Односельці його видали, а він, розстріляний, вижив...

За матеріалами інтернет-видань 30.05.2022 552

На Чернігівщині 33-річний Микола Куліченко з села Довжик вижив після свого розстрілу і братів. Про це пише gorod.cn.ua. Частину історії розповіла  сестра, 36-річна Ірина Кулевець.
Вона говорить, що з трьох братів Женя єдиний мав бойовий досвід. Діма служив строкову службу, а Коля взагалі в армії не був, у нього шуми в серці, а ще трішки заїкається. Мама померла після тяжкої хвороби рік тому. Батько живе на іншому кутку.
У Довжику були окупанти з 28 лютого. 18 березня за селом хтось підклав фугасну міну і підірвав ворожу колону. Загинули офіцери. Росіяни кинулися шукати, хто міг це зробити з місцевих. Заходили в будинки, з'ясовували, хто мисливець, хто АТОшник. Йшли одразу з двох боків села.
За словами Миколи Куліченка, вони зайшли до двору раптово. Жені і Дімі наділи наручники, мені зв’язали руки мотузкою ззаду. Нас лишили у дворі і стали перевертати все в хаті. За ліжком стояла зібрана в дорогу сумка Жені. Там була його військова форма, непрацюючий пістолет Флобера, подарунок друзів, закордонний паспорт (посвідчення учасника бойових дій він заховав). Там у сумці були ще саморобна бита (з ніжки табурета). Вони її вийняли, вийшли надвір, хтось спитав: «Чия сумка?» Женя відповів: «Моя». Брата поставили на коліна і стали бити тією биткою.
Потім знайшли військовий квиток Діми і медалі діда, він був ветеран, отримував нагороди вже за незалежної України. І на них були документи. Та хтось же сказав їм, що Женя — АТОвець. І вони кричали, що він отримував ці нагороди за те, що вбивав в АТО їхніх «братьев». А далі почали сваритися і ділити військову амуніцію Жені, що кому дістанеться, і наші всі телефони.
Потім посадили в машину і довго везли.
Привезли на якусь пилораму (це було село Вишневе на Ріпкинщині за 40 кілометрів від Довжика, але тоді брати цього не знали. — Авт). Таких бранців, як ми, було десь дванадцять. Четверо наших поранених військових, вони лежали на піддонах. Один офіцер був важкий, він навіть вставати не міг, вони кололи йому уколи. Нас розсадили по різних кутках і стали по черзі виводити на допит. Росіянина, котрий допитував, а потім і розстрілював нас, я ніколи не забуду. Голос його впізнаю з тисяч інших.
На допитах били по ребрах, по грудаку, по голові, били так, що здавалося, ось-ось — і кінець.

І так по колу, одне й те саме...
Били так, що ми ледь дихали. Тоді зі зав’язаними очима, зв'язаними руками й ногами нас трьох вкинули в багажник джипа і повезли.
Виволокли з багажника. І один з росіян став копати яму. Це була якась посадка. Нас поставили на коліна. Женю застрелили першого. Стріляв з пістолета з глушником той, який допитував. Мені це було видно з-під пов’язки. Він ще й сказав, звертаючись до мене: «Смотри, младший твой брат готов». Потім ще щелчок — застрелив Діму. У Дмитра, окрім зв’язаних рук і ніг, на очі була натягнута шапка, поверх неї капюшон, поверх капюшона пов'язка, далі скотч, обмотаний навколо голови. Женю вкинули в яму, і в цей час стріляють у мене, я повертаю голову на звук. Бах — і потекла кров.
Як уже потім з’ясувалося, куля пройшла мені через праву щоку і вийшла біля вуха.
Як каже Микола Куліченко, якби стріляли впритул, у голову, не вижив би. Мене пхнули в спину ногою, так і впав у яму. Болю не відчував, не розумів, живий я чи мертвий. Женя під одним краєм могили, вона була круглою. На мене скидають Діму і двічі стріляють йому в спину — контрольний. Експерти згодом знайшли біля ями п’ять гільз.
Закопують. Землю сиплють, сиплють, і з кожним кидком грунту мені стає все важче і важче дихати. Яма широка, глибиною десь метр. Закидали, і стало тихо. Я почав плечима туди-сюди, щоб піднятися. Якби лежав, не вибрався. Був я під Дімою на колінах і ліктях. Став підніматися. Скинув його з себе. Ноги зв'язані, не розвернешся. Добре, що руки були зв’язані спереду. Помаленьку вибрався.
Далі Микола Куліченко згадує, що йшов, мов зомбі, куди, не знав, весь у землі, кров тече. Сіріло. Дивлюся, їде ворожий БТР, я заліг. Перечекав. Побачив село, хати топлять, дим йде. Я питаю, як мені на Довжик потрапити. А це, як з'ясувалося згодом, було село Буянки. Вийшла жінка. «Що з тобою?» — спитала. В хату забрала, їсти дала і вмитися. Розпитала, що сталося. Я все розказав. Кажу, мені треба додому. Зібрала мені харчів, і я пішов далі. Запитав дорогу, намалювали мені карту. В них же там ворожий блокпост стояв. Я обійшов його. Йшов і йшов. Спочатку на Замглай, далі на Ріпки, потім у бік Чернігова. Не по трасі, а попід нею.
 Коля пройшов загалом 40 кілометрів, доки дістався Довжика. Біля нашого двору чотири дні у спаленій машині чатував снайпер. А люди різні, щоб свою шкуру спасти і вислужитися, видадуть. Хтось же вказав на моїх братів, — розповіла  Ірина. — Хоча ворогів у нас у селі немає. Брати працювали. Не п’яниці.
У селі більше двох сотень людей. Тих, що не брали гуманітарку від росіян, на пальцях рук можна перерахувати. Решта брали і таблетки, і продукти, ще й цигарки просили. Місяць окупації вам їсти було нічого, суки продажні?! У кожному дворі як не корова, так порося, птиця, молоко з ферми безкоштовно роздавали, борошно видавали даремне, картопля своя. Деяким окупанти навіть дрова привозили. Отож намагалася уникати розмов про братів. Хто знає, що в головах у односельців.
А я втратила двох братів, і третій не може ніяк відійти від пережитого. Він вночі спросоння то кричить, то плаче, то стогне. Минуло майже два місяці, а у Колі і досі все болить. Ми ж, як він вернувся, самотужки його лікували. Рану йому обробляли тим, що було вдома. Після того, як росіяни пішли з села, звернулися до лікарів. У брата виявився перелом двох ребер, побої на той час вже посходили.
Душа у Колі зранена. Він відразу не міг точно пригадати місце, де їх закопували. 2 квітня, через день після того, як загарбники покинули село, ми почали пошуки. Та нас до того місця не пустили, велося розмінування. 5 квітня поїхали разом з американськими журналістами (вони дізналися нашу історію). Шукали, шукали, марно. Потім тричі самі їздили на пошуки, нічого. Тільки 18 квітня, на Женін день народження, разом зі співробітниками СБУ знайшли і відкопали. А 21 квітня, на день народження Діми, поховали.
Якась падлюка про братів розповіла окупантам, рятуючи свою шкуру. Ми вже поділилися з СБУ своєю підозрою. Але ще нікого не затримали. Перевіряють.

 


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