Ранок 22 листопада, мене будять словами: "Прокидайся, революція почалась". Я не відчуваю ні здивування, ні страху. Я сприймаю це як подію, яка мала статись давно, просто чомусь довго відкладалась. 

Ну нарешті, нарешті ми почали прокидатись. 

    Перший тиждень час уповільнюється, за відчуттями він триває добрий місяць. Безтурботний, молодий протест, з піснями, добрими жартами на плакатах, гітарами біля бочок з багаттям, турботою одне про одного, чай і бутерброди. Багато обіймів, наївної віри та щастя бачити одне одного. Бачити свою українську сім'ю, відчувати спільність у цих ковтках свободи. 

Точкою відліку до жорсткої реальності стало побиття студентів, у ніч з осені на зиму. 

    Та ніч в зиму стала порталом, переходом у всі ті безкінечно люті, переповнені летючого свинцю, залиті мерзлою кров'ю воєнні зими. 

Ранок 1 грудня, залитий молодою кров'ю центр Києва, ще зовсім діти, яким на світанку розбили їхні світлі голови за їхню безмежну, навіть дещо наївну віру в свободу. 

Я прокидаюсь і чекаю, як поведеться мій народ. Присягаю собі, що якщо моє плем'я покірно промовчить у відповідь на приниження своїх дітей, я покину свою країну. Моя кар'єра, сім'я, мої можливості більше ніколи не будуть присвячені моєму народу. 

Але сонце сходить під те, що мій народ розправляє плечі. Замість тисяч – сотні тисяч, мільйони заливають кожну площу, люд розливається сотнями вулиць, веселою злістю заповнюючи наш спільний дім. 

   І я остаточно розумію, що я – частина свого народу, це моє плем'я. Мій народ не стерпить приниження, мій народ не зв'яжеш страхом. Мій народ б'ється і сміється, мій народ не втримаєш у рабському паралічі. 

Мій народ – про свободу. 

   І тому я буду зі своїми, до кінця. Це страшно, боляче, приречено. Бо колись і я ляжу в нашу землю за свободу для своїх людей. 

Але й мої люди тримають собою цю свободу, це небо для мене, вже 10 років. А інакше для чого це все? 

"Немає більшої любові, аніж віддати життя своє за ближніх своїх". І за їхню свободу бути людьми, – подумала я того першого зимового ранку. 

    Що було потім?

   Багато першого болю, ми виносили тіла під обстрілами. Ми не розуміли, як нас можуть просто так вбивати в центрі наших міст, лише за те, що ми стоїмо про свою свободу, гріємо руки чаєм і співаємо своїх добрих пісень. 

Багато теплої турботи, коли на обмерзлі ноги побитих друзів, схилившись у колінах надягаєш в'язані карпатськими бабусями шкарпетки. Багато боротьби з собою. Бо сміливість це не тоді коли не страшно. Це коли страшно до ступору, але змушуєш себе йти вперед. Бо там хтось з твого племені вже по секундах стікає кров'ю. 

   Я пам'ятаю, як у ніч з 9 на 10 грудня побачила, як готується штурм Майдану, сотні касок "Беркутів" на Інститутській шикувались вибивати нас вниз до площі, як алюзія на книги Толкіна про штурм гобітів орками. Добігла до сцени, щоб встигнути попередити – почалось. 

Хитке провисання між новорічними святами і 19-им січня. Різка ескалація в ніч на 20-те. Ми вчимося робити запальні коктейлі, перші поранення, отруйний чорний газ у легенях. 

Світанок 20-го на Грушевського зустрічало буквально кілька десятків людей. Я ніколи не забуду той світанок. Розбита площа, всипана склом і бруківкою, спалені автобуси, залишки барикад, затишшя між битвами. 

   Морозно, сходить сонце, посеред площі, сидячи на якомусь офісному стільці, я зустрічаю сонце. Сьорбаючи мерзлими губами чай, я думаю тільки одну думку: "Відтепер ніколи не буде так, як раніше. Ніколи. Країна змінилась назавжди". 

Попереду буде ще багато всього, шок від загибелі перших із нас: "Тобто нас будуть відстрілювати, просто так, посеред міста?".

Будуть. 

   І що швидше ми позбудемось залишків ілюзій, то краще для нас. 

В останній розстрільний день, 20 лютого, я пересікала майже пустий Майдан, вгору до готелю "Україна". Я змусила себе приїхати з лікарні, хоч у той день було по-звірячому страшно. 

Кожен крок уперед давався з боєм, інстинкт гнав назад, ковзаючи поглядом по кожному даху, я штовхала себе вперед. Можливо саме ось там зараз сидить моя снайперська смерть і вже цілиться в мене. Серед пустої площі, з відчуттям мішені ти борешся з самим собою, з кожним кроком, з власним інстинктом. Тоді я таки заставила себе пройти. 

Зрештою революція і війна – це найкращий час, щоб вчитися не боятися. 

Далі я довго відрами зливала кров наших кращих людей в каналізацію. Вони, вже мертві, лежали на білій підлозі холу готелю "Україна". Все було залито кров'ю. І комусь було потрібно ту кров змити. 

І серед голосіння матерів над своїми синами я ходила раз по раз зливати їхню кров по трубах у Дніпро. В такі моменти головне – щось робити, інакше можна тихо збожеволіти від усвідомлення масштабу нашого горя і своєї безпомічності. 

Вимиваючи підлогу з крові, я переплавляла свій відчай, весь біль за своїми на холоднокровну, терплячу лють до наших вбивць.

Потрібно мститися – за кожну нашу людину. Тихо, зважено, безжально і систематично. 

10 років тому революція привела мене до бажання справедливого, жорсткого покарання. З багатьма з тих, хто був по іншу сторону барикад, вже за рік ми бились проти росіян. 

10 років по тому війна привела до бажання навчитись милосердно прощати. Прощати своїх, бо іноді, як і всі ми, не відають, що творять. Прощати, навіть коли хочеться лише нещадно мститися.

Приймати і не розділяти, пам'ятати, що ворог у нас спільний на покоління вперед – російські окупанти. І так було, і буде завжди. 

Вже за день площа була залита людьми. Всі вийшли святкувати перемогу. Тих, хто був в останні розстрільні дні, було видно по очах. Ми нічого не святкували. Ми бачили одне одного в натовпі по погляду, миттєво. Ми мовчки підходили одне до одного, мовчки курили разом і так само мовчки йшли.

Ми не знали, як жити після всього, що сталося. Вибухом всередині нас розривало горе, усвідомлення масштабу трагедії неможливо було заглушити нічим. Ми вчилися жити заново. І в цьому багатьом із нас допомогла війна. Війна забрала час на рефлексії й узагалі будь-який час.

На війні немає вихідних. І тим паче часу плакати. Все плакати – на потім. Спершу потрібно вижити і помогти вижити своїм. 

Так почалася зовсім інша історія. Історія, яка триває 10 років і, можливо, триватиме десятиліття вперед. 

   Але все це, зрештою, частина однієї історії – про наше життя, про нашу людяність, про наш нестерпний біль втрачати і безмежне, шалене щастя бути серед своїх, серед українців, серед рідного племені. 

Про наш беззастережний героїзм, битись і не здаватись. Захищати і перемагати. За свою свободу і за своїх людей.

   ФБ автора.