«Нами розчиняють, а вами будуть місити»

Із "Книги надиху. Уроки світу, неба і людей" Мирослава Дочинця:
                                   Про розчину і заміс

Є слова, як зірки, – достеменно не знаєш, чому вони світять і для чого світять. І як ті зірки, падають вони на колодязне дно нашої свідомості – і блимають звідти загадково, тривожно, дразливо.
Після другого курсу журналістики проходив я практику в районній газеті Старого Самбора. Поселили мене в самотньої баби Петруні (досі не знаю, чи це ім’я, чи прізвище), що жила навпроти школи в пофарбованій синькою хатчині. Через це крихітні її вікна кліпали крізь калинові зарослі якось сором’язливо. Стара вікувальниця дуже підходила цій хаті, а та їй.
 Ми бачилися тільки вечорами, бо вдосвіта баба вибиралася зі своїми козами в Заріччя. А я нишпорив по району, збираючи інформацію, і приносив до вечірнього столу якісь трофеї з «описаних» колгоспів та підприємств: плитку твердого мармеладу, баночку зеленого горошку, козубець трускавок, пачку свічок або кілька пляшок добромильського пива. Катарактичні бабині очі обливали мене теплотою поваги, як добувача, котрий вертається додому не з порожніми руками. Свіжі газети не бралися до уваги. Там розсипом були мої замітки і скромні кореспонденції. Поки я не наважився занести до редактора Дороша свою приховану творчість.
 І ось одного ранку я прокинувся знаменитим на цілий Старий Самбір – містечко, в якому перший секретар партії стежив із вікна кабінету, як пасуться його вівці на бережку через дорогу. Районка надрукувала мою бувальщину «Легенда Кайзервальду». Петруня теж дочулася про це в сусідки-акушерки і з того дива навіть кіз не погнала з самого ранку. Поклала на стіл кулешу з молоком і хитро запитала:
 – А що я мала б такого цікавезного прочитати в газеті від свого фатеранта?
 – Ви про що, пані?
 – А про жидівський клопіт.
 – Якщо кажете про мою писанину, то це не про клопіт, а про кохання.
 – Агі, кохання – то ї є перший клопіт.
 Мусив я їй прочитати новелку. То була історія про нещасливе кохання попівського сина до красуні-єврейки, про їхні занапащені долі через відмінність віри. Я почув цю історію у львівському передмісті Кульонії, де підробляв у продмазі вантажником.
 Моя господиня некліпно вислухала, відтак підвелася і мовчки пішла до своїх кіз. Вечеря того дня була несподівано щедрою, хоча я не приніс із відрядження жодного гостинця. Біля грибного бігусу стояла навіть карафка вишневої запіканки. Я їв, як пан пес, а баба Петруня стиха повела свою бесіду.
– Коли стали забирати жидів (а їх у тутки було густо), декотрі з них лишали кінець людських городів мішки з дрібними дітьми, а при них – гроші й золото. На відрятунок. До нас заскочила поважна стара жидівка, що зналася на лікуванні. Називалася Шпрінца. Син її корчму тримав. У суботу ми в них п’єц запалювали, обходили худобу. Коли який гріш треба позичити – до них із поклоном… Прощаючись, Шпрінца мовила до моєї мамці: «Я тобі, Маґдо, як собі вірю…» Двох онуків лишила на нас, а сина і невістку погнали зарані. Я вже тоді була годним дівчам, стояла збоку, все чула. «Там, де п’ятеро, і двоє притуляться, – шепотіла мама. – Пташка чуже пташа годує, що ж про душу людську казати?! Подержить нас Господь – і їх вигодуємо. Не поділю дітей на своїх і чужих… Але за що, за що, люб’язна пані, така покута призначена і вам, і нам?» Шпрінца, як ниньки пам’ятаю, обернула до мамці свої зотлілі в смутку очі і мовила: «Нам страдництво за те, що язик маємо пророчий. А вам – за те, що єсьте слабі на вуха. Ми – розчина, а ви – заміс».
 Я брав на смак переказане Петрунею, не засмакувавши тоді як слід ягідну наливку, яку вона запікала в печі до темної густини. Й не раз ті слова виринали з пам’яті, дражнячи своєю таємничою недомовленістю. І ось із новою силою постали вони тепер, коли Вкраїна знову впала в страшний уселенський заміс… «Ми – розчина, а ви – заміс».
 … Баба Петруня, чув я, прожила довгий вік. Померла уві сні – буря повалила крислатий явір на хижку. Її не встиг злякати ні грім, ні блискавка – на той час уже не чула і не бачила. Та й навіщо: смерть поперед себе не світить і не трубить?!