«Сільський «клич» зібрав для нас необхідні речі, бо до Чумаків ми вп'ятьох приїхали з однією сумкою», - Олена Нестеренко з Кремінної

У Чумаківській ОТГ Дніпропетровщини від воєнного лихоліття прихистили 380 внутрішньо переміщених осіб з 10 областей України. Серед них 88 дітей. Найбільша кількість нових мешканців громади з  Донецької області - 190 осіб. З Луганщини - 73 людини, з Харківщини -  59.
За словами сільського голови Валентини Стець, на території громади мешкають і переселенці із Запоріжжя та Нікополя. Всі вони розселені в приватних будинках, квартирах, місцевому гуртожитку.
Як наголосила Валентина Стець, спочатку кількість переміщених осіб складала півтисячі, але згодом близько 100 осіб виїхало у пошуках тепліших місць. Як не крути, а "синдром біженця" дає про себе знати. Важко після рідного дому знайти спокій в іншому, - справедливо вважає очільниця громади.

"Людям необхідна термінова допомога, і ми її вчасно надаємо. До нас приїжджають різні люди: і молоді з дітьми, і літні. Намагаємося почути кожного, і поділитися своїми здобутками. На сьогодні всі забезпечені елементарними речами від продуктів харчування до одягу", - зазначила пані Валентина.

І вона справді воліє за благополуччя нових жителів. В цьому переконуюсь не я, а самі переселенці. Так, приміром, креміннянка Олена Нестеренко розповіла, що сільський "клич" наповнив її житло усім необхідним інвентарем.

"Уявляєте, нашій родині (я, бабуся - моя мама, чоловік і двоє діток) чумачани допомогли всім: від виделки до ліжка. Ми приїхали до пустої квартири. У ній голі стіни і ми. І тут родичка кидає "клич", що потрібно наповнити хату луганським переселенцям. І люди приносили, хто подушки, простирадла, хто ліжко, хто каструлі, тому тепер моя квартира повна", - зізнається пані Олена і  не стримує захвату від доброти і солідарності мешканців громади.

"Такі люди, я просто в шоці. Вдячна їм безмежно!"- вигукує жінка по телефону.
Її родинна історія болюча, як усі, що трапилися з українцями з 24 лютого 2022 року. Вижити на територіях, які першими піддалися нещадним ворожим атакам, схоже, неможливо. Пані Олена розповіла, що вони з чоловіком, коли ховалися в погребі від обстрілів, то накривали дітей своїми тілами, розуміючи всю небезпеку і невідворотність біди.

"Ми жили у місті Кремінна Луганської області. Приватний будинок, господарство, я -   педагог, чоловік працював охоронцем. Доня  - 11 -класниця, син навчався у п'ятому класі. З нами бабуся, моя мама.
Лютий розірвав наше звичне життєве коло,  і майже місяць ліжка в будинку виявилися  нам не потрібними. Бо  підвал став для сім'ї новим пристанищем, де ми ховалися з перших днів війни. Коли вибухами повибивало вікна і пошкодило дах, ми стали їх латати плівкою, яку міська рада виділила. Але покидати дім у такому пошарпаному стані не хотілося. Зняли з гаража шифер, і якось вдвох з чоловіком накрили хату. Нам не хотілося, щоб  весна залила дощами наше помешкання, і все зруйнувала. Дійшло до критичної точки: ми не могли нічого купити в магазинах, бо завозити товар було небезпечно для життя, розрахуватися карткою теж нема можливості, просто катастрофа. У магазинах один хліб -  і все. Тоді ми розшукали волонтерів, які нам поставили умови для вивезення: мінімум багажу. Волонтери не могли нас вивезти з купою речей, бо завантажені медикаментами, їжею для військових. От так в нас і вийшла одна сумка. Туди ми поклали  документи, шкарпетки, кофтинки дітям, собі нічого не брали. І забрали свого домашнього улюбленця Оскара, спанієля",  - ділиться березневими спогадами Олена Вікторівна.

Вона додала, що їх автомобіль,  мабуть, досі стоїть вдома у гаражі. Просто пального ніде не було, і виїхати своїм автотранспортом не було можливості.

