Стоїмо за свою, Богом дану землю, - Маруся Звіробій
За матеріалами інтернет-видань
02.05.2025
135
Я люблю свою роботу!
Мене до неї життя готувало. Дід різав свиней у дворі, а баби кишки перемивали на ковбасу і кров'янку, дядько їв ті свинячі вуха сирими, в мене на очах... Інша баба рубала качок, яких ми перед тим з їхнього дитинства вигулювали у дворі рускоязичної школи і дуже любили, а потім з їхніх тушок вона висмикувала при мені пір'я на подушки для нас, малих, і так гарнееесенько хрестиком різнокольоровим їх вишивала.
Маруся Звіробій, військовослужбовиця ЗСУ, сторінка ФБ.
Тільки сестра забивалася в куток, як чула, що вищить порося. А я не могла зрозуміти, то його різати нормально чи нє, бо ж як дивишся на діда, то наче норм, а як на сестру, то шось тут не тойво. Розберусь пізніше.
Власне, нікуди не дінеш ще й синдром старшої сестри, маєш завжди захищати менших, слабших, навіть якщо тебе не просили, бачиш, що ображають, заступись. Постійні походи в менші класи тягати за чуби однокласників, що чіпали мою сестру, це маст хев.
Радянська школа з дитсадка муштрувала родіну зашіщать ціною власного життя, з третього класу обласні змагання зі стройової підготовки в школі, і допризивна підготовка юнаків у старших класах, де ми з однокласницею в тому предметі були кращі.
На 9 травня щороку я знала напам'ять всі військові пісні і була навчена шанобливо ставитись до тих, хто захищав свою землю. А Тарас Шевченко з Лесею Українкою в шкільній програмі, разом з іншими нашими поетами і письменниками, пояснили мені, що моя родіна - то Україна. Любіть Україну, як сонце любіть! Кохайтеся чорноброві, та не з москалями! Я почула. За все життя жодного руского залицяльника не було.
По малолєтці одні друзяки були афігєнними ботанами, з якими можна було книжки обговорити, інші відвертими бандюками, з якими потрапляєш постійно в якісь махачі і розборки. Там теж було заедено стояти за своїх. І на крик "наших б'ють!" хапали все, що під руки потрапляло, і йшли розносити хлопаків сусіднього села.
В 2013-му році було хоббі: вивчення історії Другої світової війни і участь в реконструкціях битв радянських військ з німецькими. Звідти і військова форма, пілотки та ППШ. Інтерв'ю зі старими людьми про перебіг війни і перші шокуючі для мене свідчення історії не лише про звірства німців, але і про звірства... росіян, що йшли нашими селами. Про українських "чорносвитників", яких без підготовки, без форми і зброї гнали в атаки на кулемети. Отримавши таку інформацію, я навіть не розуміла, а де то таку правду можна сказати? Ніхто ж не повірить! Навколо мене всі такі ж совки, як і я... та час згодом надасть ситуативну можливість викритись тій правді в Бучі та Ірпіні. І я згадаю ще ті свідчення.
Так, паралельно було і інше життя, родина, дитина, підприємництво, але отой бекграунд, виявляється, зіграв серйозну роль, коли перед кожним став вибір, за кого ти і чим здатен пожертвувати заради інших.
Отак воно прикотилося до 2014 року, коли влада почала розстрілювати беззбройних мітингарів на Майдані. Я вже була готова до довгого шляху, на який стала, ні секунди не задумуючись. Бо це і є оте саме "НАШИХ Б'ЮТЬ!" На нас напали, ми маємо дати по зубах. Так вчили в дитинстві, так у бандюків по понятіях і так по громадянській честі та совісті, про що писала, кричала кожна книжка українського автора.
Хоча навіть під час Майдану, я ще не зрозуміла, наскільки велику участь в тих розстрілах брала росія. Тоді ми ще поки воювали з януковичем. Та дуже швидко нарисувалась і расіюшка в Криму. Байка про "братні народи" пригальмовувала впевненість у відсічі рашці не тільки в мене, але навіть і в наших генералів з полковниками, яких виростили так само на байках, про "братні народи". Звісно, ми пішли в оборону, але з півроку мали сумніви, робили критичні помилки, ще вірили в якісь перемовини з ворогом. Бо ж ну... так не може бути, це якась помилка? Ми ж не чужі, якось домовимось?...
Ніт. Далі був Іловайськ і стало зрозуміло, що все вкладене в наші голови щодо росії то - повна брехня, їм не можна вірити ніколи і ні за яких обставин. І тепер вже все, нема куди повертатися. Тільки відвойовувати своє і донищити ту брехню, щоб не ламала голови нашим наступним поколінням.
А роботу свою роблю, бо нарешті, як довгі десятиріччя мріяло українське підпілля, ми маємо можливість нищити тих падлюк, на абсолютно законних підставах. Жаль тільки, що на своїй землі, а не на їхній, і такою дорогою ціною... Але іншого вибору нам ніхто не дасть.
За свою землю, за своїх людей, за те щоб шанували героїв битв за Україну, за свободу держави і майбутнє наших дітей, за жертовність загиблих воїнів і, кінець кінцем, за свого власного города, якого українець зроду без бою нікому, й нізащо, не віддасть.За все, що для мене має величезне значення, я вже 11 років у цій битві. Хочу ділитися цим досвідом з тими молодими і не дуже, хто зараз приєднується до боротьби. Я хочу врятувати Україну. Дякую всім, хто тримається поруч.
Мені ще помідори треба посадити. І троянди!
Слава нації!
Тримаємо оборону.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