Страсні дні в Зарічному, або Дилетанти протитанкісти, ч. 1, - Тетяна Чорновол
За матеріалами інтернет-видань
10.01.2025
148
На третій рік війни все так змінилося, що вже можна вільно публікувати історії першого року. Тому представляю свої спогади: "Дилетанти протитанкісти". Частина 1.
Тетяна Чорновол, старший лейтенант ЗСУ, командир взводу, сторінка ФБ.
На фото внизу результат нашої роботи з цієї історії, вид зблизька через півроку.
А ось і сама історія:
Можна бути, як дилетанти. Це не про нас. Ми і були дилетанти на війні. Кров від крові, плоть від плоті дилетанти. Ми були такі, що в 23 році ми би не мали шансів. А в 24 ми були би "200" вже на старті. Але 22 рік був для дилетантів поблажливий. Так не буває, сказала би я зараз. Проте так було…
А ще у нас була «Стугна». «Стугна», дві ракети і нас четверо, під кущем бузини, за стіночкою сараю, на дні ремонтної ями, на вершині пагорба в селі Зарічному, що мальовиничо зашморгнулося в блакитну петлю Інгульця.
На іншому боці річечки, яку хочу перескочу або в брід по кісточки перейду було село Іванівка, по берегу йшла дорога і по ній жваво каталися бмпешки і урали ворога. Вони були так близько, що було помітно неозброєним оком.
А ось наша піхота була від нас далеко за спиною. Це були часи, коли ПТУРисти постійно були попереду піхоти. Далеко, це скільки? Я задалася цим питанням, забившись на дно ремонтної ями. Уазік розвідників вигрузив нас зі Стугною на фермі і поїхав, і зразу по нашому краю ляпнула міна. Друга, третя… Невже нас виявили, скільки ж нам тупати до своїх, якщо доведеться відходити? Я відкрила «кропиву», щоб замірити дальність… Десять кілометрів.
«Не дійдем», - вирішила я. Бо це було 10 км ріллі в часи весняного розливу. Стільки води, скільки випало тоді, не проливалося на поля півдня всі наступні роки разом узяті. Чорноземи Криворіжжя засмоктували в багнюку зразу, по коліна. Перейти нам дорогу було важче, ніж ворогу Інгулець. Ой, тільки не подумайте, що настрій у мене був приречений. Ні, точно ні. Я просто констатувала факт, що відійти до своїх не вдасться. Ми, дилетанти, це сприймали, як норму.
Як і те, що нас закинули в Зарічне в таких умовах лише на третій же день після приходу в 17-ту бригаду. Це зараз я розумію, що спочатку треба підготувати позицію. А тоді це сприймалося, як так і має бути. Все сприймалося, як даність. Бо хіба ми знали, як воно мусило бути правильно? Блаженне незнання. У нас завжди все було добре. Перші бої не стали для нас уроком. Тому ми до сих пір були нелякані дилетанти, що в принципі страшна штука.
Повна відсутність зв’язку теж сприймалася нормально, рація у нас була, але недоставала… Але щоб стріляти «Стугні», зв'язок не треба, було би в що. Головне відстріляти, а там розберемося…
Приємним відкриттям стало те, що в Зарічному ми виявилися не самі. В школі базувалися розвідники, яких попередили, що на ферму заїхали птуристи. І, як тільки відстріляв міномет, ціла половина військового контингенту села Зарічне, у кількості двох!!! осіб, пішла нас туди шукати. За ними чимчикував староста села.
Ми на них зашипіли, що їхнє вештання фермою могло нас виявити. Вони виштовхнули наперед старосту, який пояснив, що нас треба було терміново знайти.
Виявилося, що на фермі в іншому від нас краю господарства зібралися селяни. Через весняний розлив люди ніяк не могли втекти з села. Вони, як і я, розуміли, що пішки не пройти 10 кілометрів ріллі. Авто до них не могли пробитися. Уазік, яким нас привезла розвідка, теж пройшов чудом. Але він, староста, нарешті зміг домовитися про трактор. Так от ті люди чекали трактора… «Не стріляйте, поки вони не поїдуть», - попросив староста.
Я підійшла до дірки в паркані, щоб поглянути в тому напрямку, що показав рукою староста. І справді пробачила далеко біля сторожки чималу принишклу юрбу. У людей не було ні сумок, ні торб. Тільки діти в руках і колясках. Особливо виділялися блакитні і рожеві комбінзончик малюків і яскраві шапочки дошкільнят. Було ненормально тихо. Вітер приніс запах холоду, страху, розпачу та втоми. Люди чекали на трактор…
Ми поставили «Стугну»… На екрані, рукою подати, пройшла БМП. Згодом два урали з БК під'їхали до школи вивантажуватися. Ми спостерігали, як кацапи тягають БК. Я підібралася до дірки в паркані, ех, блакитні і рожеві комбінезончики нікуди не зникли. Трактора не було.
Його не було і не було. Згодом стало зрозуміло, що сьогодні його не буде. Темніло. Закінчувалася страсна п’ятниця.
«А що робити, якщо він і завтра не приїде? У Великдень стріляти не можна», - сказав мій сержант.
Трактор прийшов зранку суботи. Я бачила в дірку в паркані, як він тягнув потворний причеп, що ляпав багнюкою навсібіч. Але юрба кинулася йому назустріч. Люди дерлися в причеп, як у човен серед бурхливого моря. Хтось підкинув наверх в протягнуті руки один блакитний, два рожевих комбінезончика туди ж пурхнули, як папужки, шапочка кольору фуксії та помаранча.
Трактор ревнув і почав потроху виповзати із ферми. Навколо була неймовірна тиша: ні стрільби, ні виходів, ні приходів. І це було дуже страшно, дуже страшно, що ця тиша може враз скінчитися. Але хвилини тягнулися за хвилинами дуже повільно, та трактор благополучно відповзав за вигин рельєфу, подалі від приреченого села. Біля сторожки лишилося кілька покинутих колясок і староста, який, як капітан, не став покидати шхуну «Зарічне».
«Все, можна стріляти» - вирішила я.
Продовження скоро.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