«Обгортки з шоколадки не викидай, віддасиш мені назад, коли повернешся з війни», - Неля Шайхутдінова

Була весна. Надворі сиро, якесь дощове міжсезоння. Під'їхала швидка. У ній  - один лежачий поранений. Інший  - сидить, зчепивши себе руками в замок, з перебинтованими очима. Ми підійшли з Наталкою Біловол до нього і стали питати: "Друже, що принести тобі поїсти? В нас є борщ, картопля..."

А він мовчить. Не реагує, видно, велика контузія.

"Давай допоможу чоботи зняти", - звертаюся знову. Він сидить в брудному одязі і гумових чоботях з засохлою глиною, а в мене кросівки були якраз розміру чи 45, чи 46-ого.
Мовчить.
"Як зняли йому чоботи, запах терпкий в ніс вдарив, на ногах дві пари  шкарпеток, і ті - в дірках. Боже, коли ці ніженьки воду бачили? Ми його обтерли, переодягли. Я взяла свою руку і поклала на його руку: "Друже, - кажу, -  що тобі принести поїсти?".
- Ви до мене?
- Так, до тебе, -  він їжачиться. Такий здоровий під 2 метри зросту.
Я стала його бадьорити: медики підлікують, чоботи помиємо,  все буде добре. І він відтанув. Почав говорити з нами.
Наша співучасть  повернула його до реальності. Моя тепла долоня і таке ж саме слово...
 

Про це  телефоном розповіла "ФП" Неля Шайхутдінова,  військова волонтерка з села Шевченка, що у  Брагинівській громаді Дніпропетровщини.

"Село у нас невеличке, ми добре згуртувалися, спочатку допомогу починали з малого, а потім розширили її. У нас в селі, щоб ви знали, на кожній вулиці  - державні прапори. Люди самі захотіли. Спочатку до свят вивішували, а потім і знімати не хотіли.  Тому наші аси в небі довго кружляють над нами, і на крило стають, і різні фігури виробляють. Бо майорить все жовто-блакитним кольором", - з гордістю почала розмову зі мною пані Неля.  

Вона з 24 лютого 2022 року у волонтерському строю, з 11 квітня  - офіційно.
Її  напрямок - допомога пораненим військовим, яких везуть до шпиталю,  і забезпечення їх продовольством.

"Від мого села за кільканадцять кілометрів розташований наш волонтерський пункт, там зупиняються карети швидких, і ми роздаємо речі першої необхідності. Крім цього,  паралельно відправляємо на фронт те, що просять хлопці: продукти, окопні свічки, маскувальні сітки тощо. Наша банда називається "Незламні Кадети". Хлопцям "наша ДРГ" підходить", - Неля задоволено засміялася і продовжила:

"Кожної суботи наша зміна триває з 8-ої до 14 год. І це святе.  Їздимо туди більше року, як на роботу, нас близько 10-и жінок. Я, як посередник, між пропозиціями і потребами фронту.  Зв'язуюся телефоном з  усіма і тормошу,  хто що може надати. Хто в'яже шкарпетки, хто - сітки, хто висилає, білизну, спортивні костюми, капці, куртки, шапки. А ще я по унікальних Герцевських борщах менеджер, нарозхват ідуть!"

За словами військової волонтерки, "наколядувати" багато чого треба. Саме зараз вона оголосила збір на окопні свічки.

"Парафін дуже треба. Хлопці в окопах мерзнуть. Буржуйки топити не можна, бо відразу приліт. Тільки окопна свічка хоч трохи зігріє.  А в декого і окопні не можна запалювати, то термогрілки купуємо. Постійна круговерть. Отрута від мишей, станки для гоління, рушники, мило, зубна паста - все необхідно. Я скажу "нічого не треба" вже після Перемоги! Я беруся за те, що я можу зробити -  і швидко. Я знаю, що в мене є надійний тил, і він мені допоможе, і друзі, і куми мої, і кияни, і Суми, і Охтирка, і Гостомель, і поляки, всі, хто знає або чув про нас. Вже й з Німеччини турбуються і з далекої Норвегії, навіть звідти шлють речі для поранених", - ділиться пані Неля широкою географією допомоги українцям.

Хоча, на її думку, багато людей чи руки опустили, чи нерви здали, чи  обезнадіялися. ВІйна на кожному свою печатку ставить.

