Озброєну і навчену націю - не перемогти, - воїн ЗСУ Сергій Гнезділов

 

   В 2019-му мені теж казали, що я не народжений для війни.

   Я тисячу раз питав себе: – Сергію, нащо ти це робиш?, коли заїжджав вперше в нині окуповані Піски. Було дуже страшно, було дуже боляче переживати втрати побратимів, але, мені абсолютно не соромно за мій солдатський шлях. Я був дитиною, коли вперше побачив  роз**бані будинки та зграї безхатніх собак.

   5 років в Збройних Силах лише переконали мене ось у чому: ніхто не народжений для війни.

   Я не винний в цьому, але війна прийшла в мою країну, а я, як громадянин – маю її захищати. Чи так само думають ті, хто живуть поруч? В 2014-му ми, як суспільство, не були до неї готові. Під час повномасштабного вторгнення, як виявилось, теж.

   За всі ці роки, ніхто так і не відповів на головне запитання: яка вона, архітектура нашої національної безпеки?

   Невже вся наша національна безпека – це стомлена піхота, в яку всі так вірять? Що буде, якщо вона сточиться в боях на Донецькому напрямку?

   У Євангелії від Матвія Христос каже фарисеям, які його випробовували: віддайте кесареве – кесареві.

   "Захист Вітчизни, Незалежності та територіальної цілісності України є обовʼязком громадян України" – кричить нам 65 стаття Конституції, але ніхто не готовий почути.

   За 11 років війни з росією наше суспільство та наша влада не знайшли в собі сил серйозно і чесно говорити про реалії затяжної, постійної війни.

   Нам казали, що в жодної зі сторін ресурсу не вистачить на рік, що війна закінчиться за два-три тижні.

   Солодка брехня розсіялась, залишились сумні реалії: ми і досі ігноруємо дійсність. Ми і досі не збагнули, що можна перемогти будь-яку армію, але неможливо – озброєнну і готову до найгіршого – націю.

   Влада проспала дорогоцінний час, але у нас все ще є шанс та можливість не тільки вибудувати нову національну архітектуру безпеки, але й урівняти громадян в правах та обов’язках.

   Я зараз не кажу про справедливість, бо її не існує, навіть якщо в своєму ідеалізмі ми прагнемо її встановлення.

   Кажу про прагматизм та спроможність нашої держави обороняти своє.

   Ми дійшли до Рубікону, коли піхота більше не вивозить, а суспільство продовжує "вірити в ЗСУ", замість того, щоб відповісти собі на запитання:

– Чи захистив ти Вітчизну?

   Нас переконують, що піхоту, яка вивозила цю війну на своїх плечах, нема ким міняти. 5 млн військовозобовʼязаних чоловіків кажуть військовому на нулю, що це не їхня війна, і що він має бути там до самої перемоги.

   Провина піхотинця полягає в наступному:

• він вижив,
• не потрапив у полон,
• не отримав серйозного поранення.

   Саме тому він і має продовжувати нести свою службу, поки інші громадяни отримують фейкові інвалідності, фіктивно одружуються з жінками із інвалідністю, фіктивно усиновлюють та по-іншому ухиляються від виконання конституційного громадянського обов’язку.

   Виявилося, що образ захисника, який весь час створювали медіа - занадто гламурний та нереальний. Це сталева людина, яка колись погодилась захищати це суспільство, без термінів і строків.

   Без термінів служби, без осяжного права на демобілізацію, приїжджаючи в мирний тил, слухаючи суспільство доброволець починає розуміти, що кріпосне право не скасоване, а його - призначено винним та відповідальним.

   Починається міграція в тил, у відносну безпеку.

   Починається тотальна корупція: 2500 у. о. – середня ціна "обмежено придатного", під час проходження військово-лікарської комісії.

   За повну непридатність візьмуть удвічі більше.

   Відсутність чітких термінів служби сприяє "чорній демобілізації": одруження на пенсіонерках з інвалідністю колись були мемом, а зараз – поширене явище, розводяться з дружинами, щоб оформити одноосібне опікунство над дитиною, розводять своїх власних батьків, щоб оформити догляд за матір’ю чи батьком, йдуть в СЗЧ (самовільне звільнення з частини).

   В історії є багато чому повчитись, але, на жаль, ми не вчимо уроків історії.

   Влада і досі не здатна на серйозний діалог із суспільством, на нетолерантність до невиконання громадянського обов’язку широкою верствою громадян.

   Замість доктрини "воювати - обовʼязок кожного громадянина" держава пропонує безстроково призначати захисниками тих, кого змогли відловити на вулицях.

   Питання перепочинку піхоти та встановлення чітких термінів служби на нулю – питання національної безпеки.

   Відсьогодні я йду в СЗЧ, до встановлення чітких термінів служби, чи до свого 25 річчя, маючи за своєю спиною 5 років бездоганної солдатської служби. Підкреслю: бездоганної.

   Надіюсь, цим вчинком вдасться донести до влади та суспільства необхідність розмови та вирішення цієї ситуації.

   Моя позиція залишається незмінною: ми маємо створити мобілізаційну чергу з числа всіх військовозобовʼязаних українців, і тоді демобілізація стане реальністю.

Озброєнну та навчену націю – не перемогти.