ЧОРНИЙ-ЧОРНИЙ, аж БІЛИЙ БУГАЙ

Микола Нечипоренко 24.02.2021

НА НАШІЙ Дніпропетровщині вистачає всіляких цікавих та неординарних споруд, об‘єктів, пам‘яток як далекої, так і близької минувшини та старовини, витворів справжньої й удаваної, а то й кумедної чи парадоксальної мистецької значимості. Багато чого, коротше, й несподіваного, багато й вартого того, щоб ним гордитися та пишатися. От ми, мовляв, так ми, теж не в тім‘я биті і маємо оригінальні, скажімо, ті ж пам‘ятники чи просто непересічні скульптурні твори, яких більше ніде не знайти, не зустріти і не побачити. Ні на йоту не доводиться сумніватися, що до таких об‘єктів й поготів належить виготовлена з металу і бетону фігура явно рішучого та грізного чорно-білого свійського бика, яка мов зірвалася з цепка і на околиці Дніпра вибігла на високий пагорб, щоби мчати з нього в будь-який бік у глибокий і безмежний степ. Таке враження, наче чути навіть тупіт його копит, а також глухе нескорене ревіння, дякуючи якому ця тварина і дістала свою назву. Адже на давньослов‘янській мові буки-бик – бичати або глухо ревіти.

Так-от, як у попередньому номері «Фермер Придніпров‘я» і обіцяв, про скульптурну постать бика на роздоріжжі криворізької траси, з якої завертають і у Таромське та на Кам‘янське, сьогодні вміщує що називається персональну розповідь про майже пам‘ятник бугаю. Бо він цього вартий. З одного боку слушна для публікації нагода у зв‘язку з тим, що у ці лютневі дні починається Новий 2021 рік за східним календарем, а він буде роком Білого Металевого Бичка. З другого ж справді чимось подібним не може похвалитися жодна інша область України. Є пам’ятник Бичку в Бердянську,  але то пам‘ятник морському бичку. Себто бичку-рибі, що для Бердянська й зрозуміло. Теж достойна істота, ніхто не каже, ніби так собі. Одначе Бичку-тварині не рівня. Як запевняє нині широко вживана Енциклопедія-Вікіпедія, биків, котрі служать для племінних  потреб у тваринницькій галузі, величають бугаями, і їх значення у відтворенні та якісному поліпшення дійного поголів’я корів вирішальне. То читаємо далі: «Тому за племінними показниками та продуктивністю бугаї мають набагато кращими бути від корів, з якими їх спаровують. Підбираючи бугаїв для потреб того чи іншого стада корів, беруть до уваги їхню породу і породність, здоров’я та статеву активність, походження, екстер‘єр – кінчаючи якістю сперми і того потомства, яке вони забезпечували раніше. І якщо бугай дає теличок-дочок, продуктивніших від корів-матерів, його записують в поліпшувачі стада і потім використовують якомога довше – впродовж 10-12 років. При паруванні за рік один бугай покриває півтори-дві сотні корів. Але уже давно застосовується інший, більш прогресивніший, що відомо усім аграрникам, метод: у тварин беруть сперму для так званого штучного осіменіння. То теперечки  спермою особливо цінних бугаїв запліднюють до 5 тисяч і більше голів дійної худоби».

 Та зараз про скульптурного Бика на виїзді з Дніпра, якого знає і до якого за майже уже 44 роки його існування звикла вся Дніпропетровщина. Точніше – про історію його виникнення. Справа у тім, що поруч у тому ж Таромському колись існувало обласне племоб‘єднання, як називали спецгосп, котрий якраз і займалося розведенням та вирощуванням високопродуктивних бугаїв. З цієї причини гадали та гадають до цих пір, наче поява на постаменті залізобетонної фігури Бика-бичка пов‘язана з цим племоб‘єднанням. Кому ще ніби народити і втілити таку – чудернацьку, як багато хто вважав і вважає теж досі - ідею? А воно не так. Правда полягає в тому, що тут же, у Таромському, згодом відкрили і академічний Інститут тваринництва центральних районів України. Потреба у ньому виникла велика: продуктивність дійних корів багато років поспіль у нас залишалася низькою. Особливо порівняно з коровами європейської селекції. У Європі ще в середині минулого століття три тисячі кілограмів молока від корови на рік не вважали за прийнятний показник, а у нас він був досягненням. Навіть коли у Радянському Союзі славили доярок-п‘ятитисячниць, у Європі доїли як мінімум вдвічі більше. Чи можна було миритися з таким ганебним відставанням? Отож!

