«Подякувати хочу Богу, що дає мені можливість займатися сільським господарством», - Михайло Орловський

Стоїть в полі сухий соняшник. Голівки невеликі, але в них міцно сидить насіннячко. Комбайнер розглядає  рівні ряди, потім сідає в комбайн, заводить його і починає збір. Гуде комбайн і гудуть думки комбайнера вголос.

"Ось дивлюся на поле крізь скло, а воно тріщинами після ворожих обстрілів пішло. Але тримається. І Слава Богу, що тримається, бо треба було б за нове викласти 120 тисяч грн. А де вони є? Кредити треба гасити, нікого не хвилює, що в тебе ворог будинок розгепав, склади побиті, лани необроблені, бо окупантське сміття всюди. Ну, як завжди твої проблеми - це тільки твої проблеми", - мислить чоловік.

Між гудінням мотору та шелестінням зрізаних стебел я вслухалася в монолог водія про аграрну сферу в Україні, про розбитий ворогом комбайн, який стійко стискає своє потріскане лобове скло, про людську долю і долю цього поля. А воно шарудить, ніби радіє, що його в рух приводять, не забули, не зоставили в самоті...

І тут сумні думки перебиває радісний вигук:"Он, дивіться, косуля побігла! Ой, яка красуня!"
Ти бачиш, як майнули з сухостою копита тварини, і повертаєшся в реальність, туди де фермер з Волноваського району Донецької області Михайло Орловський збирає свій врожай на своєму полі в сірій зоні, ризикує, але працює. Молодий. Завзятий. Бідовий.  Якби не війна, він би вже, ймовірно, керував АПК району. Хоча такі в керівниках - велика рідкість. Занадто багато думає про роботу і мало - про наживу.

"Немає в мене такого, щоб займатися агро заради грошей, якщо у великих обсягах, то  тільки для того, щоб щось зробити кращого у цьому світі. Бо це така суєта і небезпека", - роздумує фермер.

Отак через відео я познайомилася з донецьким фермером  Михайлом Орловським. А його телефон  підказали добрі люди, дяка їм за це. Та й живе Михайло вже не в Донеччині, а в Богданівській громаді Дніпропетровщини. Вправно заправляє своїм благодійним фондом "Золота Нива", який створив щойно переїхав з родиною на нове місце.  Завдяки Фонду успішно допомагає переселенцям в громаді, не розрізняє  їх на донецьких, луганських, херсонських, запорізьких. А це добра ознака лідерських якостей - не розділяти, а об'єднувати. Нині дбає з однодумцями про військових, які в холодних окопах  мріють про домашні смаколики. Та й взагалі бачу, що мій співрозмовник  -  людина непосидюща і міцна в думках.

"На жаль, тим, хто займається с/г в нашій країні, не дуже сприяють. Наш народ любить землю. Любить косити, сіяти, орати, і коли цього позбавляють, стає не по собі. Бо хтось проливає сльози, хтось кров, хтось свій піт заради одного-єдиного - своєї держави. Цінувала б це держава...А мені треба подякувати Богу, що  дає можливість займатися сільським господарством", - телефоном говорить зі мною  Михайло Орловський і підтверджує свою думку пережитим шоком:

"Було в мене так. Вантажу трактором своє зерно, щоб перевезти подалі від обстрілів. Рідне село. Вечоріє. Так добре і спокійно на душі. А потім майнула думка:" Треба, давай скоріше". Я на трактор і їду. А в ньому погано чути. Повертаю голову, а там, де я був, -  вибухи, один за одним. Разів 5.
Три хвилини відділили мене від них. Я думаю, Бог врятував мене для чогось більшого, ніж просто життя".

Михайло Орловський розповів, як "худеньке" його село стало кісткою поперек горла рашистам при наступі. Бо знаходиться в такому рельєфному місці, де є невеличке болотце. Саме воно і стало пасткою для трьох сотень окупантів.

"Із 60 одиниць їхньої техніки понад десяток забрали наші. Загарбники хотіли між двома селами прорватися, але наших вже попередили,то вони зробили їм "кашу". Два рази був наступ. Вони заїхали танками в наше село, не діждалися своїх та й покинули.
- І що Ви подумали, коли побачили на вулиці враже залізяччя?
- Злобу,  що не можу нічого їм протиставити, не можу знищити. Ну, як це так, що вони добралися до нас?
- Ну, а потім як?
- Розумів, що треба вириватися. Одна дорога замінована. На іншій після бою гранати і рештки розірваних людей. Трьох односельців поховали. Бо зайди гатили по всьому, що бачили. У однієї жінки зупинилося серце від вибуху, іншого розірвало, а третій, дідусь,  сказав, що не піде ховатися в підвал. А пряма наводка з танка ноги йому посікла осколками, і він стік кров'ю. Коли відступали, то хотіли магазин розстріляти, де вони складали боєприпаси. Нам пощастило, що не здетонувало.  То й живими є", - про пережите Михайло говорить зі скорботою.

Кінець березня 2022 року- початок квітня для фермера були важкими. Він періодично скуплявся і доставляв продукти до рідного села. Там же коти, собаки, кабанчик, розгублені літні люди, у яких немає сили виїхати. Не кожен може діяти в такій екстреній ситуації.

"Знаєте, що допомогло? Тому що я - фермер. Я не встиг заробити, я все переплавляв у розширення господарства, то сівалки, то комбайн, вся техніка в мене сучасна. Фермер повинен бути зібраний. Він не розсусолює: вносити сьогодні добрива чи ні. За 10 днів до війни я вніс на свої поля селітри десь на 700 тисяч грн. Фермер на те й фермер - взяв і зробив. Зібраність, чуйка, рішучість фермерська мене і врятувала", - розповів аграрій.

