Редактор: Кіра Молчанова

Підписання Будапештського меморандуму

5 грудня 1994 року Україна уклала угоду з Росією, Великою Британією та США про гарантії безпеки в обмін на відмову від ядерного статусу. Підписаний документ отримав назву Будапештський меморандум. Того самого дня Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Але через 28 років Росія погрожуватиме Україні тією самою ядерною зброєю.

Українські новини нагадують, як Україна втрачала свою ядерну зброю і чи можна було цьому запобігти.

Україна відігравала величезну роль у виробництві ядерної зброї Радянського Союзу. Працювали Київський інститут ядерних досліджень, Харківський фізико-технічний інститут, Південне конструкторське бюро та завод «Південмаш», який виготовляв носії ядерних зарядів. Також розроблялися уранові родовища у Первомайську та Жовтих Водах.

Після знищення шахти для стратегічної ракети СС-24 в Первомайську Миколаївської області. Вересень 1998 року

Розпад СРСР призвів до необхідності розділити близько 30 тисяч ядерних боєголовок. На території України залишилося 176 міжконтинентальних балістичних ракет, понад 1,5 тисячі ядерних боєзарядів для стратегічної зброї, понад 30 стратегічних бомбардувальників Ту-160 та Ту-95, близько 600 крилатих ракет Х-55 і від трьох до чотирьох тисяч тактичних ядерних боєзарядів. Це був третій за розмірами ядерний арсенал у світі після Росії та США. Наступною у списку була Франція, яка відставала від України в понад чотири рази.

Як новостворена держава поводитиметься з таким арсеналом? Світ побоювався найгіршого.

Інформаційний простір був заповнений репортажами про війни в колишній Югославії, тому розпад ще однієї, набагато більшої та, головне, ядерної держави неабияк тривожив міжнародну спільноту.

Знищення підривом ракетної шахти поблизу Первомайська Миколаївської області. Січень 1996 року

Особливо хвилювалися Сполучені Штати, які лише в липні 1991 року підписали з Радянським Союзом договір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Та Україна, схоже, не планувала залишати зброю собі. Це було зафіксовано у Декларації про державний суверенітет. У цього також були прагматичні причини: утримання й обслуговування ядерної зброї коштували чималих грошей, а підтримка ядерного арсеналу залежала від російських кадрів, підприємств і технологій.

Відповідно до угоди про спільні заходи щодо ядерної зброї, Білорусь, Казахстан та Україна мали вивести усю тактичну ядерну зброю до РФ до липня 1992 року. Однак Росія почала це робити самовільно, без згоди та відома уряду України. На депутатський запит комісія отримала папір за підписом тодішнього заступника міністра оборони України, у якому йшлося про те, що рішення ухвалено 15-м управлінням Міноборони СРСР на виконання декларації про державний суверенітет України від 1990 року. Тобто тактичну зброю в України вкрали, спираючись на документ неіснуючої держави.

Знищення стратегічного бомбардувальника Ту-22 на авіабазі в Полтаві. Росія забрала за газові борги не всі бомбардувальники, залишивши ті, що були в поганому стані, для знищення в Україні

У лютому 1992 року Леонід Кравчук наказав зупинити передачу тактичної ядерної зброї Росії. Українська влада вимагала підтвердження, що боєголовки в Росії дійсно знищують, а не ставлять на бойове чергування. Держава доручила депутату Юрію Костенку відвідати підприємство в Росії, де розбирали тактичну зброю, щоб переконатися у її знищенні. Він побачив, що корпуси утилізують, а плутонієві й уранові стрижні готують для потенційного повторного використання.

Росія довго відмовлялася платити компенсацію за тактичну зброю, але зрештою погодилася на списання частини боргу за газ на суму мільярд доларів.

Навесні 1992 року у Лісабоні міністр закордонних справ Анатолій Зленко підписав протокол про приєднання до угоди про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Разом з Україною це зробили Білорусь, Казахстан, Росія та США. Наступним кроком мала стати ратифікація Лісабонського протоколу Верховною Радою та приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

У парламенті сформувалося три табори:

1. Прихильники швидкої ратифікації (Леонід Кравчук та Анатолій Зленко) прагнули ядерного роззброєння для зняття економічної та політичної блокади.
2. Група (Іван Плющ, Дмитро Павличко, В’ячеслав Чорновіл, Анатолій Костенко) наполягала на праві України володіти ядерною зброєю.
3. Найменша група, де важливу роль грав Леонід Кучма, прагнула спільного управління ядерною зброєю з Росією.

Можливість отримати контроль над ядерною зброєю була цілком реальною, але на це у молодої країни не вистачало фінансів.

Вихід з пускової шахти МБР РТ-23УТТХ, Музей ракетних військ стратегічного призначення, смт Побузьке

Українські політики були єдині в одному: за добровільну відмову від ядерної зброї Україна потребувала гарантій безпеки та фінансової компенсації.

20 січня 1993 року президентом США став демократ Білл Клінтон, який посилив тиск на Україну, погрожуючи економічною блокадою.

16 листопада 1994 року за президента Леоніда Кучми Україна ратифікувала Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Політична та економічна ізоляція України завершилася.

5 грудня 1994 року президенти Леонід Кучма, Білл Клінтон, Борис Єльцин та прем’єр-міністр Джон Мейджер підписали Будапештський меморандум. Згодом до нього приєдналися Франція і Китай.

До 1 червня 1996 року усі стратегічні ядерні боєголовки було передано до Росії.

У 2023 році Білл Клінтон заявив: "Я відчуваю особисту причетність, тому що змусив Україну погодитися на відмову від ядерної зброї".

Ядерне роззброєння України не підвищило рівня світової безпеки. Навпаки, принцип ядерного стримування було зруйновано.

Нагадаємо, зараз російська армія використовує ті стратегічні бомбардувальники, які у 1999 році Україна віддала за списання частини боргу за газ.