«Руки-ноги-голова на місці ‒ з іншим упораюся сам»

Молодий (28+) боєць ходив на глибинні завдання в тил окупованих та «офіційних» територій ворога. Під час виходу з однієї з операцій його група потрапила в оточення. Побратими дістали тяжкі поранення, він – легкі, тож саме він витягав трьох інших. Урешті живими вийшли лише троє. Одного він дотягнув вже мертвого.

Коли проходив реабілітацію вдома, їхав машиною з магазину. Тут позаду поліція. Вмикають «люстру», щоб він зупинився. Його тригерить. У голові він знову у ворожому тилу. Він навчений відриватися від переслідування, а за потреби ‒ знищувати переслідувачів по черзі, використовуючи середовище як зброю. На щастя, цього разу він просто відірвався.

Черз все це минуло трохи часу. Стурбована мати зателефонувала йому. І саме від цього дзвінка його «відпустило». Десь за містом він іде пішки на захід. Зупиняється. Намагається все усвідомити. Дзвонить своєму командирові: «Бажаю. Ка, мене накрило. Забери назад».

Чи існує в нас обов’язкова, навіть примусова вимога відвідати кваліфікованого фахівця з ПТСР? Ні.

За західним протоколом після поранення, а тим паче після такого виходу з операції, військовий зобов’язаний звернутися до мозгоправа. Лікар дає висновок чи можна повертатися до служби або потрібна обов’язкова терапія. Без такого дозволу боєць, навіть після повного фізичного одужання, не повернеться до строю. З усімма наслідками: втрата відчуття важливості, атмосфери братерства, зарплатні, роботи й навіть можливості офіційно списатися. І це змушує йти на терапію. Далі все залежить від фаховості мазгоправа.

Чи можливий такий підхід у нас? Чесно? Уже бачу чергу «симулянтів», які скаржаться на тригери ПТСР. Бачу і другу чергу ‒ деяких гнилих-мозгоправів, що за винагороду виписують фейкові довідки. Це може поховати таку важливу справу. Закріпити та посилити недовіру серед військових.

У моїй «бульбашці» чимало бійців, які навіть під час тяжкого поранення кричать: «Не треба евак, то фігня, я вивезу!». А тим паче добровільно йти до психотерапевта вони не захочуть: «Руки-ноги-голова на місці ‒ з іншим упораюся сам».

 

Чи становлять вони загрозу суспільству? Усе залежить від того, чого їх навчила держава на цій війні й глибина ПТСР.

Я не лікар, та точно знаю: з цим треба працювати вже зараз, а не після Перемоги. І працювати треба системно. Завдання не вилікувати, а повернути боєздатного воїна у стрій та у суспільство.