І ОТ У 1977 році Дніпропетровський Інститут тваринництва Академії наук очолив молодий науковець Володимир Козир. Разом з радгоспом «Науковим» , який  працював під егідою Інституту. Забігаючи наперед, відразу скажемо, що чоловік, котрий незабаром внесе у вітчизняну скарбницю селекції та генетики свійської худоби багацько настільки актуальних і слушних ідей і напрацювань, що вони неабияк прислужилися і служать досі нарощенню у нас потенціалу як молочного, так і м‘ясного скотарства. А тоді Козир тільки зосереджувався і на такому напрямі, як істотне поліпшення племінних якостей заплідників корів – отож на племінних якостях бугаїв.

-Публікації селекціонерів та генетиків, інших дослідників Інституту все частіше і частіше почали появлятися у наукових журналах і вісниках, - згадує тепер Володимир Семенович. – Ми стали і свої збірники та вісники видавати. Але вони, як мені здавалося, губилися і не завжди належно виділялися серед подібних видань інших як аналогічних, так і суміжних наукових закладів. Та й погодьтеся, що кожна ідентична інстанція, як наш Інститут, повинна власний чи то символ мати, чи логотип. Свою емблему, коротше, яка виокремлюватиме Інститут поміж інших…

Ця думка глибоко засіла в голову Володимиру Козирю. Однак виявилося нелегким ділом підібрати і доречну, і влучну та виразну емблему, яка б дійсно як символізувала Інститут тваринництва та ту справу, якими він займається, так і робила б упізнаним серед інших. І от тепер чому Володимир Семенович свій вибір зупинив не лише на графічному, але й на скульптурному зображенні Бика?  Як він, точніше, зрозумів та й вирішив втілювати спершу «монументальний» варіант своєї ідеї. Не сумніваючись, що далі він «приживеться» і в друкованих варіантах чи у вигляді, скажімо, значків і тому подібного? Зрозуміло, що велику роль у цьому відіграв скульптор, котрий взявся з металу та бетону втілювати задум Козиря. Його прізвище, ім’я та по батькові Музика Володимир Гнатович.

Але є дві версії на цей рахунок. Першу я почув спочатку від відомих у Дніпрі скульпторів. Вони так розповідали: у ті часи існував так званий художній комбінат. Він здійснював усю, якщо так можна сказати, образотворчу політику  в області. Без нього ніби нічого з подібного не могло тут освятитися. Але коли в комбінат надійшло замовлення на Бика, там мовили «Фе!» і гидливо навіть ніби відвернули свої носи. Горді й талановиті скульптори-«генії» тобто всі як один неначе занизькою для їхньої честі і їхніх видатних звань і імен сприйняли пропозицію ліпити бичка. Не будуть бруднити вони руки ширпотребом – і крапка. А був у ті часи також ще молодий серед них Володимир Музика – початкуючий скульптор і художник, який зірок з неба ніби не хапав. Старші колеги вважали його не дуже високого польоту, не дуже здібним, якщо й не посереднім, котрий великих надій на їхню думку зовсім не подавав. То от він єдиний наче і погодився взятися за Бика, з чим решта «геніїв» з насмішками та гумором і привітала неборака.

Що з цього приводу можна сказати? Всі творчі люди, у тому числі також художники та скульптори, надто амбітні і високої думки передусім про себе. Кожен талановитіший від інших у роздріб і оптом – з цим нічого не поробиш. Ревниві та заздрісні якщо не відверто, то глибоко у душі творчі люди. У даному разі не випадково вони потім потайки заздрили Володимиру Музиці. Адже Бик навпаки зробив чоловіка відомим, якщо й не знаменитим. Заздрили, однак і кепкували, що Музика, мовляв, «в‘їхав у «класики» на Бугаї» – спробуй перед лютим звіром не розступитися!

Виходячи з усього цього, я більше довіряю і вірю Володимиру Козирю – безпосередньому учаснику і навіть співавтору, якщо хочете знати, образу Бика на «п‘єдесталі». А в його інтерпретації-спогадах бичача епопея відбувалася так то ніби й так, та не зовсім і так. Натомість і геть іншим чином.

