«ЦІна помилкового розпорядження на фронті - життя людей», - Юрій Бутусов
Григорій Давиденко
13.11.2022
669
"Дорогий мій друже, молодший сержанте Ілля Ізман "Падре", дякую, що ти з'явився в моєму житті і службі. Ти той, хто завжди казав правду в очі, яка б вона не була. Ти був чесним, мужнім і відданим сином своєї Батьківщини України. Я знаю, що ти підписався б під кожним моїм словом нижче, просто ворожий снаряд зробив свою брудну справу. Тому нижче мій лонгрід. Ми все робимо, щоб твоє тіло і тіло нашого друга Пабло - витягти звідти. Начальники просто відхрестилися від наших мертвих. Але їхні прізвища я теж напишу, якщо вони не виконають обіцяного", - лейтенант Володимир Васильченко.
Цю трагічну звістку українського офіцера військовий кореспондент Юрій Бутусов поширив на власній сторінці в ФБ. Він дуже прохає командирів усіх рівнів добре думати про наслідки своїх рішень під час війни. Помилкове рішення - втрата життя бійців. Як приклад абсурдних дій наводить лонгрід, або статтю драматичного хаактеру, згаданого лейтенанта Володимира Васильченка.
Юрій Бутусов: змінити щось легко, легко втратити довіру, але як важко довіру створити. Втратити довіру, не взяти до уваги думку офіцерів та солдат — це втратити боєздатність.
Я дуже прошу тих, хто має повноваження, задуматися, що наслідки деяких рішень — це потім чиїсь життя. Будь ласка, оцінюйте заслуги людей за результатами бойових дій. Зберігайте довіру, в тому числі і до самих себе.
На жаль, приклади абсурду трапляються на усіх ділянках фронту. росіяни вчаться воювати. Ми маємо змінюватися, щоб бути кращими за ворога, а не повторювати хаос та безлад радянсько-російськоі системи в нашій армії. Треба звертати увагу на якість управління, організації бою, тактику. Бо все це життя людей. Це результат бою.
Далі драматична доповідна лейтенанта Володимира Васильченка.
. Дійсним доповідаю, що я, лейтенант Васильченко, командир 3-го взводу, 2 роти, 243-го обТрО, 241-ої бригади ТрО, виконуючи недолуге і недалекобачне, яке на межах здорового глузду і законності, бойове розпорядження - знаходився у підпорядкуванні іншого військового начальника. Наш підрозділ, нашу роту тероборони м. Києва, розірвали на шматки і заткнули дірки в нашій лінії оборони біля одного із міст на сході України, а саме Бахмуту. Середній вік роти - 50+ років, 99% особового складу не має військового досвіду. Нас вчили іншому. За 9 місяців служби ми прекрасно навчилися ходити в наряди, чистити зброю (яка в польових умовах заклинила через 5-6 магазинів), робити красиві показушні сцени по стрільбі, тактиці і т. д.
В кінці жовтня ми отримали бойове розпорядження на марш до Сходу України. Із техніки, що поїхала - один тільки кар'єрний МАЗ, ми отримали від бригади. Всі інші автомобілі - від ЗАЗ Ланос до реанімобіля Форд, хлопці або купили самі, або допомогли наші друзі-волонтери. Пальне, що отримали - це суміш бензину з антифризом і дизельне пальне, забите парафіном. Середня швидкість руху була близько 30км/годину. В дорозі постійні аварійні поломки.
Проміжну ночівлю взагалі описати важко, бо гірше умови тільки у курчат-бройлерів, яких везуть на забій. По приїзду до міста, де нам визначили ППД (пункт постійної дислокації) - не було організовано гарячого харчування та хоча б деякої можливості прийняти душ. 1-го листопада, я на той момент тво комроти, отримав повідомлення, про загрозу ракетного нападу. Ухвалив рішення зняти роту і розосередити особовий склад. В 23:00 по нашому місцю ППД завдано ракетного удару двома ракетами С-300. До 3-го листопада весь особовий склад роти знаходився на "колесах" і харчувався їжею з АЗС.
