Колаж Віталія Солоного / АрміяInform
Іноді ми між собою говоримо: найскладніша робота у світі сьогодні — це бути українським піхотинцем. Саме такий солдат-стрілець, який воює на Покровському напрямку, поділився своїм досвідом і думками про виклики, які доводиться долати, про мотивацію, страх та важливість психологічної роботи.
«Вправно командував діями штурмової групи, завдяки чому ворог зазнав значних втрат у живій силі та техніці», — так описуються дії, за які військовослужбовець 142 окремої механізованої бригади В’ячеслав з позивним «Луга» отримав відзнаку Головнокомандувача — «Золотий хрест».
І будемо…».
Згадувати деталі того бою Вячеславу важко. Те, що для військової статистики є успіхом на землі, має свою ціну. Тоді загинуло троє його побратимів:
«Скажу так — ми просто відстояли свою позицію, надавши можливість нашим побратимам закріпитися і далі знищувати ворога. Було дві спроби взяти нашу позицію. Ми відбили їх. Така задача була. Я просто зробив свою роботу. А як це зсередини відчувається, про це не хочеться говорити. Хлопці, які загинули, вони Герої: Шаман, Ольшава, Циган».
Працюючи з другою групою, В’ячеслав отримав поранення. Коли привезли на евак, для нього було неочікувано, що його з чимось вітають, хвалять. Тоді він і дізнався про нагороду.
На питання, наскільки це мотивує, жартує, що радий був би мотивації у вигляді грошового еквівалента:
«Не для себе, звісно. Ви ж розумієте, ми весь час скидаємося. То на ремонт машин, то треба якесь обладнання купити», — і додає: — Звісно, відзнаки для бійців — це важливо — це увага, адже бачать тебе і твою роботу».
У Куп’янську росіяни вчили місцевих називати окупацію «звільненням»
В’ячеслав більшу частину життя працював у ресторанному бізнесі на різних посадах: від офіціанта до сервіс-менеджера. Бойового досвіду до мобілізації не мав, але що таке війна, він відчув ще будучи цивільним.
Чоловік народився у Луганську, потім переїхав на Харківщину. Широкомасштабну фазу війни у 2022 році зустрів в Куп’янську.
Згадує, як росіяни вчили місцеве населення називати окупацію «звільненням».
«Хто „неправильно“ говорив з ними, тим пояснювали силою. Посеред вулиці могли зупинити й побити. Вони не дбали про прихильність людей, їм достатньо було страху. При цьому чітко видно було, що єдності в росіян немає. Їм начхати один на одного. Був свій шкурний інтерес — заробити на війні. Коли тікали, кидали своїх — поранених, п’яних. Тих, хто не міг залізти у вантажівки, кидали просто на блокпостах. Люди потім таких п’яничок змотували скотчем і передавали нашим військовим», — згадує В’ячеслав.
Без підготовки ніякий фарт тобі не допоможе
До Сил Оборони долучився у липні 2023 року. На початку був кухарем. Але через нестачу людей опинився у піхоті. Тепер він стрілець з позивним «Луга» (на згадку про рідне місто — ред.).
«БЗВП проходив в частині. Інструктори всі були з бойовим досвідом і небайдужі до своєї роботи. За те, що вийшло вистояти в складних моментах, я зараз вдячний особливо, в тому числі їм. Багато говорять, що в такій війні великий відсоток визначає везіння. Для мене поняття фарту — як котячі життя. У когось їх 9, а у когось всього одне. Але якщо ти не підготовлений — ніякий фарт тобі не допоможе. Підготовка, увага, зосередженість — ось реальна запорука того, щоб виконати задачу і повернутися живим», — вважає В’ячеслав.
В’ячеслав ще місяць навчався у Чехії, щоправда, сміється, на тому етапі вже українці могли дечого навчити іноземних колег.
«Те, як ми їх „штурманули“ на відпрацюванні, вони не очікували. Були здивовані. Приємно, коли професійних військових обігрують вчорашні цивільні. Так що маємо дух і хист».
Після першого виходу на нуль вже ніхто нікого не «посилає»
В’ячеслав говорить про потребу у психологічній роботі з бійцями. Він і сам би не соромився звернутися до спеціаліста. Але в частинах психологів, які саме працюють за фахом, обмаль, а під час реабілітації — як пощастить. Сам боєць каже, що коли лікувався після поранення, спілкування з психологом було «для галочки» — стандартне тестове опитування. Тим часом рівень напруги високий і тригерних ситуацій багато.
