Воїни в окопах найбільше прагнуть Справедливості

   Останнім часом ми бачимо серйозні труднощі в реалізації нашого бажання дати відсіч ворогу. І перешкоди полягають навіть не у нестачі грошей, зброї, боєприпасів. Не у витівках окремих західних політиків, через яких нам заблокували багатомільярдну допомогу. І навіть не у страшенній втомі і вигоранні вмотивованих бійців, які вже другий рік під кулями тримають позиції і рятують побратимів. Будемо відверті: найбільше віру у нашу перемогу сьогодні руйнує гостре відчуття несправедливості. І це не просто чергові гасла або пафосні слова. 

   Саме заради справедливості тисячі добровольців взялися рятувати країну в перші дні. Відчуття справедливості дозволило мобілізувати наші ресурси. Завдати поразки окупантам під Києвом та зупинити їх в інших областях.

   Абсолютна справедливість на нашому боці забезпечила нам цілковиту підтримку Заходу. На справедливості тримається тил, попри економічну кризу та жахи війни. Власне на відчутті справедливості (хоча і не тільки) збиралися два Майдани і зупинялися усі авторитарні тенденції у країні. Але на другому році війни виявилося, що з цим у нас є великі проблеми.

   Марнотратство місцевих бюджетів – один із таких проявів несправедливості. Всі ж пам’ятають ті клумби, стадіони і тротуари замість дронів? І барабани замість ТрО? На перший погляд, подальша реакція була правильною – примусово забрали ПДФО з місцевих бюджетів у держбюджет, а будівництво стадіонів зупинили.

   Але що далі? Якісь глибші висновки про переведення економіки на військові рейки зроблені? Бо розпорядник змінився, а принцип витрачання коштів – ні.  А така розмова дуже потрібна з огляду на те, що урядова корупція анітрохи не менша.

   Говорячи про справедливість, неможливо не згадати і про численні скандали, які спіткали Міноборони під час повномасштабної війни. Можна безкінечно просити у Заходу зброю і кошти, наприклад F-16 чи ATACAMS. Говорити про захист демократії та цінності. Але одного скандалу із закупівлею курток чи яєць по 17 грн цілком вистачить, щоб зруйнувати довіру наших партнерів до держави та її інститутів.

   Якщо вже почав із Міноборони, то як не згадати відносно свіжу історію Гринкевичів, яких було викрито на оборудках із закупівлею одягу для ЗСУ на загальну суму понад 3, 2 млрд гривень. Так, Гринкевичів – батька та сина – затримали, показово поклали на підлогу, а потім відправили під варту. Але як і усі попередні рази, це затримання жодним чином не вплинуло на корупцію у Міноборони. Бо усі ті, хто підписували з ними контракти, й досі на своїх посадах. Ніхто не отримав реальний термін. Ніхто навіть у в’язниці не опинився. А це означає лише одне: на місці Гринкевичів завтра буде хтось інший, бо "прибуткове місце порожнім не буває".

   Ну і раз згадали чиновників Міноборони, то згадаємо й сумнозвісного ексочільника департаменту Олександра Лієва. Останньому, до речі, висунули звинувачення у розкраданні коштів Міноборони на закупівлі боєприпасів. Але і цього разу про справедливість говорити не доводиться. Отримавши підозру, він спокійно вирушив додому, бо порушено підслідність справи. Та й взагалі, він "порядна людина і хороший сім’янин". І це той Лієв, якого вже півроку викривають журналісти-розслідувачі?! І це на оборудці з мінометними пострілами, яких так гостро не вистачає на фронті? Кожне рішення має свою ціну. І в цьому випадку вона складає навіть не 1, 5 млрд грн, а безцінні солдатські життя.  

   Важко зараз усім. Але у той час, як сотні тисяч військових виборюють справедливість на нулі, нардепи, яких упіймали на хабарі, спокійно уникають покарання. Згадаймо хоча б Юрченка, Кузьміних, Шахова, Дубневича, Трухіна, Трубіцина. Останній навіть спромігся виїхати за кордон на підставі довідки ГУР, і назад вже, звісно, не повернувся. У інших далі обшуків справа також не йде.  

   Та й де та справедливість, коли навіть топкорупціонер – колишній голова Верховного Суду Всеволод Князев – вийшов на волю під заставу у 18 млн грн у справі щодо отримання хабара на суму 2,7 млн доларів! Себто застава у 5,5 разів менша, ніж хабар? І потім ми дивуємося, чому справжні герої не хочуть більше воювати. 

   Так, будь-яка війна несправедлива. І це найгірше, що могло трапитися з країною і з нами. Жоден героїзм та звитяга не скасовують того факту, що жінки оплакуватимуть своїх чоловіків, а діти сиротітимуть. І зараз, коли війна з росією стає все більш виснажливою, питання справедливості насправді важить значно більше. Адже справедливість – це справа нашого виживання.

   Бійці втомлені, знесилені і хочуть знати, що в тилу їм вже готують заміну. Відмахуватися від їхніх проблем далі не вийде. Бо коли герої не можуть більше воювати, це стає проблемою обороноздатності країни.  

   Тому Закон про мобілізацію стане одним із ключових іспитів на справедливість найближчим часом. На жаль, я прогнозую подальше затягування з його ухваленням.

   Поки політики дбають про власні рейтинги, ніхто не дбає про тих, хто воює вже два роки. Більше того, уся ця історія щодо можливості відкупу від мобілізації, про яку я вже неодноразово писав, повністю руйнує мотивацію. Хоча б тому, що одні будуть мерзнути в окопах, а інші поїдуть грітися на курорти, сплативши "мзду" і покинувши країну. Усе до того йде, і зрозуміло чому.      

   Окремо потрібно згадати і про несправедливість серед цивільних у тилу. І граната на сесії сільської ради у Закарпатті – це лише квіточки на фоні того, як будуть реагувати на кричущі порушення та факти "дерибану" військові, які повернуться із фронту. Особливо, коли це робитимуть представники влади, починаючи від найменшого сільського чиновника і закінчуючи високими чинами.

   Тому і сьогодні, і завтра, і аж до перемоги – справедливість має бути понад усе. Я сам виховувався із підвищеним відчуттям справедливості. Справедливість привела мене спочатку на Майдан Гідності, а зрештою – на Схід країни, де у 2014 році все тільки починалось. Я просто інакше діяти не міг. Але вже тоді я точно знав – однією зброєю російську федерацію не спинити. А от єдність і справедливість – це той ресурс, де ми повинні мати тотальну перевагу.

   "УП".