НАМ БІБЛІОТЕКИ НЕ ПОТРІБНІ - СУЦІЛЬНУ БЕЗГРАМОТНІСТЬ ДАВАЙТЕ

РЕАЛЬНА НЕОБХІДНІСТЬ ЧМ БІЗНЕС-ПРОЕКТ?

В. Вергунов,

академік НААН України, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки.

Держкомтелерадіо, посилаючись на європейські норми, пропонує Міністерству культури вийти з ініціативою до уряду зменшити кількість бібліотек — отримувачів обов’язкових примірників видань — із 27 до трьох. Як зазначається, ініціатива попередньо була обговорена з громадською спілкою «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів», а її реалізація передбачена в рамках урядової Стратегії розвитку читання на період до 2032 року. Та чи сприятимуть такі дії, власне, «розвитку читання», чи, навпаки, влада необдумано (але не без заміру) підігрує бізнесу, знищуючи бібліотечну систему?

Я ПЕРЕКОНАНИЙ, що саме так усе проглядається за черговою спробою проштовхування змін видавцями, які вже давно перейшли на «європейські» рейки господарювання. Врахувавши невдалі попередні досліди і помилки, вони пішли більш системним шляхом, із залученням адмінресурсу. Для початку не запросили до обговорення… бібліотекарів. Аргумент, що їм важко працювати в останні три роки, а книгозбірні, звісно, «жирують» за бюджетні кошти, як кажуть, залізобетонний!

За таких обставин у мене виникає більше запитань, ніж відповідей щодо подальшої долі всієї бібліотечної системи в Україні. Ще більше занепокоєння викликає той факт, що триває повномасштабна війна, отже, потрібно об’єднуватися заради перемоги і докласти зусиль, аби не тільки зберегти, а й примножувати все найкраще завдяки нашим традиціям і здобуткам. При цьому неодмінно пам’ятаючи, що у формуванні національної ідеї визначальна роль належить саме книжці. Невже в нескінченній гонитві за надприбутками ініціатори змін стосовно зменшення розсилки обов’язкових примірників не розуміють такого стану речей?! Відтак можемо говорити про свідому руйнацію вітчизняних бібліотек чи взагалі основ державності.

Спробую предметно довести власне переконання, що бізнес бажає підмінити державотворче. Найбільше насторожують імовірні наслідки висловленої Держкомтелерадіо ініціативи. За великим рахунком, з усіх стандартів, що регламентують функціонування бібліотек в усьому світі, рівень комплектування їхніх фондів є основоположним. Відповідно до норм Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій та установ (IFLA) у книгозбірнях має бути не менш ніж 10% видань, які вийшли за два останні роки, і не менш як 30%, надрукованих у найближчі пів десятиліття. Таким чином, у фонди повинно потрапляти не менше 5% публікацій поточного року.

Такі норми зазначені й в уже прийнятих урядових документах. При цьому держстандарт, який би унормовував комплектування фондів книгозбірень, в Україні відсутній. Як приклад зазначу, що третя у світі Національна наукова сільськогосподарська бібліотека на початку 1990-х щороку одержувала понад 20 тис. новітніх галузевих видань (без періодичних), а нині — близько 600. Їх ми відстежували за офіційними звітами Книжкової палати. Саме таку кількість спромоглися опублікувати українські видавництва, й усього половина з них потрапила до нашого депозитарію сільськогосподарської та лісотехнічної літератури. Про надходження тих, що на електронних носіях, просто промовчу…

Виникає запитання: порушників законодавства хоч якось покарали? Для початку потрібно було по-державницьки, а не по-бізнесовому розібратися з цією «незручною» проблемою. Але бізнес — це святе і близьке кишені кожного його учасника, а руйнація нікому, на жаль, не потрібних бібліотек — не принципове питання. Тим паче в країні війна й ніхто не помітить запропонованих змін… До речі, досить перевірений метод упровадження всіляких нововведень у державному житті останнім часом. Добре усвідомлюючи, що бібліотечне середовище не сприйняло б позитивно вже третьої за останні десять років спроби змін, видавці й вирішили ініціювати їх через Держкомтелерадіо, навіть з обіцянкою у разі запровадження надсилати трьом бібліотекам публікації не в міру можливостей, а щокварталу.