«Був на обстеженні у Дніпрі. Їхав на вокзал в трамваї. І кондуктор зі мною заговорила, спочатку наче все звичайно, переживає людина, що фронт наближається. І раптом видає: „от вже б здали місто і все. Щоб люди не боялись руйнувань“. А я питаю її: „а як ви думаєте, що б було з військовими, які тут в госпіталях і лікарнях? Ви розумієте, що їх би вбили?“. А вона каже: „я про це не подумала…“.. Отаке досі мислення в людей можна зустріти».
В’ячеслав сміється, якщо з психологічними проблемами мусить розбиратися сам, то спосіб простий — чимось себе зайняти. За можливості йти на прогулянку і просто дивитися по сторонах на живу природу. Телефонувати близьким. Він чудово розуміє, що як і більшість побратимів, відкладає болючу рефлексію — проживання горя і втрат на потім. Всі разом вони рятуються гумором і взаємопідтримкою.
«Мені пощастило відчути справжнє побратимство. Цивільні колективи, звісно, траплялися різні. Були й досить дружні. Але так швидко і так сильно люди там не ставали близькими один одному, як тут. За півтора року служби побачив взаємодію, взаєморозуміння. Вирішення суперечок відбувається набагато спокійніше, ніж у звичайному житті. Що найбільше зближує людей? Я так вам скажу: після першого виходу на нуль, питання аби хтось когось „посилав“, не стоїть. Але у дружби на війні є болюча сторона, і це втрати».
«Треба, то й треба»
Боротьбу зі страхами у свідомості В’ячеслав замінив філософським «треба, то й треба»:
«Страшно, допоки не вступаєш у бій, потім думок немає. Сконцентрований на задачі, аби вижив ти, і ті, хто з тобою. Накриває через кілька днів, коли тиша й усвідомлення. Розумієш, звідки ти вийшов. Кожен вихід різний. Але коли вже пережив цей відкладений страх — нормальне здорове відчуття, що ти не хочеш повторення такого досвіду. Тобто долати маєш саме це, а не страх. Підняти себе й знову йти».
Стрілець має стріляти у ворога, адже будь-яка нерішучість — твоя загибель, чи твоїх побратимів
В’ячеслав мріє повернутися до цивільного життя і відкрити свою пекарню. А поки розмірковує над філософськими питаннями - як вистояти, коли проти тебе ті, кого, наче псів, розтравлювали роками, а значна частина твого суспільства лише вчиться ухвалювати складні дорослі рішення.
На його погляд, критично стоїть питання психологічної готовності:
«Потрібна психологічна підготовка. Потрібен відповідний відбір, а фізичні й професійні навички вторинні. Бо яка б старанна людина не була на полігоні, якщо кине зброю, коли має прикривати побратимів, це може обернутися трагедією. Є люди, які не можуть психологічно переступити певний бар’єр. І не зможуть. Моя особиста позиція, що від сидячого зайця під кущем одна шкода. Я таких бачив. Більша частина з них вже „двохсоті“. Вони не можуть вистрілити у ворога, навіть коли стріляють в них. При переміщеннях по посадці — це тягар, який впадає в ступор, тікає, ховається, кричить. А ми ж їх не можемо кинути. Який толк з цього державі? Одні витрати, скажу жорстко. Відбір має бути реалістичним. З „не хочу в армію, хай сусід іде“ ще можна впоратися, а зі ступором — ні. Стрілець має стріляти в нападника, не в мішені на полігоні. Як ворога не назви — це така ж людина на двох ногах, з двома руками. Ми бачимо ворога дуже близько. Будь-яка нерішучість — твоя загибель чи твоїх побратимів».
На питання чи вважає, що став фаталістом, В’ячеслав з посмішкою відповідає:
«Якщо тобі судилося померти, вдавившись ложкою супу, то в калюжі не втопишся. Якщо судилося мені від скиду загинути, то так воно і буде. Для мене боятися — це просто витрачати життєві сили й час незрозуміло на що. На з’ясування відносин з самим собою. Жити треба тут і зараз. У діях і вчинках. Такі нам випали часи. Київ за три дні вже брали, по шапці отримали. Так що можемо „поборюкатися“ ще. І будемо…».