Сьогодні минає 25 років з дня смерті відомого українського поета Олександра Зайвого з Придніпров'я: «Якби ще два удари пульсу було в запасі... так нема»

На світлині - Олександр Зайвий праворуч

Український поет і прозаїк Олександр Зайвий (1935-1999)  залишив по собі десять поетичних збірок: „Молодик”(1962), „Вогонь”(1967), „Орільські горлиці”(1972), „Комуніст”(1975), „Горизонти”(1980),  „Світінь”(1984), „Падіння в небо”(1989), „Трибуна для німих”(1991), „Я начудив в своїй судьбі чимало”(1997), „Свище вітер в багряній діброві...”(2000, посмертно) і опубліковані в періодиці поеми.

Про своє 1 листопада 1935 року у селі Могилів Царичанського району поет напише так:

Не так давно я виник
Із крові і зірок.
Волосся буйний віник,
Легкий, як вітер, крок.
Зоря стояла біла
На стомленій горі.
І осінь руки гріла
На вогнищі зорі.
І над ставками синіми
З небес моїй землі
Крильми, немов хустинами,
Махали журавлі.

Про свій останній день - 24 січня 1999-ого - Олександр Зайвий за три роки скаже :
...Цвинтаря того я не боюсь.
І не кинусь в озеро ілюзій.
Знаю добре: в голубому лузі
вдруге я уже не народжусь.
Неповторний, зникну в однині,
в чім і мушу долі підкоритись.
Не дай, Боже, знову повторитись
тій судьбі, що випала мені.

За словами Світлани Мартинової, січеславської літературознавиці, Олександр Зайвий  в автобіографії згадує, що писати вірші почав невдовзі після того, як вивчив знаки українського алфавіту.

"Першого вірша написав на кленовому  пеньку в Могилівському лісі. Щиро кажучи, то єдиний пень, якому завдячую в моїй літературній судьбі.
Я колись підрахував, що з моменту написання першого вірша, за дев’ять років ходіння в царичанську районну газету, подолав пішки дванадцять тисяч кілометрів, поки мене вперше надрукували! Це, мабуть, своєрідний рекорд Гіннесса, до якого ніхто ще й не наблизився», - підкреслив Олександр Зайвий.

У 1962 році вийшла перша збірка поета під назвою „Молодик”. У ній на кожній сторінці - зачудування і ним самим, і тим, кого автор описує. Неймовірний романтик, якого тільки й розуміла що рідна природа.

На думку Світлани Мартинової,  найперші риси поетичного стилю Зайвого  –  зримість, колористична і музична виразність образу. Саме вони стали його магнітом, і виразно проявлялися у віршах, присвячених рідному Приоріллю.

Хтось над Могилевом, понад отчим домом,
Викував веселку на ковадлі грому.
Весело нам нині. Райдуга барвиста
Понад нашим краєм, як вінок повисла.
Відлетіли хмари за яри та лози,
Айстреня сміється і втирає сльози.

Якось січеславська поетеса і радійниця Наталка Нікуліна сказала, що   „якби Олександр Зайвий оспівав у віршах  тільки свою приорільську сапу, то і тоді ім’я його  закарбувалося б на скрижалях поезії” .

Впродовж 25 років Безсмертя Олександра Зайвого  багато дослідників його творчості  твердять, що він був недооцінений, народний, "зайвий через свою байдужість до матеріальних благ". Втім, в його поезії не було і пів літери зайвої. Вона залишається сьогодні глибокою  терапією для всіх, хто хоче врятувати серце від болю і страждань.
Не бійся, Серце бідолашне,
як в клітку вкинутий звірок.
До нас гряде Безсмертя наше
в алмазних віхолах зірок.
Безсмертя зайде в нашу пустку,
освятить речі, що тут є.
Всього на два удари пульсу
воно від смерті відстає.
Густиме сніг по перехрестю
чи серпень пастиме гусей,
одначе, з гідністю і честю
зустрінем названих гостей.
Ти, Серце, підеш у відпустку,
а я зостанусь тайкома.
Якби ще два удари пульсу
було в запасі... так нема.
1995