«Війна позбавляє материнство та старість належної їм поваги», - Ярина Чорногуз

    Про трофеїзацію та віктимізацію жінки на окупаційній війні набагато більше, напевне, могли б розповісти правозахисні організації та представники соцзахисту. Однак я волію говорити про них як військова, якій випало спостерігати приклади цих процесів та боротися з їхніми наслідками на фронті. 

    Особисто я називаю цю війну "російська геноцидна війна проти України". І оскільки я військова, то говоритиму про рашистів чи російських армійців із мінімумом евфемізмів. Бо вони – ворог, противник, проти якого я вже понад 20 місяців стою в обороні. 

    В перші тижні після повномасштабного вторгнення росії наш підрозділ брав участь у стримуванні прориву колон російських окупантів у селах на північ від Маріуполя. Тоді я вперше відчула, що жінці-солдату на війні набагато легше, ніж цивільним жінкам. 

    Так, мені пощастило дивом уникнути загибелі, коли на наш спостережний пост виїхала російська бронеколона. Мені пощастило, коли танкові снаряди розбирали нашу укріппозицію й осколки дивом оминули мене. Досі щастить не потрапити в оточення або полон. 

    Сотні разів за рік повномасштабки мені так щастило. А однак я залишаюся на війні дійовою особою: виконую накази командира, завдання розвідки та свої обов'язки бойового медика взводу, надаю першу допомогу пораненим бійцям і місцевим мешканцям. 

Бути на війні – мій свідомий вибір і бажання. Я ніколи не була тут сама, бо в мене завжди із собою автомат для оборони, а біля мене – побратими, які поважали мене як одну з них. 

    Зовсім не так почуваються цивільні жінки, до чийого дому прийшла окупаційна війна, а евакуаюватися з села чи міста з тих чи інших причин не вдалося. Особливо, коли під їхньою відповідальністю перебувають малі діти або літні батьки, які мають проблеми зі здоров'ям. 

     Фото Євген Малолєтка

      Під час активної маневреної війни та бойових зіткнень рано чи пізно настає мить, коли виїхати з села стає неможливо. Навіть вийти пішки тільки з тим, що є на тобі, посадками стає небезпечно. Хіба що тобі пощастить і тебе підбере військова машина, яка прямує в тил. 

    Хоча ніде правди діти, так буває нечасто, адже за такої війни час військових і їхні можливості здійснювати додаткові маневри максимально обмежені. 

    Одній жінці та її дитині, яких вивіз наш один із двох на роту бус, пощастило. В їхньому дворі під час танкового обстрілу поранило двох сусідів, тож вона разом із малям змогла виїхати на швидкій з приреченого на знищення рашистами рідного селища.

    Це було днів за два перед тим, як російські армійці втретє спробували провести штурм села. Йшов черговий ранковий обстріл населеного пункту. Ми забігли в підвал, аби перечекати прильоти. Після обстрілу, за декілька хвилин після того, як ми звідти вилізли, нашому командирові повідомили, що в хаті неподалік від нас поранило цивільних. 

    Коли ми прибігли на місце події, ми надали допомогу пораненому чоловікові, перемотавши його, та витягнули з підвалу 12-річного хлопчика з осколком у грудях. Тоді ми й побачили її, жінку з 10-місячною дитиною на руках. На щастя, саму мешканку села та її маля не зачепило. 

    Необхідно було контролювати стан поранених – часу було обмаль, тож ми не встигли дізнатися, ні як звуть цю жінку, ні якої статі її дитя, ні чи була вона родичкою, а, можливо, й мамою пораненому підлітку. 

    Ми не встигли спитати, чому вона не виїжджає з села, в якому кожні кілька годин від обстрілів отримують поранення та гинуть і цивільні, і військові. Проте я майже впевнена, що вона відповіла б: "Немає як, немає машини, хто ж думав, що вони сюди так швидко дійдуть".

    За кілька хвилин підскочив водій з нашої роти на бусіку – наш евакмобіль "Богдан" під цю операцію надати ми не могли, оскільки на ньому постійно вивозили поранених солдатів.

    Останній кадр, який часто зринає у мене в пам'яті при згадці про ту евакуацію: ми вантажимо загорнутого в ковдру хлопчика в бус просто на наші лахи, а ця зовсім молода жінка з дитиною, якій було не більше, ніж місяців 10, сидить поруч із ним у бусіку і плаче. У повному відчаї та не вірячи в те, що це відбувається з нею та її домом насправді. 

За пару днів по тому в село зайде російська армія, перед тим зруйнувавши його переважно до фундаменту. Гадаючи, що там ховаються бійці ЗСУ, росіяни закидають гранатами підвал, де переховувалися десятки таких цивільних жінок і дітей, літніх людей. 

    У цьому ж селі, на прохання місцевих, наш побратим відшукав літню паралізовану жінку, яка померла у власному ліжку без їжі та води – через те, що всі цілодобово сиділи в підвалах. 

     А скільки жінок з дітьми загинули під руїнами своїх будинків у Маріуполі, Бородянці, Ірпені, Сєвєродонецьку та поховані з ними разом на своїх подвір'ях…

    Війна віктимізує сильних людей, які опинилися в її гущі один на один із нею. 

