«Вона не боялася ні чорта, ні КГБ». Пам'яті Орисі Сокульської
За матеріалами інтернет-видань
22.01.2025
109
Пішла у засвіти Орися (Орина) Сокульська...
Народжена у 1952-му році в бойківському селищі Лужки, закінчила педагогічний у Франківську.
Мені пощастило познайомитися з нею у 1988-му році в Дніпрі.
Пам'ятаю, як мене вразили її легкі манери, огрядний одяг, зовсім не схожий на вигляд вчителів у Дніпрі, її щира і постійна усмішка, її жарти, гостинність, відвертість і якась аристократична постава. На початку знайомства я взагалі думав, що вона львів'янка, коли взнав про село був здивований, але коли побував в тому селі - багато що зрозумів.
ЇЇ родина допомагала повстанцям в ті далекі часи. Водночас батько не просто так назвав її Ориною, тому що був розумною і культурною людиною.
Старший брат Орисі мріяв бути священником - і потрапив до радянської в'язниці. Ярослав Лесів й познайомив Орисю з Іваном Сокульським на початку 70-их років, саме тому Орися опинилася в Дніпрі і полюбила степову Україну. Там вона стала вчителькою математики, але КГБ звісно не давал жити молодій родині.
Тим більш в Дніпрі - в закритому від іноземців місті, де ненавиділи все несхоже на радянський пролетаріат, де інженерів тіпало від звуків української мови, де будь яка ввічливість або достойна поведінка - вважалася хворобою.
І Орися стала не лише викладати математику, але й займатися підтримкою політв'язнів, годувати й виховувати доньку Марічку, добиватися "свіданок" з чоловіком.
Як про неї казали: "вона не боялася ні чорта ні КГБ".
Її знімали з потягів, загрожували звільнити зі школи (з голоду можна було померти з маленькою дитиною на руках), попереджали про те що "засадять", погрожували карними справами, насиллям і невідомо ще чим...
Але вона продовжувала сміливо їздити до Татарстану, на Урал і в Мордовію, сміливо передавати важливі повідомлення в Москву - і про життя політзеків ставало відомо на Заході. Оголошувала голодівки, брала участь в акціях, стала членом Гельсінської спілки і разом з тим - займалася побутом, встигала нагодувати Марійку, написати важливі листи...
Вона мала на "утриманні" Григорія Приходька, Петра Розумного, Ярослава Лесіва і баптиста-євангеліста Сингаївського наприкінці 70-их, звісно, й власного чоловіка. Виписувала їм газети та часописи, підтримувала листування, передавала відомості.
Був в захваті від того як вона прийшла до редакції занюханого "Днепра вечернего" і кинула в пику гебістському журналистові Гамольському тридцять копійок дрібними монетками.
Так вона жила в радянські часи. Коли настала перебудова і нарешті звільнили Івана, то почалося ще більш бурхливе політичне життя.
Мене завжди дивувала її енергія, наполегливість, гумор і вміння організовувати дружнє, веселе спілкування.
Якесь дуже шляхетне і обережне ставлення до творчих людей - я звик в Дніпрі до іншого.
Звісно, її не любили дежурні патріоти, або ті кого вона називала пісЯтєлями (означення геніальне!). Звісно, вона вийшла з Української республіканській партії, коли там почали висувати генерала КГБ Марчука кандидатом на Президента, що боляче вразило багатьох.
В перебудову хто тільки не ночував в їхній хаті, кому вона тільки не допомагала.
Вже пізніше, в часи Помаранча, їй нарешті надали посаду в держадміністрації, там було страшенно важко психологічно, але заради України вона була готова на все.
Пам'ятаю, як вона щиро не могла зрозуміти що я роблю в Німеччині, колись вона потрапила туди до родички і не витримала й тижня - її влаштували на якусь важку працю.
Вона не вміла сидіти без діла, або насолоджуватися спогляданням цього світу.
Звісно, коли почалася війна у 2014-му Орися спочатку трималася доволі оптимістично, але поступово, особливо в останні роки, її душа вже не витримувала бід і кошмарів, які звалилися на Україну.
Я її дуже розумію, бо не можу спокійно дивитися на тисячі й тисячі прапорів, які стоять на цвинтарях по всій Україні, на зруйновані міста та села, на весь той жах, що наробила росія.
Й ще наробить...
Весь час сподівався, що буде якась перерва у війні і ми побачимося з нею в Києві, знову будемо пити вино, їсти чудові яблука, сміятися, жартувати про "героїчних" політиків, дивуватися дурням і сподіватися на краще життя в Україні...
Але вона надто втомилася за все життя тягнути українську справу й чути, як їй шикають в спину й клянуть багато з тих, кому вона допомагала.
Світла-пресвітла пам'ять, дорога Орисю!
Відпочинь, прошу, сподіваюсь тобі легше.
Теги: ОТГ
Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку >>> Читайте нас в Instagram >>> Підбірка новин сайту в GoogleNews >>> Статті з газети Фермер Придніпров'я
Новини ОТГ