"Коли вже домовилися з волонтерами, то знали про подальше місце перебування. Чумаки. Там жила далека родичка, не по крові, з якою не зналися. Але війна робить близькими абсолютно чужих людей.
Сталося так, що ми загубили батька мого чоловіка, він жив у Волновасі, з ним зник зв'язок повністю. Я  виставила пост і фото, що розшукуємо батька. Наташа з Чумаків відгукнулася, що не переживайте, він у нас.

Через масований ворожий обстріл волонтери нас забрали 30 березня о 18.00, а домовлялися о 12.00. Тому ввечері приїхали до волонтерського центру Дніпра, а 31 березня вже були в Чумаках", - всі подробиці прояснила Олена Нестеренко.

По приїзді, каже жінка, відразу навідалися до сільради, здали документи, стали на облік, і вона  побачила, як люди вміють розуміти з півслова. Бо знайомі з Кремінської громади, які оселилися у Дніпрі, розповідали про зовсім інше ставлення.  

"В Чумаках  одразу надали теплий зимовий одяг, кожні два тижні -  гуманітарка, посуд, їжа, по 2 мішки картоплі -  це просто неймовірні зусилля і старання всіх управлінців громади. Згодом від родички нам довелося переїхати, бо до неї їхало ще сім людей, і  нам вдалося знайти пусту квартиру", - щасливіє від отриманої допомоги пані Олена, це відчувається і телефоном.

Люди самі творять дива, і війна їм абсолютно не заважає, - впевнена Олена Нестеренко.

"Сусіди у нас дуже гарні. Все намагаються підкормити. Чоловік, який живе на   першому поверсі,  каже: "Жінка поїхала, а помідори треба зібрать. Може, сходите позбираєте?"
 Всі пригощають. Хто кавун, хто диню, просто люди  - молодці. Кажуть, яка голова, така і громада. Не лестощі з мого боку, а тільки констатую незаперечний факт", - доповнює своє захоплення чумачанами креміннянка.

Вона тривожиться по - материнськи за сина, хлопчик вночі майже не спить. Лікар прописав пігулки і твердить, що у дитини вночі  внутрішні емоції шоку, страху, переляку від обстрілів виходять назовні. Тому лікування буде довгим. Сама Олена теж  бореться зі своїми панічними атаками медпрепаратами. Навіть спанієль постраждав.

"Оскар дуже лякався обстрілів. Він першим біг у Кремінній до підвалу, бо двері завжди були відкритими, і чекав нас на своєму козирному місці.  Буквально на другий тиждень ворожих атак  собака посивів. А йому лише 5 років. Це справді сивина, три великих плями на спині. Я такого ще бачила. Зараз шерсть обновилася, і не видно, але приїхав він до Чумаків зовсім іншим. Тепер, коли гроза гримить, він скулить, гавкає, його потрібно взяти до рук, приласкати, заспокоїти", - ще одна сердечна тривога Олени Вікторівни.

За її словами, найшвидше на новому місці адаптувалися діти.  

"Донька в 11 класі швидко знайшла друзів. Навчається вже в Чумаківському ліцею. І син теж звик. Ми живемо не в центрі Кремінної, а на окраїні. Там мало було дітей. Зате тут багато. Тому дітям саме те, що треба", - сказала жінка.

І я помітила, що час в її словах зовсім не узгоджений -  "живемо". Живе родина з березня 2022 року в Чумаківській громаді. На це  пані Олена відповіла:

"Ми всі зависли в лютому. Була весна - не бачили її, літо, осінь промайнула. Так і зима повз нас  пройде, бо думками там, де все почалося. Як там будинок, чи живі родичі, чи можливе повернення. Чула, що зараз нібито розселяються у наших краях чеченці, буряти. До вересня будинок був ще живим. Родичі, на жаль, не встигли  на останній евакуаційний автобус. Планували вже виїзд, але вороги скоріше захопили територію", - сумує Олена Нестеренко.

І поспішає до своєї дистанційної гурткової роботи -  навчати малечу  з Кремінної малюванню. Хай вони і розкидані, хто за кордоном, хто далеко від рідних місць в Україні. Але вчитися треба. Навіть через екран комп'ютера. Вірити треба. Навіть, коли нестерпно боляче. Жити треба. Навіть, коли  ворожа ракета рве повітря над головою. І я погоджуюсь на всі її вагомі слова.    
Бо що додати до Олениного: "Все буде Україна. Все буде краще, ніж було!" ?