Загадковий Гоголь - загадкова Україна

Один поважний краєзнавець якось розповів, що перш ніж заходив, мандруючи,  до села, відвідував цвинтар. На ньому він оглядав прізвища похованих людей, які жили на цій території і визначав, чи переважали представники  українського роду. Для нього було дуже важливим, до якого села він потрапив, і хто в ньому жив.
 Я, згадавши ці слова, вирішила таким же способом впевнитися, хто жив у творах Миколи Гоголя, розгорнувши сьогодні, в день його народження, сторінки його книг.
Побачивши, які там описані герої, і в голову не прийде назвати Миколу Васильовича російським митцем.  Відомий український письменник став класиком російської літератури. І тільки. Хіба б чужий літератор увіковічнив  побут і життя наших предків так достовірно і  яскраво, щоб аж  дух забивало! І є від чого! Всю природну таємничість та людську загадковість описав Гоголь з українців. Бо сам народився в Полтавщині і відчував свою силу тільки  в Україні. Ось як М. Гоголь пише у листах до М.Максимовича:

«Киньте нарешті цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити. Якщо добре порозмислити, то які ж ми дурні єсьмо!..» «...Туди, туди! до Києва, до старого прекрасного Києва! Він — наш, а не їхній — правда?..»

Перегорнула три Гоголівські твори, а там на сторінках живуть Іван Перерепенко, Іван Довгочхун, Антін Голопузь, Хома Брут, Тиберій Горобець,  Крутотрищенко, Печериця, Ковельок, Стецько,  Вакула, Оксана Чуб, Пузатий Пацюк, Остап Шапуваленко. Це ж просто ціла українська нація, вкарбована в світову літературу загадковим письменником. Його загадковість  помітив відомий у ті часи цензор Нікітенко:

«Був на вечорі у Гоголя-Яновського, автора цілком приємних, особливо для українця, «Повістей пасічника Рудого Панька». Це молодий чоловік, років 25-ти, приємної зовнішності. Одначе у фізіономії його є трохи лукавства, яке викликає недовір’я до нього. У нього я застав близько десяти чоловік українців, майже всі вихованці Ніжинської ґімназії».

Вся літературна спадщина Миколи Гоголя, хоч і написана російською мовою, зате це - безцінний вічний скарб  України. Чого тільки вартує його "ВІй", " Тарас Бульба","Пропала грамота", "Вечори на хуторі біля Диканьки", «Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або Потопельниця», «Старосвітські поміщики», «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»,  "Мертві душі",  "Ревізор"!

«Немає ключа до розгадки Гоголя... Тим часом, як, наприклад, Пушкін і без «ключа» зрозумілий: ніхто над ним не сушив собі голову і нічого в ньому не розгадував... У Гоголі прикметне не лише те, що його не розуміють, а й те, що всі відчувають у ньому присутність цього незбагненного...», - так охарактеризував українського талановитого  прозаїка російський філософ і письменник Василій Розанов.

Читаючи  Миколу Гоголя, складається враження, що він написав про людей, з якими  ми сьогодні спілкуємося, сперечаємося, миримося, живемо, одним словом,  і таке все впізнаване, до болю рідне...

"Дід насадив баштан понад самим шляхом і перейшов жити в курінь; взяв і нас з собою горобців та сорок ганяти з баштана. Не скажу, щоб нам там було погано. За день бувало наїсися огірків, динь, ріпи, цибулі, гороху, що в животі, їй-богу, наче півні співають. Ну, а до того ж і вигода. Шляхом їздить усякий люд, кожному заманеться кавуна або дині. Хуторяни бувало чого тільки не нанесуть на обмін: курей, яєць, індиків… Життя було хороше. А найбільше до вподоби було дідові те, що кожного дня проїде шляхом чумаків возів з півсотні. Чумаки, знаєте, люди бувалі: почнуть розповідати — аби слухати охота! А дідові чумацькі розмови, як голодному галушки.

                                                    "Зачароване місце"

Прегарна людина Іван Іванович! Який у нього дім у Миргороді! Круг нього з усіх боків дашок на дубових стовпах, а під дашком скрізь лавки. Іван Іванович, як зробиться занадто жарко, скине з себе бекешу та спідні, залишиться в самій сорочці й одпочиває собі під дашком та поглядає, що робиться в подвір'ї й на вулиці. Які в нього яблуні та груші під самими вікнами! Відчиніть тільки вікно — так гілля само й вдирається до кімнати. Це все перед домом; а подивилися б, що в нього в садку! Чого там тільки нема? Сливи, вишні, черешні, городина всяка, соняшники, огірки, дині, стручки, навіть клуня та кузня".

                      «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»

"Чудове місто Миргород! Яких тільки нема в ньому будинків! І під стріхою, і під очеретом, і навіть під дощаним дахом; праворуч вулиця, ліворуч вулиця, скрізь прегарний тин; по ньому в'ється хміль, на ньому висять горшки, з-поза нього соняшник показує свою сонцеподібну голову, червоніє мак,.мигтять товсті гарбузи... Розкіш! Тин завжди приоздоблений такими речами, які роблять його ще мальовничішим: чи почепленою плахтою, чи сорочкою чи шароварами. В Миргороді немає ні злодійства, ні шахрайства, і через те кожен вивішує, що йому спаде на думку".

                   «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»

Гайда, краще неси нам на стіл усе, що там у тебе є. Та не треба нам пампушок, медяників, маківників та пундиків усяких; тягни нам сюди цілого барана чи козу давай, медів сорокарічних! Та горілки багато, тільки не з вигадками горілки, не з родзинками чи там ще з якими витребеньками, а чистої давай, тієї грішниці, щоб грала й шуміла, як скажена!

                                                          "Тарас Бульба"

Бульба був страшенно впертий. То був один із тих характерів, які могли з'явитися лише тяжкого XV сторіччя в напівкочовому закутку Європи, коли панували праведні й неправедні уявлення про землі, що стали якимись суперечливими й неприкаяними, до яких належала тоді Україна; коли весь прадавній південь, покинутий своїми князями, було спустошено й випалено дощенту ненастанними наскоками монгольських хижаків; коли, втративши все — оселю й покрівлю, зробився тут відчайдушним чоловік; коли на пожарищах, перед лицем хижих сусідів і повсякчасної небезпеки, осідав він на місці й звикав дивитися їм просто у вічі, забувши навіть, чи є на світі щось таке, чого б він злякався; коли бойовим палом укрився здавна лагідний слов'янський дух і завелося козацтво — цей широкий гуляцький заміс української натури, — і коли всі перевози, яри та байраки, всі зручні місця засіялися козаками, що їм і ліку ніхто не знав, і сміливі товариші їхні могли відповісти султанові, охочому знати про їхнє число: "А хто їх знає! У нас їх по всьому степу: що байрак, то й козак".

                                                                          "Тарас Бульба"