Про цю ситуацію постійно доповідали керівництву нашого батальйону, але ця інформація ігнорувалася. В батальйоні дуже поширена практика ігнорування донесень знизу. Стройова частина працює, згідно з настроєм її начальниці.
Третього листопада, віддаючи нашу роту у підпорядкування механізованій бригаді, нам дають бойове розпорядження, згідно з яким ми повинні зайняти позиції. Роту розривають на шматки - з усього о/с формують лише дві збірні групи по 20 чоловік, без офіцерів, кажучи, що до позицій пройти всього 500 м. Правда виявилася набагато гіршою - до позицій довелося йти 12 км, по коліно в грязі. До позицій дійшли лише 23 чоловіки, частина людей заблудилася, частина перейшла в санітарні втрати, 90% речей, провіанту і зброї втрачені по дорозі. Я особисто із техніком роти відвозив особовий склад до точки вказаного старту і евакуйовували перших поранених. На наступний день, ті хто дійшли до позицій, прийняли перший бій із вагнерівцями, інших, хто заблукав, голодних і холодних, виводили ми, офіцери 2-ої роти.
Вище ерівництво назвало цих людей дезертирами і саботажниками.
П'ятого листопада ми, два взводних офіцери і 15 чоловік нашої роти, вийшли на зайняття сусідніх позицій, де вже були наші хлопці. З першої хвилини там виявилося, що ніякого управління на місці від бригади немає, вода, їжа і боєприпаси підвозяться аж за 2, 5 км до нас. Можливості вийти за цими ресурсами майже немає, бо вся територія наших позицій знаходиться під постійним вогневим контролем ворожої авіації, артилерії, дронів і снайперів. На моїх позиціях не було ні бойового медика, ні облаштованих укриттів, ні офіцерів управління бригади, до якої ми були придані. Зі зброї РПК-74 1шт і АК, причому різних калібрів. БК, тільки те, що ми принесли з собою, а це близько 1000 патронів на кожного.
Три доби нас накривала ворожа артилерія і авіація всіма калібрами. Ми ж відстрілювалися на ворожі провокації і копали, копали, копали. Вищим командуванням мені був наданий планшет із нанесеною оперативною обстановкою, артилерійськими маркерами і радіостанцією (без запасних акумуляторів) для коригування нашої артилерії. На кожні їхні 50 снарядів ми можемо відповідати одним, і то якщо попадемо. Я не знаю, де той ленд-ліз, в нас його на цьому напрямку точно немає. На третю добу противник пішов у масований наступ. Ми відстріляли весь БК і мною, як старшим за званням, було ухвалене рішення відійти на запасну позицію і перестроїтися в інший бойовий порядок, вступивши у взаємодію з трьома бригадними розвідниками. Близько двох ночі 9-го листопада, взвод, який знаходився на сусідній позиції, покинув їх, відкривши наші фланги і створив загрозу нашого оточення. Побувши ще деякий час на запасній позиції, в очікуванні підкріплення, попали двічі під перехресний ворожий вогонь - ухвалили рішення відійти на точку евакуації, бо 8 чоловік фізично не втримають 600 м посадкових заростей уночі. На точці евакуації нас відмовилися забрати і ми пройшли всі 12 км дороги до точки висадки. Далі по мобільному телефону було викликано побратимів, які нас вивезли на місце ППД. Не вважаю, що ми дезертири і саботажники - залишалися на позиціях до останнього патрона, в очікуванні допомоги.
Всі подальші накази і розпорядження вищих начальників вважаю злочинними. Вихід і зайняття тих позицій - пряме самогубство.
P.S. Ми сміємося з кацапів, що вони нас шапками закидують, але і самі так робимо.
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Telegram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