Розповідайте американцям героїчні історії наших людей. Їх - неймовірна кількість

    Дар'я Коломієць – культурна активістка, продюсерка та авторка проєкту персональних історій українців Diary of War, завдяки якому знайомить американців із війною в Україні.

   Після 10 місяців у США вона ненадовго приїхала до України. 

   "Мені так добре вдома! Я така щаслива! Я не сміялася за минулий рік так багато, як за останній тиждень!" – ділиться своїми враженнями від приїзду до Києва Дар'я.

   Невдовзі вона знову поїде до США зі своєю культурною місією. Вже вшосте за час повномасштабної війни. 

   "Будучи в Україні і дивлячись новини, Instagram та TikTok, я бачила все в жовто-блакитному: тут – Imagine Dragons підняв стяг наш, там – Вакарчук заспівав з Coldplay. Здавалося, що світ не живе нічим іншим, окрім нас. Але коли я поїхала туди, то побачила, що в усіх – звичайне життя. Мені це зробило дуже боляче. І саме в той момент я зрозуміла: у нас дуже багато роботи", – пригадує Коломієць.

Дар'я вірить у силу культурної дипломатії та на власному прикладі демонструє її результативність.

   Як українці мають розповідати світу про війну, щоб іноземці хотіли їх підтримувати? Який образ формують зараз ті українці, які опинились у США? Як працює російська культурна експансія? 

Про усе це "Українська правда" поговорила з Дар'єю Коломієць.

"російська пропаганда дуже сильно заходить у вуха американців. Нам треба працювати там надпотужно"

   На початку повномасштабного вторгнення до українців намагалися дослухатися, їм хотіли допомогати та цікавились, як це можна зробити. Але зараз через російську пропаганду, яку підсилює трампістський канал Fox News, щодо українців формується наратив: "Це – люди, із якими важко домовлятися, які не хочуть перемовин і затягують війну".

   Із цим я особисто зіткнулася на День подяки (державне загальнонародне свято США щорічно святкують у четвертий четвер листопада – УП), коли прийшла на вечерю до республіканців. Я спеціально себе приводжу в некомфортне оточення, щоб дізнаватися більше, що ж насправді американці думають про Україну. 

   Власник будинку підходить до мене і каже: "Дар'я, люди гинуть, ви маєте зупинити цю війну". А я щойно зайшла в цей будинок, стою з тарілкою, яку мені дали, і розумію, що не можу зараз у відповідь вибухнути, тому кажу: "Я знаю. Це мої люди гинуть. Це мої друзі гинуть". На що він говорить: "Так ви не переможете росію! Це ж як битися з Америкою". 

   Ми маємо розуміти, що російська пропаганда дуже сильно заходить у вуха американців і нам треба працювати там надпотужно.

У Нью-Йорку Дар'я використовує будь-яку можливість, щоб нагадати американцям про війну в Україні

фото: Instagram @dariakolomiec_

   "Розповідайте іноземцям героїчні історії наших людей. Їх – неймовірна кількість"

  Кожного американця формує той українець, із яким він вперше заговорить, який йому вперше розкаже щось про Україну. А від того, яку думку ми у них сформуємо, буде залежати, чи дзвонитимуть вони своїм конгресменам із проханням дати нам більше зброї. У США це дуже дієвий спосіб комунікації.

   Щодо українців у американців є багато упереджень. Часто вони не можуть роз'єднати у своїй голові, що є росіяни, а є ми, і що ми – інші. Тому мені б хотілося, щоб кожен взяв іноземця, якого він знає, і звернув його увагу на війну в Україні. 

   Я ніколи не буду казати: "Ой, американці не хочуть нічого знати про це!". А вони і не мають знати! Водночас американці відкриті до нового досвіду, їх треба просто зацікавити. А це можна зробити, якщо говорити з ними.

   Не треба іноземцю розповідати про негатив. Бо, як ми знаємо, психіка працює так, що погане в нашій пам'яті відкладається більше, ніж хороше. Розповідайте про героїчні історії. Їх у нас – неймовірна кількість. Цій клятій російській війні треба давати конкретні імена. 

"Госпітальєрка" Ірина Цибух – одна з тих, хто поділився своєю історією війни у проєкті "Diary of War". Це була остання історія, яку я збирала. Для мене вона дуже персональна, тому що я подружилася з Ірою, а тепер її немає. Це був мій страх, що люди зі щоденників можуть гинути", – каже Дар'я Коломієць

   Зробіть так, щоб іноземець підписався на соцмережі цих людей і персонально донатив їм. Бо, наприклад, американці починають включатися тільки тоді, коли самі бодай долар задонатили. 

   Американці дуже люблять історії успіху. Вони люблять долучатися до сильних. Бренд України, на жаль, зараз не такий у світі. Тому нам зараз треба його формувати.

