Тато любив перемагати... себе. Пам'яті воїна і журналіста Дмитра Рибакова

Світлана та Анна-Марія Рибакови доньки загиблого журналіста, медіаконсультанта, військовослужбовця 47-ої окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитра Рибакова

  "УП. Життя".

Текст пам’яті загиблого журналіста, медіаконсультанта, військовослужбовця 47-ої Окремої механізованої бригади ЗСУ Дмитра Рибакова, з позивним "Репортер". Текст був оприлюднений доньками загиблого журналіста Світланою та Анна-Марією під час церемонії Премії імені Георгія Ґонґадзе 21 травня 2024 року.

"О 4:30 розбудили трелі лісових птахів. Так голосно, що заснути вже не в стані. Легкий ранковий дощик постукався у нейлон мого пончо-намета. Легені наповнила свіжість хвойного лісу. Доброго ранку, Україно! Нескорена, непереможна, вільна.

   Любі мої дівчатка! Трохи завчасно побажаю вам нині доброї ночі. 🥱🥱🥱 А з добрим ранком привітаю лише за деякий час. Не завтра, і не за декілька днів... Ідемо за край. Де немає зв'язку, є лише плече побратима, зброя і жага помсти ворогам за нашу скривавлену Україну. Але одного ранку дамся чути. 🥰🥰🥰 Бережіть себе, відновлюйте здоров'я Аннички, піклуйтеся про матусю. Ви найдорожче, що є в мене у цьому світі! Тримаймо стрій. Далі буде... 🤪"

   Такими повідомленнями був наповнений наш спільний родинний чат кожного разу, коли тато йшов ''зробити роботу'', як він казав, і повертався. Але одного літнього ранку мене пронизав страшний біль, якого не можу передати словами.

   У голові тоді в один момент промайнули безліч думок, спогадів і подій, котрі будуть закарбовані в моєму серці назавжди. Відчути татове тепло і обійми стали нездійсненною мрією. Багато мені він передав мудрості, завжди нагадував, що самодисципліна є одним із найважливіших ключів до успіху і кожен день, як один величезний виклик, тому навіть маленькі непомітні кроки приведуть тебе до перемоги.

Доньки загиблого Дмитра Рибакова Світлана та Анна-Марія під час премії Георгія Ґонґадзе

Фото: премія Георгія Ґонґадзе

   Війна нас застала в Києві. Було дуже страшно на 22-му поверсі, але наш тато був зібраний думками і діями. Організував цілодобове чергування чоловіків біля будинку, давав нам розпорядження як себе поводити і коли йти в укриття. Далі ми відсвяткували 26 лютого мої 15 років і вирушили у найдовшу дорогу з Києва до Перемишля. Тато залишився на пероні у Києві...

Про те, що він піде воювати, у мене не було сумнівів, я спостерігала, як тато збирав документи і сказав, що йде до військкомату.

"Дмитре, ти можеш воювати пером", – казала наша мама, але тато відповів, що таких писак є багато і комусь треба воювати.

Батько пройшов відбір у 47 бригаду і прийняв присягу 1 вересня 2022 року. З того часу ми бачились 3 рази...

   Про те, що буде велика війна, Дмитро Рибаков писав напередодні у своєму великому аналітичному огляді Chas.news "Продавець страху. Навіщо путін ескалує напруженість із Заходом". Також тато писав статті в Nowej Europie Wschodniej, ми маємо змогу в ліцеї читати деякі з них. Він багато аналізував і писав, але для нас був насамперед люблячим i турботливим батьком.

Дмитро Рибаков з доньками та дружиною

Фото з архіву сім'ї

Мама з татом дуже любили зустрічатись в кав’ярнях у Києві. Тато часто працював поза домом. Цю традицію вони зберігали, коли тато мав вільну хвилинку на війні, а мама на чергуваннях у лікарні. Вони зідзвонювались і пили разом каву. Мама каже, що їй найбільше не вистачає отої спільної кави. Вона часом плаче і проживає біль, ми говоримо і часто згадуємо татка.

   Батько дуже любив спорт i перемагати себе. Останні 5 років це був тріатлон. І ми всією родиною їздили з ним на змагання. Як він тішився, коли я здобула 1-ше місце у своїй категорії на Спринт тріатлоні в Польщі, тато тренував мене між походами на передову, розписав програму тренувань. У день, коли були змагання, його навіть відпустили в Київ, щоб слідкувати за мною онлайн.

У липні ми приїхали до бабусі на Західну Україну, і тато сказав, що його, можливо, відпустять на пару днів до Києва, і щоб ми збирались і чекали його вдома. Написав нам як завжди в чаті, що йде виконати свою роботу.

20 липня, прокинувшись зранку, прочитала на сторінці командира, що Дмитро Рибаков на щиті і що він безвісти зниклий, бо тіло залишилось на полі бою через щільні обстріли. Далі все було наче важкий сон...

   "Любі мої дівчатка, трохи завчасно побажаю вам солодких снів, гарного відпочинку й божої ласки. Засвіт ідемо за край, зв'язку знов не буде. Будьте мудрими, витривалими й турботливими донечками своєї матусі. І татуся, звісно! Ми дуже щасливі, що ви в нас є. Ви найкраще моє надбання! Обіймаю. Добраніч, добраніч, добраніч!"

Пам’ятаймо кожного, хто нас захищав і далі продовжує це робити на передовій. Журналістська спільнота має воювати на своєму фронті і писати правду, якою б гіркою вона не була.

Ми далі вчимося жити без тата і зробимо все, щоб він нами пишався.

Дякуємо...