Розслідування вбивства Ірини Фаріон курує міністр Ігор Клименко
Григорій Давиденко
20.07.2024
512
Не стало Ірини Фаріон... Відтепер потужний прожектор її Українського світла осяватиме шлях Українській нації вже, на жаль, з іншого світу.Їй дуже боліла доля українського народу, і вона затято і відчайдушно захищала його інтереси та мову і в парламенті, як народний депутат в 2012 - 2014 роках, і поза ним.
Учора, о 23:33, керівниця анестезіологічної служби Першого ТМО Львова повідомила, що врятувати Ірину Фаріон не вдалося. У Львові оголосили спеціальну поліцейську операцію для затримання стрільця — план "Перехоплення". Пошуки стрільця тривають. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомив ЗМІ:
- Ми можемо підтвердити, що кілька днів точно людина в цьому одязі, який бачили в ЗМІ, телеграм-каналах, була біля будинку Ірини Фаріон. Стрілець готувався завчасно, це не спонтанне вбивство. Зараз правоохоронці опрацьовують кілька версій. Основні з них — це громадська/політична діяльність або особиста неприязнь. Звичайно, версії можуть з'являтися і інші. Не відкидається версія про російський слід. Всю інформацію перевіряємо, зокрема ту, яка проходила через проросійські телеграм-канали.
Одразу після кончини Ірини Фаріон старший лейтенант ЗСУ, екснардеп Андрій Іллєнко болісно і гнівно затаврував її убивць на сторінці ФБ:
- Це не просто огидне, мерзенне, боягузливе вбивство фізично беззахисної жінки з-за кута — це терористичний акт.
Це ще один акт тотальної геноцидальної війни московії проти України, війни проти української мови, української культури, української еліти.
Але московські виродки, які вбивали видатних українців минулого і сьогодні вбили Ірину Фаріон — не розуміли і не розуміють одного:
Можна вбити людину — неможливо вбити ідею.
Ірина Фаріон була видатною постаттю за життя — і стане легендою після скону. Не забудемо. Не пробачимо. Помстимося.
Після відходу Ірини Дмитрівни капітан ЗСУ Олег Тягнибок оприлюднив заяву ВО "Свобода.
"Цей злочин вигідний московії і, поза сумнівом, здійснений нею. Це їхня споконвічна тактика - фізично винищувати українську еліту. За українську мову москва стріляє у скроню.
Чому це стало можливим? Бо за два з половиною роки з початку повномасштабного вторгнення московії не було проведено докорінного очищення влади. Навпаки – ворожа агентура та їхні поплічники досі вільно почувають себе в Україні.
Істоти, які обіймали високі посади, наближали цю війну та робили все, щоб Україна в ній програла, спокійно чекають московських «асвабадітєлєй». Десятки з них досі у парламенті. Московський патріархат не заборонений і продовжує працювати в інтересах московського агресора.
Натомість питання української мови та української ідентичності відсунуто на задвірки. Більше того, п'ята колона відкрито атакує. Усі ж пам'ятають цей фарс зі звільненням Ірини Фаріон з Львівської політехніки...
Вбивство Ірини Фаріон здійснене за наказом москви, незалежно від того, який виродок безпосередньо його виконав.
Правоохоронні органи мають знайти і покарати виконавця цього злочину. Українська влада має відкрито назвати замовника - московію. Треба повністю нейтралізувати московську агентуру, в які б шати вона не вбиралася, заборонити її організаційні структури, знищити її фінансову та матеріальну спроможність".
Для більшого розуміння величі таланту професора Львівської політехніки Ірини Фаріон, поновленої на роботі судом, наводимо одну з її останніх статей на власній сторінці ФБ.