    Війна позбавляє материнство та старість належної їм поваги. Що одне, що інше стає важкою ношею, коли необхідно виживати за умов повної непередбачуваності, поміж осколків і мін, які ламають дерева та руйнують будинки, й відповідати за життя рідної людини. 

    Війна залишає цивільних без допомоги, сам на сам із небезпекою безслідно канути, зникнути безвісти у м'ясорубці сил нападу й оборони. 

    Всі ми, хто пройшов цю війну як солдат, волонтер чи репортер, бачили літніх самотніх жінок, які зникали разом зі своїми хатами чи й надалі силкувалися вижити на їхніх руїнах. 

    Ці літні селянки весь свій вік жили з городини, яку давала їм земля, не бажаючи полишати її хоч ненадовго навіть за мирних часів. Коли ж прийшли російські загарбники, вони скосили цих жінок із їхніми скромними домівками, ніби ту траву. 

     Тактика спаленої землі, єдина, на яку, як виявилося, здібні російські окупанти, вона така. Вона безжально зневажає та знищує наших літніх жінок, траву нашої землі. І це не словесна патетика – це реалії, від яких хочеться плакати, кричати і добре виконувати свою роботу в лавах української армії.

    Злочини зґвалтування, скоєні рашистами проти українських дівчат і жінок на окупованих територіях і в полоні, ще довго жахатимуть статистів своєю чисельністю та жорстокістю. 

    В перші місяці повномасштабної війни багатьох дивувала масовість цього явища. Напевно, країни Європи та решти розвиненого світу це й досі шокує. Здавалось би, навіщо ґвалтувати цивільних жінок іншої держави, населення якої ви буцімто "прийшли звільняти"? 

    Адже саме міфологема "звільнення" як casus beli російської окупації, згідно з їхньою офіційною пропагандистською риторикою (в яку багато хто вірить або вважає, що вірить), пафосно лунає звідусіль на просторах "узького міра". 

    То в чому ж проблема виглядати лицарями для тих, кого ви буцімто "звільняєте"? 

    До слова, серед населення східних областей України, де російську пропаганду десятиліттями закачували людям у мозок за допомогою телебачення, дехто свідомо чекав на "визволителів". Щоправда, згодом ці ж "визволителі" їх ґвалтували, силоміць мобілізовували в армію окупантів і виселяли з їхнього власного дому в росію. 

    Ба більше, є свідчення, що російські командири заохочували своїх солдатів до зґвалтувань. Особливо на територіях Київської, Чернігівської, Житомирської, Харківської, Сумської, Херсонської та Запорізької областей – там, де живе здебільшого геть не лояльне щодо "узького міра" населення. 

Відповідь на поставлене вище запитання можна віднайти: 

• по-перше, на перетині колоніальних та феміністичних студій, де окупація чужої території мислиться буквально та реалізовується як грубе заволодіння жіночим тілом;
• по-друге, в суті тоталітарної патріархальності, притаманної світогляду та вихованню росіян;
• по-третє, в цинічній воєнній тактиці терору, яку затвердив путін для своєї так званої "спеціальної військової операції" – процесі залякування, змушення до покори та асиміляції. 

    російський солдат розглядає тіло української жінки як трофей, не просто даний йому в нагороду за захоплення чужої землі, а як пряму реалізацію захоплення ним української території. 

    Про це говорять злочини зґвалтування та сексуального насильства, що були скоєні російською армією проти українців за останні 9 років, що триває окупаційна війна росії проти України, а особливо протягом 2022-го року.

    Та річ далеко не лише в тваринних інстинктах, лібідо та спразі до збочень – бойові дії та втрати в ході війни приглушують у військових ці потяги. 

    Річ у ідеології російського нацизму. В його філософії тіло жінки з України є трофеєм для російського "завойовника". У такий спосіб вони асимілюють, здійснюють терор, намагаються змусити до покори (марно). 

    Це ідеологічне явище, яке росіяни подеколи намагаються заперечувати, проте воно існує на рівні мовчазної згоди та реалізується як практика покарання вже досить давно. 

    Український журналіст Станіслав Асєєв тривалий час був в'язнем російського концентраційного табору "Ізоляція" в окупованому Донецьку. Він згадував про сексуальне насильство в жіночій камері, звідки постійно долинали крики, як про системне явище в серії нічних нальотів, за що кати-наглядачі не отримували від начальства з фсб покарань. 

    Варто зауважити, що сексуальне насилля як форма покарання посідає особливе місце в російській звичаєвості. Найвиразніше це можна побачити в тюремному світі та армійському укладі життя, де сексуальне насилля є методом покарання і мотивації. 

    Якщо Європа та решта світу бажають зрозуміти, чому йде ця війна, чому росія це робить – варто послухати розповіді жінок, які пережили злочини віктимізації та трофеїзації в російському стилі, скоєні рашистською армією. Варто дослідити, яке чільне місце посідає традиція сексуального насильства в якості покарання в ідеології рашизму.

    "УП".