Серед аргументів на свою користь вони посилаються на вищезгадану Стратегію розвитку читання. Виявляється, виконавці пункту про скорочення отримувачів обов’язкового примірника — Мінкульт і Держкомтелерадіо. Оце так! Обидва відомства не знають законів, за виконання яких безпосередньо відповідають? Потрібно розібратися, хто від міністерства візував цю «стратегію», про яку велика частина фахівців і не чула. Адже не було її широкого обговорення, до ознайомлення з нею, крім публічних та освітянських, чомусь не долучили провідні галузеві бібліотеки, яких, власне, стосуються зміни. Знову тишком-нишком, як мовиться, «договорняк»?

Тепер про наслідки запропонованого нововведення. Важко порахувати «економію» друкарів, але для національних і державних бібліотек, а їх не так багато, загалом 13, у разі втрати преференцій закупівля нових видань стане непосильною, оскільки на комплектування вже десятиліттями не виділяється достатньо коштів. За останні три роки зарплатня працівників знизилася (при європейських цінах на харчування та проживання), а про передплату періодики взагалі не варто навіть згадувати. Тому можете сміло запитувати у книгозбірень: «Чому ви ще живі? На скільки вас вистачить?..» Крім того, число співробітників бібліотек, відповідно до існуючих стандартів іще радянської епохи, залежить від кількості фондів, отож незабаром слід очікувати узаконеного скорочення штатів. Особливо актуалізує таке скорочення вилучення, без відповідних замін, російськомовних видань...

Не забувайте, що комплектування газетною періодикою, яке вже не одне десятиліття домінує в сільських книгозбірнях, ситуації не поліпшить. Надія, що найближчим часом з’явиться електронна бібліотека, — примарна… Відсутність належного фінансування (війна, а потім відновлення економіки країни) не дасть змоги зробити все швидко. Ось тут, до речі, могли б спрацювати видавці, налагодивши випуск електронних копій книжок і забезпечивши ними хоча б провідні бібліотеки, крім того, профінансувавши створення автоматизованого програмного забезпечення на заміну російського IRBIS, яким користуються, за різними даними, до 60% бібліотек України.

Отаким, на моє переконання, мало б бути далекоглядне поєднання бізнесового і державного. А те, що сьогодні нав’язується, можна розглядати як іще «російський слід» у знищенні чергового сегмента державності — бібліотечної справи. Хотілося б, щоб я помилявся! Та, враховуючи незмінні останніми роками тенденції стосовно майбутнього тієї ж академічної науки і запропоновані зміни від видавців, націлені на ліквідацію провідних спеціальних книгозбірень, припущення вельми ймовірне.

Боюся, що «кадровий голод» у державі та, особливо, корупційні скандали з чинною владою доведуть до чергового колапсу й жевріючу вітчизняну бібліотечну систему. Вона, звісно, потребує реформування, і це я вже не один десяток років на всіх рівнях намагаюся донести конкретними пропозиціями, насамперед щодо усунення дубляжу в роботі через відомчу розпорошеність книгозбірень. При цьому чітко усвідомлюю різницю між бібліотеками закладів освіти та вузькоспеціалізованими в українських реаліях. Принаймні у цивілізованому світі для їхніх потреб книговидавнича індустрія реалізовує продукцію у класичному та в електронному вигляді як через медіа-ресурси, так і через магазини. Нам залишається про таке тільки мріяти… Для справжнього розвитку читання потрібно насамперед забезпечити європейські стандарти зарплат, пенсій і державного управління.

Стосовно позитивів від запропонованих видавцями через Держтелерадіо змін, то є надія зберегти в Україні академічну науку. Маю на увазі залишення серед трьох одержувачів обов’язкового примірника Національну бібліотеку ім. В. І. Вернадського.

Доносячи необхідність виваженого розгляду вже давно назрілих проблем у бібліотечній галузі, звернувся до Секретаря Ради нацбезпеки та оборони О. Данілова й до т. в. о. міністра культури Р. Карандєєва. РНБО, ознайомившись зі змістом листа, переадресувала його до Кабінету Міністрів України для розгляду й прийняття відповідних рішень відносно стану та перспектив бібліотечної сфери загалом та спеціальних бібліотек зокрема. Наша пропозиція проста: залишити у списку отримувачів примірників усі національні та державні бібліотеки, як того вимагає чинне законодавство, а також депозитарії. Так буде по-державницькому. А після закінчення війни слід знову повернутися до цього питання. Основна теза: давайте навчимося чути і, головне, поважати одне одного! Тоді матимемо європейське майбутнє.