ВИСТАВА чи ЖИТТЯ: «ВЕТЕРАН»
Пан Орест Огородник запросив на свою виставу «Ветеран». Але він мене здурив, то не була вистава на 8 епізодів, то було життя на сцені в усій палітрі сьогоднішніх вісьмох тисяч вузлів болю – від війни ззовні і всередині до людських героїчних злетів і ницих падінь людських падлюк. Пан Орест взяв та й вивів на малу сцену Театру юного глядача проблеми неюних українців, що, трясця, ходять садомазохістичними колами власної історії, як по власному горлу, – та й ніяк не зведуться з чотирьох лап на дві ноги. А ті, хто на ці дві ноги звівся, втративши на війні одну з них, не перестають давати майстер-клас невмирущости людської посвяти правді, честі, патріотизму.
Таким є головний герой Олег Сердюк (блискучий актор Олесь Федорченко), якого вважали зниклим безвісти, але він несподівано повернувся додому без ноги, але з честю. Повернувся в незмінний світ підлоти, де прокурор, збивши на хіднику його сестру, шиє родині кримінал, перевертаючи ситуацію догори дригом. Чоловік сестри, прикриваючись волонтерством і трьома дітьми, ухиляється від служби та тікає до Польщі. А ще один близький друг забирає бізнес у вдови загиблого в Маріюполі спільного колеги…
Саме такий життєвий триб оточує кожного з нас щодня: від героїзму до рабства, від чести до підлоти, від кривавої правди до підлої брехні і продажництва. Думаю, що кожен у залі думав про своє, як і я про ту підлоту у Львівській політехніці щодо мене і про героїзм мого зятя Василя на нулі. Поза тим, здавалося, що режисерові не вдасться вийти з пастки людської підлоти і навала внутрішньої війни зламає головного героя, який задається банальним запитанням, а за що ж ми тоді боремося на нулі, коли в тилу підляк на підлякові підляка поганяє?
Але то не для Огородника. То не для людей вертикалі. То не для минущих і врем’янщиків. То не для черні. То не для нитиків і лузерів. Бо життя програти – то согрішити перед Небом! Бо поки дано життя – то слід рухатися догори, а не донизу. Тому, здавалося, безпорадну ситуацію і моральний колапс прориває і пробиває банальний слідчий – отой вічний гвинтик системи, від руху якого часом сповна залежить напрям руху в бік добра чи зла. Він повертає на добро не задля щасливого завершення, а задля усвідомлення людиною своєї сили боротися зі злом не завдяки, а всупереч. Бути цієї краплею, що переливає горнець. Бути силою у своїй малості, що в сингармонії з правдою здатна розпадлючувати людський світ, якого навіть війна не здатна опритомнити.
Словом, я не посміла після вистави підійти і подякувати акторам, бо вони грали так, що стали дійовими особами в епізодах з мого життя. Я не захотіла ще раз роздрапувати ні своїх, ні їхніх ран. Я просто їх усіх – Олеся Федорченка (Олег Сердюк), прокурора (Януш Юхницький), Олегову матір (Дарія Зелізна), Інну (Богдана Бончук), Людмилу (Юлія Оліяр), Стьопу (!) (Ігор Данчук), Женю (!) (Олександр Чешеров), Настю (Світлана Мелеш) і Ореста-побратима (сам Орест Огородник), слідчого (Володими Бойко) – понесла до хати у своїй голові, а когось і в серці. Не вистава, а життя, без дурнуватих поЦмодерністських ефектів, викрутасів, де форми завше більше, ніж змісту. Де після перегляду стаєш сильніший і чистіший, щоб не примножувати підляцтва. Де розумієш, що звітуєш лише перед власними імперативами і ніколи не ставиш дурного запитання, за що ми воюємо і за що мені це. Де точно знаєш, що ти не юрба, а навіть один у полі воїн, бо маєш сталь переконань і принципів.
Дякую, пане Оресте, за Божу життєствердність, бо все инше – поразка.
«А ми ще повоюємо…», – завершує цю битву праведного з грішним на сцені й у житті геніяльна пісня Івана Линя «Люди-титани». То ми з титанами, а не з дриглями, чи не так?
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