«Викачування» з України хліба 102 роки тому призвело до масштабних людських жертв

102 роки минає з  1 лютого 1922 р. , коли політбюро цк кп(б)у ухвалило рішення про  вивезення 8 млн. пудів хліба із голодуючої України до росії.
Влітку 1921-го через посуху був великий неврожай зернових в Україні. Неврожай був і у Поволжжі, і Північному Кавказі. До голоду призвели післявоєнна розруха, посуха та більшовицька політика воєнного комунізму, коли у селян вилучали увесь хліб та навіть посівне насіння "на потреби держави та армії".
 

"Більшовицька політика зруйнувала традиційні основи села - через непосильні податки селяни припинили більше сіяти хліба, бо його необхідно було здавати державі. "Викачування" хліба привело до масштабних людських жертв на Катеринославщині, Запоріжжі, Донеччині, Миколаївщині, Одещині, а також - на Харківщині, Кременчуччині та Полтавщині. Керівники Кремля побачили, що голод спричинив зменшення кількості селянських повстань проти радянської влади, і саме через це була дана вказівка не припиняти хлібозаготівлі в голодуючих районах України. Взимку - на початку літа 1922 р. кількість голодуючих сягнула кількох мільйонів людей. Влітку 1922-го москва заявила про відновлення експорту зерна - з голодуючої України вивезли за кордон 13,5 млн пудів зерна нового врожаю і ще 9 млн. пудів до росії", - пише MiraStudia Модерна Україна з посиланням на газету "Голос України".

 

Далі  - фрагмент із спогадів у книзі «Лохвиччина: фольклорно-етнографічні студії та матеріали».

Згадує Дмитро Дмитрович Дзюба, 1926 р. н., з села  Піски на Лохвиччині:
 

«У нас сім’я була: дід, батько, мати і нас троє. У мене сестра старша і брат менший і материна сестра, оце так. Була корова, якто витягували. Батько мій їздив у Білорусію, привіз трошки зерна. Мінять їздив. У нас була одежина. Він брав сорочки вишиті, наволочки вишиті. Набрав, тоді поїхав у Білорусію, та наміняв.
Ну, й розказує, такий случай був: приїхав у Бахмач, у нас на сєвєрі, з Білорусії на Бахмач. І йти на поїзд. А в нього три клуночки по двоє відер зерна – наміняв. Підходить поїзд, уже осталося дето метров 50 до поїзда. Йому ж бігти, у кого менше – ті побігли до поїзда, а він з трьома клунками. Поїзд – гу-у-у-у і поїхав, а він остався. Не тільки він, багато остались там. І цей поїзд зійшов з рейс. Багато погинули… З пів сотні полягло. Каждого вдома сім’я ждала, що він поїде – привезе якусь торбинку, якесь зерно. А там же і ті торбинки пішли всі…
У колгосп писали – я помню… «Добровольно» так було: приїжджа представітєль із района, ну, большинство це ГПУ було. Приїжджа, сідає за стіл, кладе фуражку на стіл, виложує пістолєт отако зверху на фуражку і визива. По фамілії. Виходь, пишись у колгосп. «Та я, та я…». Пишись! А у дверях стоять оті, як їх звали — оперуполномочені, оператівніки.
Як не хоч — ану підіть до його. Вони приходять і начинають: і під піччю (було що печі рушили!) ковиряють, і в печі ковиряють, і на припічку в попелі… І найшли. Приносять окорок захований від совєтської власті. Заховав! Ото хоч-не-хоч, а пишись у колгосп.
Ну, і батько мій записався в колгосп. Увечері записався, а на утро встає, запряга коней, кладе на воза плуги, борони, рала – шо було. Все склав, забрав, одвіз, здав і прийшов із самим батогом. Поки походив, мати вже зварила їсти. Посідали – так уже снідання було таке, як траур, як якого покойника положили. Не їли, а ото поревли добре, а тоді давай привикать. Ото таке добровольне було…»

Музей Голодомору I Holodomor Museum