Не стало Ірини Фаріон... Відтепер потужний прожектор її Українського світла осяватиме шлях Українській нації вже, на жаль, з іншого світу.
Учора, о 23:33, керівниця анестезіологічної служби Першого ТМО Львова повідомила, що врятувати Ірину Фаріон не вдалося. У Львові оголосили спеціальну поліцейську операцію для затримання стрільця — план "Перехоплення". Пошуки стрільця тривають. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко повідомив ЗМІ:
- Ми можемо підтвердити, що кілька днів точно людина в цьому одязі, який бачили в ЗМІ, телеграм-каналах, була біля будинку Ірини Фаріон. Стрілець готувався завчасно, це не спонтанне вбивство. Зараз правоохоронці опрацьовують кілька версій. Основні з них — це громадська/політична діяльність або особиста неприязнь. Звичайно, версії можуть з'являтися і інші. Не відкидається версія про російський слід. Всю інформацію перевіряємо, зокрема ту, яка проходила через проросійські телеграм-канали.
Одразу після кончини Ірини Фаріон старший лейтенант ЗСУ, екснардеп Андрій Іллєнко болісно і гнівно затаврував її убивць на сторінці ФБ:
- Це не просто огидне, мерзенне, боягузливе вбивство фізично беззахисної жінки з-за кута — це терористичний акт.
Це ще один акт тотальної геноцидальної війни московії проти України, війни проти української мови, української культури, української еліти.
Але московські виродки, які вбивали видатних українців минулого і сьогодні вбили Ірину Фаріон — не розуміли і не розуміють одного:
Можна вбити людину — неможливо вбити ідею.
Ірина Фаріон була видатною постаттю за життя — і стане легендою після скону. Не забудемо. Не пробачимо. Помстимося.
Для більшого розуміння величі таланту професора Львівської політехніки Ірини Фаріон, поновленої на роботі судом, наводимо одну з її останніх статей на власній сторінці ФБ.
ВИСТАВА чи ЖИТТЯ: «ВЕТЕРАН»
Пан Орест Огородник запросив на свою виставу «Ветеран». Але він мене здурив, то не була вистава на 8 епізодів, то було життя на сцені в усій палітрі сьогоднішніх вісьмох тисяч вузлів болю – від війни ззовні і всередині до людських героїчних злетів і ницих падінь людських падлюк. Пан Орест взяв та й вивів на малу сцену Театру юного глядача проблеми неюних українців, що, трясця, ходять садомазохістичними колами власної історії, як по власному горлу, – та й ніяк не зведуться з чотирьох лап на дві ноги. А ті, хто на ці дві ноги звівся, втративши на війні одну з них, не перестають давати майстер-клас невмирущости людської посвяти правді, честі, патріотизму.
Таким є головний герой Олег Сердюк (блискучий актор Олесь Федорченко), якого вважали зниклим безвісти, але він несподівано повернувся додому без ноги, але з честю. Повернувся в незмінний світ підлоти, де прокурор, збивши на хіднику його сестру, шиє родині кримінал, перевертаючи ситуацію догори дригом. Чоловік сестри, прикриваючись волонтерством і трьома дітьми, ухиляється від служби та тікає до Польщі. А ще один близький друг забирає бізнес у вдови загиблого в Маріюполі спільного колеги…
Саме такий життєвий триб оточує кожного з нас щодня: від героїзму до рабства, від чести до підлоти, від кривавої правди до підлої брехні і продажництва. Думаю, що кожен у залі думав про своє, як і я про ту підлоту у Львівській політехніці щодо мене і про героїзм мого зятя Василя на нулі. Поза тим, здавалося, що режисерові не вдасться вийти з пастки людської підлоти і навала внутрішньої війни зламає головного героя, який задається банальним запитанням, а за що ж ми тоді боремося на нулі, коли в тилу підляк на підлякові підляка поганяє?
Але то не для Огородника. То не для людей вертикалі. То не для минущих і врем’янщиків. То не для черні. То не для нитиків і лузерів. Бо життя програти – то согрішити перед Небом! Бо поки дано життя – то слід рухатися догори, а не донизу. Тому, здавалося, безпорадну ситуацію і моральний колапс прориває і пробиває банальний слідчий – отой вічний гвинтик системи, від руху якого часом сповна залежить напрям руху в бік добра чи зла. Він повертає на добро не задля щасливого завершення, а задля усвідомлення людиною своєї сили боротися зі злом не завдяки, а всупереч. Бути цієї краплею, що переливає горнець. Бути силою у своїй малості, що в сингармонії з правдою здатна розпадлючувати людський світ, якого навіть війна не здатна опритомнити.
Словом, я не посміла після вистави підійти і подякувати акторам, бо вони грали так, що стали дійовими особами в епізодах з мого життя. Я не захотіла ще раз роздрапувати ні своїх, ні їхніх ран. Я просто їх усіх – Олеся Федорченка (Олег Сердюк), прокурора (Януш Юхницький), Олегову матір (Дарія Зелізна), Інну (Богдана Бончук), Людмилу (Юлія Оліяр), Стьопу (!) (Ігор Данчук), Женю (!) (Олександр Чешеров), Настю (Світлана Мелеш) і Ореста-побратима (сам Орест Огородник), слідчого (Володими Бойко) – понесла до хати у своїй голові, а когось і в серці. Не вистава, а життя, без дурнуватих поЦмодерністських ефектів, викрутасів, де форми завше більше, ніж змісту. Де після перегляду стаєш сильніший і чистіший, щоб не примножувати підляцтва. Де розумієш, що звітуєш лише перед власними імперативами і ніколи не ставиш дурного запитання, за що ми воюємо і за що мені це. Де точно знаєш, що ти не юрба, а навіть один у полі воїн, бо маєш сталь переконань і принципів.
Дякую, пане Оресте, за Божу життєствердність, бо все инше – поразка.
«А ми ще повоюємо…», – завершує цю битву праведного з грішним на сцені й у житті геніяльна пісня Івана Линя «Люди-титани». То ми з титанами, а не з дриглями, чи не так?