Про те, що болить: РЕКВІЄМ ПО ОРІХІВСЬКИХ БІБЛІОТЕКАХ

Ганна Кліковка   (Запорізька область)

БІБЛІОТЕКА тоді відзначала Міжнародний день рідної мови, підготувавши для своїх дорослих читачів виставку «Мова — перлина вікової мудрості» та літературну вікторину «Я знаю українську мову». Ціле розмаїття захопливих конкурсів працівники організували для дітей, які весело і дружно грали в мовні ігри «Кмітливий писар», «Знаю правила». Емоційно, по-дитячому зворушливо декламували вірші відомих українських письменників про мову, про рідну Україну. Це було за три дні до війни…

У довоєнні часи я завше тішилась великою кількістю змістовних заходів, які оріхівські книгозбірні влаштовували для шанувальників друкованого слова. Без сумніву, книжка дуже пасує цьому чудовому місту, яке викохало чимало талантів — поетів, письменників, а сама публічна бібліотека впродовж свого існування прищепила любов до слова тисячам містян. І лягало те золоте зерно у благодатний ґрунт: виховані на гарній літературі, оріхівці мужньо тримають стрій, захищаючи Україну.

Ольгу Постельняк я знайшла телефоном, аби почути з перших вуст сумну історію про те, як російський фашизм знищив книжкову перлинку краю, з такою любов’ю виплекану колективом під керівництвом Ольги Миколаївни. Колишня завідувачка Оріхівської центральної публічної бібліотеки мешкає в Україні, хоч і далеко від рідного міста, однак тісно пов’язана з ним: починає і завершує день листуванням із колегами та друзями. Там залишився рідний дім, пошкоджений вибуховими хвилями. І зруйноване друге, не менш дороге серцю гніздо — книгозбірня, єдине робоче місце жінки, де минули 36 років її життя. Сюди прийшла з дипломом Харківського інституту культури, з бажанням реалізуватись у професії. Це їй вдалося.

Про роботу і бібліотеку Ольга Миколаївна розповідає із болем і сумом — так люди зазвичай говорять про дороге, але назавжди втрачене кохання.

«Наш комплекс публічної бібліотеки мав п’ять сільських філій: Мирненська, Новопавлівська, Новоандріївська, Копанівська і Нестерянська, — розповідає жінка. — Перед війною загальний фонд налічував майже 96 тисяч видань. Незадовго до рашистського вторгнення ми отримали майже 700 нових видань — галузевих і художніх, а також дитячих. Це був справжній скарб, ми не могли натішитися. Розвивалися, мали безліч ідей, планів. Усе це було перекреслено, знищено московитами. Спершу іще по черзі виходили доглянути квіти — у нас була справжня оранжерея, сподіваючись, що лихо ось-ось минеться. Але коли почалися масові обстріли міста, люди стали його залишати. Я поїхала в середині квітня і більше в Оріхів не поверталася. Чоловік іще якийсь час залишався, та останньою краплею став убитий вибуховою хвилею наш собака… Виїхавши, стежила за ситуацією у ЗМІ, знала про кожний приліт ворожих снарядів, здавалося, вони влучали і в моє серце. У серпні, перед професійним святом, ворог «привітав» нашу книгозбірню вибитими вікнами, далі черговими вибухами було винесено двері, пошкоджено стіни, опісля не стало даху. Комп’ютери з бібліотеки встигли вивезти, а книжкам, на жаль, не пощастило: коли смертельна небезпека загрожує людям, звісно, передусім ідеться про їхній порятунок. Окрім іншого, втрачено неоціненно багатий фонд краєзнавчої літератури: матеріали про історію краю, альбоми, публікації збирали по крихтах роками, такому інтелектуальному джерелу немає ціни. І його вже не відновити.

Історії наших філій — сільських бібліотек — також сумні. Мирне й Нестерянка окуповані, й цим усе сказано. Від Новоданилівської після влучань у приміщення, де вона розташовувалась, не залишилось і сліду. Гірка доля й Новоандріївської — її розбито разом із будинком культури. Напівзруйнована в Копанях.

По-різному складаються долі працівників: міські здебільшого залишили Оріхів, сільським мешканцям важче прощатися з господарством, живністю. Але, рятуючись від бомбардувань, виїздили і вони. Ми з чоловіком практично на порозі пенсії. Готуючись до неї, прагнули облаштувати свій побут у власному помешканні, щоб на схилі літ жити у задоволення. Люблю наш дім, кожний його куточок. Невимовно гірко було полишати домівку. Війна перекроїла долю: вчора були людьми, які твердо стоять на ногах, а сьогодні — у чужому помешканні, без роботи. Фактично ми безхатьки. Навіть невелику «переселенську» допомогу держава припинила виплачувати. Тож у всіх у нас перспективи безрадісні».

На моє запитання, яка доля чекає на книгозбірні району, Ольга Миколаївна також не могла дати втішного прогнозу, адже бібліотеки, на її думку, і до війни не відчували особливої прихильності влади. Чого варті тільки пів ставки працівникам по селах. Сферу культури після війни навряд чи відновлюватимуть у першу чергу, висловила думку колишня завідувачка.

Утім, події, які переживаємо разом з країною, примушують переосмислювати багато чого. Як той факт, наприклад, що окупанти, захопивши території на запорізькій землі, передусім кидають «на підвали» активістів інтелектуальної сфери, знищують українські книжки і державну символіку. Так було в Мелітополі, Михайлівці, інших містах і селах. Ворог як вогню боїться всього нашого, що тримає і надихає героїзмом. Саме таким місцем сили і духовності є стелажі з книжками — не важливо, чи у великій бібліотеці, чи у зовсім маленькій кімнаті в невеликому селі. У духовності свої високі виміри, які перевіряються на міцність у важкі часи. Як у нас нині.