За словами Михайла, у Богданівській громаді 10-15 % фермерів активно допомагають роботі Фонду Бо '' Бф '' Золота Нива''. І це дуже надихає на подальшу діяльність.

"То на генератори скинулися п'ятеро молодих фермерів, потім фермер Сатиренко дає молоко щотижня на випічку військовим, інший дав порося, робимо сальце-м'ясце, господарство "Шторм" взагалі сильний меценат і  купив нам запаювач. Тепер ми бійцям каші, м'ясо готуватимемо в спеціальних пакетах, бо штурмовикам це саме те, що треба. А не склянки-банки. Господарство з Донецької області спеціалізується на крупах і нам виділить 300 кг крупи. А як дітей переселенців здивували подарунками. Є хороші люди, і є з ким боротися за Україну", - про діяльність Фонду і його благодійників говорить з пошаною чоловік.

Про свою любов до агро Михайло може говорити довго. Потомственний аграрій в четвертому поколінні. Батько  - агроном, дід , мати теж агроном, прадід - аграрій.

"В мене історія з прадідом повторилася. Він теж був заможним, працював добре. А його виселили із Івано-Франківщини. Родина тікала, опинилася на Донбасі. До Другої світової війни село було Кашлагач і річка одноіменна протікала. А після - нове село збудували з назвою "Золота Нива". І більшісь поселенців у ньому - із західних земель. Мій дідусь на цих землях з 9 років. Найстаршим був у сім'ї годувальником", - на щастя, Орловський рід продовжується.

У 2017-ому Михайло вже утвердився, як господар своїх 270-280 гектарів землі. Мав аграрну освіту,  одержував Президентську стипендію за навчання. Відчував в собі перспективи професійного росту. Та й духовно малим ніколи не був. Тому, коли вивіз дружину, батька з бабусею, родичів з небезпеки, сам  став допомагати людям, які залишилися між українським рідним і російським загарбницьким світом.

"У моєму селі тоді залишилось 40 людей, а зараз десь 15. Привозив, що міг. Люди і картоплі не бачили, засуха влітку все випалила, світла немає, поливати ніяк...
Коли я виїхав з родиною, в мене залишалося на складі тонн 20 насіннєвого зерна. Я сказав людям:  беріть, скільки треба, але знайте, що потім ніхто вам його не привезе. Обстріли досі. Хоча я приїжджав, ремонтував двічі дах, щоб в хаті збереглося ще хоч щось. Надіявся. Допомагали мені хлопці, що залишилися у селі і люблять випити", - поділився Михайло Орловський.

У Ютубі  є щемні відеокадри, як до великої війни Михайло на своєму подвір'ї танцює під дощем, а дружина радісно фільмує його, щасливого. Нині замість двору - просто каміння. Купа каміння там, де вмілі руки майстрували, ремонтували техніку, де готувалася смачна родинна вечеря, де разом з травою зростали самодостатність і любов.
З цим неможливо змиритися і загоїти ніяк.

"Я ніколи нікому не заздрив, а з війною...  Виїжджаєш із зони бойових дій за 20-30 км і бачиш, що у людей нічого не помінялося. От  заздрість народжується,  а як інакше, людей це не зачепило, а тебе зачепило. Все одно я зміг ризикнути,  врятувати техніку. Перегнав комбайн, жатку, трактор, який брав  у кредит.  Кредит платив і того року, і в цьому потрібно. От збираю соняшник, а скласти нема куди, треба продавати. Та я  маю надію, що  зможу займатися улюбленим ділом, розраховую на свої сили, думаю, що все вдасться. Але мені прикро, що війна прийшла до мене додому, і це ніхто не розуміє, крім тих, хто в такій самій ситуації. Дасть Бог, він все бачить і все зміниться в кращу сторону".

Відомо, що в Україні існує традиція з давніх часів. Коли козаки приходили на спочинок після боїв, вони зводили церкви та монастирі, щоб забути своїх порубаних ворогів.  З часом люди цю традицію переінакшили і зводять каплички для відмолення своїх гріхів. Але від того, що за них звучать молитви, вони менше гріха не роблять.  То я оце подумала, що тим, хто владу має і хоче відмолення поганих вчинків, треба допомагати таким подвижникам, як Михайло. Бо їх відразу Зверху бачать, вони не залишать в біді ближнього свого. То й проститься все свідомо та несвідомо натворене.

Життєва несправедливість чимало забрала у  Михайла. Він міг би отримати кошти за знищене росіянами житло. У старости руки не доходять під'їхати і скласти акт про розбитий вщент будинок, ангар, двір. Якби в однієї людини вистачило сміливості видати папірець, бо без нього відео-, фото- фіксація наслідків війни не працює(! ), то чоловік би зміг придбати собі житло.
Або ще одна неприємність. У червні 2022 року попросив чоловік із-за розбитого ангару приютити 100 тонн соняшника в ДП Академії наук "Забойщик" в Донеччині.  Керівництво погодилося. Михайло сам вантажив і вивозив майже три тижні. А згодом, коли приїхав - ні грошей, ні насіння. І так по цей день.
На початках переїзду Орловський найнявся на роботу до сільгосппідприємства в Павлоградському районі. Півтора роки працював, косив, ремонтував, а з ним не розрахувалися. І совість нікого з тих пір не мучить. Або, як в народі кажуть, мучить тільки того, в кого є.

Хочу, щоб головний меседж від Михайла Орловського: "Дасть Бог нам краще, він все бачить, і все зміниться в кращу сторону" - збувся чимшвидше, бо через таких людей, як він, Бог дивиться нам в очі.