Я, коли повернулась до Дніпра, два дні їздила вулицями, не могла налюбуватися...

Олег Шупляк "Берегиня"

Війна змусила багатьох українських жінок стати берегинями. Їх захисне відчуття, можливо, десь глибоко дрімало всередині, але лютий 2022   проявив його зовні з великою силою. Треба захистити, убезпечити своє, рідне. Така установка на початку війни діяла ледь не в кожної. Складали речі у валізки, брали документи, сідали за кермо і вирушали в нікуди. Але туди, де діти не чутимуть сирен, вибухів, не бачитимуть крові і насиль, не втратять золоті краплі свого дитинства. Я сама у перші дні війни, налякана і заохочена знайомими, вперто розмірковувала  про  від' їзд з дому. А втім, згодом така ідея  сама собою розтанула у повітрі.
Але, на відміну від мене, тисячі жінок ризикнули і не пожалкували про покинуті рідні місця. Бо там, далеко, вони зустріли добрих  людей, про яких згадуватимуть завжди. Так сталося із Тонею. Вона, освічена, красива, самодостатня, створила гарну родину, і у перший день війни  вирішила її вберегти від воєнних страхіть і нещасть. Як говорить Тоня, психологиня за фахом, всі страхи пережиті і очікувані ой, як ще українцям відгукнуться. Це здоров'я просто так не відновиш. Але давайте спочатку.

"24 лютого я забрала 18 - річну доньку і дворічного внука, сіла на авто і поїхала. Подалі від війни. Поруч з нами знаходилася  військова частина, аеропорт, я розуміла, що може бути. Ми поїхали до Польщі. На п'яту добу я вже була за кордоном. Люди, які нас зустрічали, не просто виконували свої професійні обов'язки, вони в першу чергу залишалися людьми, які співпереживають нашому горю, і намагаються розрадити. Я  їхала за кермом 5 діб, тому вже дуже втомлена зупинилася попити кави, і тут  поліцейські  почали нас обіймати, запитувати, що потрібно, допомагати. Це було просто до сліз. Зовсім незвично. Я розуміла їх, бо польська - приємна і дуже схожа з нашою", - розповіла Тоня.

Я бачила, як допомагали іншим, тим, хто пішки йшов, давали ковдри, одяг, їжу.   Польські волонтери розвозили людей, годували, допомагали селитися. Це на все життя у пам'яті. Мене дуже вразило  ставлення до українців, як до побратимів.  Таку доброту і людяність можна відчути тільки від рідних людей.

"Спочатку ми жили в готелі, а потім переселилися до квартири. Нам дуже пощастило з волонтеркою пані Ренатою. Це Людина з великої літери. ЇЇ зусилля просто неймовірні. Ми зупинилися у польському місті Валбжих, таке курортне містечко, невеличке типу нашого Новомосковська", - згадує Тоня .

За словами Тоні, Валбжих  колись було німецьким містом, а після другої світової його передали Польщі. Тут успішно діє фабрика і музей порцеляни (фарфору).

"Фабрика забезпечувала знатні родини столовими сервізами високого гатунку, і навіть Барак Обама придбав  для Білого Дому такий сервіз. Там дуже красиві речі. Можна прибати, але ціна висока. За популярністю і якістю посуду, десь  друге чи третє місце у світі. Є гарний лижний курорт взимку. Люди тут живуть у гармонії з природою, вони вважають себе її частиною. Можна йти по вулиці, і вам назустріч мандрують косулі, лисички, хорьки, вони дикі, але не бояться людей. Немає безпритульних тварин - собак, котів. Зовсім. Від слова "абсолютно". Це мене неабияк зворушувало".

Я заїхала до Валбжиха на  власному авто з речами. Квартири  були безкоштовні. Але я  з власної ініціативи платила за комунальні послуги, бо вони дорогі. Наша господарка квартири Марія була проти оплати, але я наполягала. Я їй дуже вдячна, що вона нас прихистила. Вона освічена, мудра, літня жінка, з якою нам було цікаво спілкуватися.

"Три з половиною місяці ми жили у Польщі, і зараз вже повернулися додому, до Дніпра, але тісні дружні зв'язки залишилися. Я дуже вдячна всій Польщі, всім людям, котрих зустрічала, особливо волонтерці пані Ренаті. Завдяки їй я зустрілася із пані Марією. Хочу, щоб про Ренату знав весь світ! Я досі не знімаю срібний оберег від Ренати, який вона подарувала мені на прощання. Вона стала моєю родиною теж. Далекою, але моєю. Бо, хтозна, як склалась би наша доля, якби не зустріч з Ренатою", - не стримувала емоцій під час розповіді Тоня.

І скажу вам відверто, мене дуже засмучувало відношення українок одна до одної на чужій землі. Це незрозумілий факт, бо навіть поляки дивувалися, чому ми "давимо" психологічно одна одну,  замість необхідної підтримки. У нас в Дніпрі великі діаспори живуть, вірмени, азейбарджани, євреї,  і вживаються успішно. А тут "гриземо" одна одну за якісь там пособія. Ми не переможемо ворога, доки не позбудемося агресії і злоби всередині себе. Це роз'єднує. Ми не можемо приймати один одного без критики, такими, як ми є. Приміром, такий випадок. Одну з українок обманули шахраї, і вона написала про це в групу соцмереж. Ті, хто  жив у Польщі до 24 лютого, обурювалися: "Ми тут пахаємо, а ви приїхали, пособіє отримуєте, нічого не робите..." От така неадекватна реакція на засторогу українки. Я бажаю таким, не ростити в собі злобу, бути добрішими.

"Хоча я вам скажу, що прибувши до Польщі, більший відсоток жінок йшли працювати. І я теж. Встигла і в школі польській, і в інших місцях. Поляки працелюбні. Я зацікавилася навіть їх кондитерською випічкою, рецептурою, є чому повчитися. Якби чоловік не забрав додому, то влаштувалася б в міні - пекарню. Таке затишне крафтове виробництво", - планувала Тоня.

От ви запитали, які нові відчуття я пережила в Польщі. Я зрозуміла, що краще дому нічого немає. Це дуже гостре відчуття дому. Я проаналізувала життя там і тут. Там гарно і комфортно, але в нас краща медицина і освіта. Там краще ставлення до природи і людей, а також неймовірне відношення чоловіків до своїх жінок. Вони обожнюють своїх половинок. Така увага і ніжність, що не віриш очам. Чоловіки в основному на дитмайданчиках з дітьми граються, пояснюють щось, турбуються... У наших чоловіків таке ставлення до жінки  - рідкість.
Щодо їжі, то вона трохи незвична, прикольна. Але смачна. Два тижні в готелі харчувалися. А на квартирі я готувала сама.  

"Я дуже хотіла додому. Коли приїхала, то два дні їздила по рідному Дніпру, просто їздила, раділа, що їжджу рідними вулицями, помічаю на них зміни, і пишаюся, що живу в такому гарному місті, як Дніпро. Отаке наше довгоочікуване повернення.
Україна зустріла "добре", приїхали вночі, а наступного дня був приліт на вулицю Робочу. На жаль", - поділилася пережитим  вірна дніпрянка.

Я так хочу, щоб наші діти і онуки жили в мирі. Війна закінчиться, і ми відсвяткуємо свою Перемогу.
Бажаю всім добра, сил, любові. Пам'ятайте, що любов має колосальну енергію творення. Тільки нею можна оживити цей світ і людей.