"Ми тримаємося. У нас є і швейна рота, і вязальна, і головне - люди, які не жаліють. Ні гривні, ні пального, ні своїх жил, щоб спільно тягнути воза.  В усьому -  людські пожертви. Була одна польська  фундація потужна, яка надсилала одяг весь якісний і в достатній кількості, але зараз проблеми на кордоні, та й виснажилися, мабуть, понад рік нам  надсилали речі для військових: балаклави, спортивні штани, ботинки. Нам її не вистачатиме. Я зайду в "бутік" (секонд-хенд), гляну на штани та білизну, тільки "охну", не докупишся. Викручуємося, як можемо. Через знайомих, рідню, інших волонтерів, яких в очі не бачила, а вони - на підхваті. Отакі в нас люди золоті", - сказала Неля бадьоро.

А я подумала:"Неля - це Ви така, що у Вас в руках все горить, а ще більше -  в серці".
Тим часом прошу Нелю описати, яка вона субота для "Незламних Кадетів".

"Встали раненько з дівчатами,  двох-трьох з собою беру, знайшли автомобіль, щоб доправив, завантажили  продукти, приїхали, наварили.  І до "бою". Як хлопців привезли, треба подати їжу, переодягнути. Якщо сильно поранений, то з собою речі покласти. А коли й цілий автобус, то до кожного підійти, перепитати, нагодувати. У меню борщ, стараємося котлети, салати готувати. Я або в залі пораюся біля столу, або біля поранених. У мене інколи таке відчуття, що я -  сонце, і всіх треба обігріть.
Інколи і родина страждає від того, але не можу інакше. Ну як по - іншому, коли моя участь потрібна! Одного разу прибули хлопці. З авто вискочив юнак, ну майже мій син, років 19-и. Такий меткий, ніби птаха з клітки випустили. Шмиг-шмиг - шмиг, прямо пурхає! Побіг накупив морозива, всім роздає. Стрибає, радіє. Підходжу до нього питаю: "Сонечко, що сталося?"
"Я чотири місяці був в Бахмуті. Кожні півгодини прощався з життям", - відповів. І я  завмерла серцем, йому ж тільки 19!
Мій син - контрактник. Коли 25 чи 26 лютого зателефонував, то перші слова: "Мамо, їсти". От і вся біда. Він казав, щоб я виїхала подалі, а хто ж його та інших військових годувати буде? Отак волонтерство стало моїм життям", - вела розмову Неля, а я все почуте давила слізьми.

По цей бік телефону  я вже, як медуза, розпливлась,  а вона жартує і промінчики позитиву дарує.

"Хлопці сідають за стіл, радіють, а ми після обіду роздаємо їм шоколадки і просимо, щоб обгортки не викидали. Це в нас така фішечка. Дехто не розуміє, навіщо.  А я і кажу, щоб обгортку повернули після Перемоги назад сюди ж. Хай це буде для них стимулом - вижити", - з надією говорить жінка.  

Хтось відповідає їй: "Якщо пощастить". За її словами, у  багатьох воїнів пригнічений настрій, вони кажуть про себе "утиль", і після повернення на "гражданку"  збираються пиячити.

"У нас хлопці, коли піднімаються з-за столу, не кажуть "дякую", а -  "подякував", тобто вже зробив, ну так вже повелося. Обіймають і - "подякував". Дорослі чоловіки, а прихиляться, як до жилетки, і плачуть, аж рукава мокріють. Я їх розумію. Це не передати, яка війна, і що вона робить з фізично сильними людьми.  Їм реабілітація з психотерапевтами потрібна. Та й мені, мабуть, теж" - ніби жартуючи, каже Неля, а в голосі така печаль і співчуття.
 

Є такі хлопці, що кажуть: "Дівчата, ми їдемо з квитком в один кінець. І не чекайте нас. Оце поїли у вас останній свій борщ". І така приреченість в голосі.  Ми потім додому з пункту їхали, заливалися з дівчатами слізьми. Одну мамулічку, яка з нами завжди їздила, це так вибило із колії, що вона два місяці не могла нам допомагать. Цей "останній борщ" її окропом обпік", - згадує пані Неля.

Наприкінці розмови з Нелею я вже не ставила запитання. Вона розповідала мені про співпрацю з іншими людьми,  які теж, як вони, "сильно застебнуті" на волонтерстві. Про допомогу сільського голови Василя Сінгура, про 80-річну Любов Трофимівну, яка після операції на очах в'язала шкарпетки при свічці, бо чиїмсь ногам треба тепло,  про енергетичну залежність  від своєї роботи... І ніхто вже не може жити по - іншому.  

Пані Нелю! За розмову. За терпіння. За незламність. За гарну вдачу. За глибоке серце і працьовиті руки. Подякувала.