   У мене дуже сильно працює мій проєкт "Diary of War", який розповідає реальні історії українців про війну. Я залучаю американців до участі у ньому, запрошую їх на вистави. Після знайомства з цими історіями вони кажуть: "Так от, яка Росія! Так от, що вона із вами коїть! Так от, що таке насправді війна!". А потім одразу запитують: "Що я можу зробити для вас? Як підтримати? Давай, я зателефоную комусь і попрошу надати зброю чи вийти на мітинг". 

   "Українці у Нью-Йорку відвідують курси російського режисера. Це повний крінж"

   Минулого року я намагалася закенселити російського режисера Олександра Молочнікова, який колись щось збирався знімати у Бучі. Його кохана – продюсерка фільму про Навального.

    Зараз Молочніков викладає у Нью-Йорку в одній із галерей, яка себе називає "українською". Веде акторські курси. І, уявіть, є українці, які їх відвідують! Для мене це – повний крінж, абсолютно незрозуміла історія! 

   Я підіймала цю тему у себе в Instagram, писала цій галереї, вкладала у це свої ресурси і сили. Але, на жаль, у цьому конкретному випадку не досягла результату. 

Ті, хто хотів відвідувати його курси, продовжують це робити. Це так само, як із російською музикою: той, хто хоче, досі її слухає, скільки б ми не пояснювали, що цим вони спонсорують російську армію і російські ракети, які на них же і летять. 

Ця історія з Молочніковим розбила мені серце. Мені було дуже боляче.

У всій своїй діяльності я використовую сторітелінг. Навіть коли ставлю музику, я розповідаю про людей, які її створили. І я дуже радію, що мені вдалося розповісти про Володимира Івасюка в The New York Times. Вони навіть написали: "Volodymyr Ivasiuk was killed by KGB". І я така: "Воу!". 

   Цього року до Дня Незалежності України я вирішила зробити плейлист про 33 музикантів, які стали військовими. Причому я хотіла показати тих, про кого ми можемо мало знати. Цей плейлист я презентувала американській радіостанції KEXP і ведучий зробив про нього цілий подкаст. Також цей плейлист я опублікувала в Kyiv Independent.

   Я також знайомлю іноземців із українською музикою 70–80-х років. Про цих музикантів хочеться розповідати, пояснювати, як важко їм було творити в той час.

На руці Дар'ї – браслет зі словами з пісні вбитого українського композитора Володимира Івасюка "Пісня буде поміж нас"

    Любов до їхньої творчості в мене з'явилась, мабуть, тоді, коли я почала колекціонувати платівки. Я знаходила вініли "Кобзи", "Візерунків шляхів", "Арніки", слухала їх, досліджувала. 

   Під час ковіду я зробила стрім із бандуристкою та співачкою Мариною Круть: вона прийшла до мене додому, і ми з нею слухали ці пісні. Саме тоді я поставила їй "Весна і ти" у виконанні "Візерунків шляхів". А потім ця пісня з'явилася у списку 10 пісень Ірини Цибух, які вона хотіла, щоб співали українці, коли її не стане.

   Я навчалася в україномовному класі в Черкасах, але коли приїхала в Київ та потрапила на телебачення, намагалася говорити так, як інші – імениті, прекрасні ведучі, які дуже гарно говорили російською. 

Я неправильно ставила наголос, мене виправляли. Мені було 18-ть. Я хотіла бути класною, щоб влитися в колектив, щоб мене взяли на роботу. І я почала підлаштовуватись. 

   Був 2006 рік, коли я потрапила на М1. Уже тоді я дивувалася, чому до нас привозять так багато російських і білоруських ведучих. Наприклад, Дмитро Шепелєв, з ким я працювала – білорус. Він зробив кар'єру в Україні, а потім поїхав до росії і зараз знімає пропагандистські відео в окупованому Маріуполі. Мені це теж розбиває серце, тому що я пам'ятаю, як це все починалося.

У минулому Дар'я – ведуча музичних теле- і радіопрограм. Працювала на М1, "Новому каналі", НЛО TV та радіо "Аристократи"

 

   Окрім ведучих, тоді сюди почали звозити і російських продюсерів, які ставали нашими босами. Хоча у нас були свої, класні професіонали. 

   Коли я пропонувала запросити в ефір якийсь український гурт, мені казали: "У них нема рейтингів, а ми ж комерційне телебачення". Мені дуже болить ця тема. У мене був внутрішній дисонанс: "Чому, навіщо нам оце, якщо у нас самих є такі прекрасні бренди, музиканти і музикантки?".

І ми постійно боролися з керівництвом. А потім я від цього втомилася, пішла на радіо "Аристократи", і мені стало добре.

   Зараз я не можу надихатися тим, які творчі прояви відбуваються в Україні.