєвий шлях до Власова та Празького Маніфесту" (1978).
Богатирчук брав участь у чемпіонатах Канади (1949 – 2 місце, 1951 – 3 місце). Продовжував грати у міжнародних турнірах, за винятком тих, де брали участь радянські гросмейстери. Грав за команду Канади на шаховій Олімпіаді у 1954 році. Того ж року став міжнародним майстром. Відійшовши від практичної гри, він почав грати за листуванням.
У 1967 році Міжнародна шахова федерація гри з листування (ICCF) також надала йому звання міжнародного майстра: гросмейстером він не став у зв'язку з протестом представників СРСР. Радянська країна жорстко забанила "колабораціоніста" та "українського буржуазного націоналіста": його ім'я викреслили зі всіх шахових довідників і не згадували у шаховій історії.
Власне, це логічно, так чинили з багатьма. Куди парадоксальнішим є те, що великого українця сьогодні мало знають і не надто шанують у незалежній Україні, про яку він так мріяв.
Легендарний українець Федір Богатирчук відійшов у засвіти у 1984 році, напередодні початку матчу Карпов – Каспаров. Таким чином, його біографія поєднала епохи великих шахових чемпіонів – від першого, Вільгельма Стейниця, до тринадцятого – Гаррі Каспарова.
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я