Якось у вихідний, розповідає Володимир Семенович, на погулянку пішов він тоді ще на проспект Карла Маркса. А там від Центрального універмагу і до Поштампту на бульварах у ті часи, як і зараз, теж виносили на продаж горами свої картини-«шедеври» місцеві художники. Серед них Козир і угледів якось намальованих на зеленій галявині ну дійсно дуже симпатичних… корів. Надто вже реалістичними здалися вони вченому і директору. Отут і промайнула у нього миттю шалена думка звести на постамент скульптуру племінного бичка. Це й буде більш, ніж красномовна марка – візитна картка - галузевого Інституту тваринництва.

-Підійшов я до чоловіка, який стояв біля картини, котра вразила мене, - продовжує Володимир Козир, - познайомився з ним, а далі й питаю: його це корови, які ну просто одухотворили міський проспект? Художник відчув мій приязний гумор і посміхнувся у відповідь: так, його! Привів попастися і на асфальті. А я далі ж і питаю: ну це малюнок, а щоб виліпити скульптурну фігуру добрячого бика - зміг би? Звичайно! – відповів художник. І явно запідозривши не випадковою мою цікавість, уже сам запитав: а що треба?

ЯК ВИ УЖЕ зрозуміли, це і був Володимир Музика. Який охоче погодився зліпити з пластиліну або глини макет «монументу» - на розсуд, як висловився, замовника. А раптом сподобається! Зволікати не став, за пару тижнів і привіз свій макет – не більше, ніж півметра висотою. Поглянув на нього Козир і замахав руками:

-Та ні! Ні-ні, це не годиться. Це теля. Наївне і покірне, яке двох маток ссе телятко – навіть не золоте, як у Ільфа та Петрова. Бугай насправді страшна і грізна сила, тварина-звірина в натурі до півтори тонни вагою. Часто-густо його агресивного, войовничого вигляду доводиться боятися.

- В такому випадку, сказав Музика, - покажіть мені своїх. Йому показали. У загін випустили з приміщення відразу трьох. У скульптора, хоч він сам родом був з села, з Солонянського району, від здивування очі на лоб поїхали, коли угледів справжніх племінних биків-велетнів. Для всіх місцевих скотарів дійсно несподівано перестрибнув через загорожу, вихопив з кишені блокнот і олівець та на ходу, кружляючи навколо бугаїв, почав з них, як з натури, замальовувати різні частини туловищ. П‘ять хвилин замальовує, десять, п‘ятнадцять…

-Але ж бички є бички, - говорить Володимир Козир, - задовго спокійно й терпляче «позувати» вони не змогли. Не звикли. Почали битися, зчепившись між собою не на жарт. Ми всі, хто спостерігав з безпечної відстані, закричали, щоб Музика негайно перестрибував назад, але той мов не чув. Я ще тижнів зо два,  повірте, після «відходив» та дивувався і втішався, що все це благополучно ще скінчилося.

Через якийсь час художник-скульптор знову привіз пластиліновий макет – ясна  річ, що новий. «О, це вже був бик-бичара, схожий на себе!» - вигукує й сьогодні академік УААН, доктор наук і професор, вчений, який загалом 33 роки очолював на Дніпропетровщині Інститут тваринництва центральних районів України. Але… Але статичний, застиглий, зліплений наче як мертвий експонат у якості наочного зразка. Ні бійцівського характеру бичка, ні його норовливої і непоступливої вдачі макет не демонстрував.

- Однак на цей раз я не став бракувати запропонований варіант, - каже Володимир Козир, - а спробував «оживити» скульптуру. Це у мене несподівано й вийшло. Що я тільки що зробив? Першим ділом пластиліновому бику нахилив голову, як реальний завжди її нахиляє, коли на когось стрімголов нападає, намагаючись підчепити противника на роги чи й ними наштрикнути. У злому русі бугаї ще й гребуть землю ногами, тому я і одну йому – ліву – підігнув. Як результат - копито немов сердито і погрозливо било об землю. Нарешті підняв бику-макету і хвоста високо вгору, бо розгнівані бики завжди піднімають їх, кидаючись і у бій, і у біг. Навіть скульптор Володимир Музика був вражений моїми «поправками». Бугай став динамічним і ніби поводив себе живим так тепер, як і поводить у стаді корів або й випущеним на простір.

САМЕ У ТАКОМУ вигляді і появився незабаром чорно-строкатий бик на висотці криворізько-дніпродзержинсько-таромського роздоріжжя автотраси. Що затребувало від ініціатора його створення багацько ще зусиль і клопотів. Довелося вирішити не одну «проблему», поки ця епопея скінчилася успіхом. Несподіваних, якщо хочете, «проблем». То макет був з м‘якого пластиліну. А фігуру порожнистого всередині бика на яву, яка розмірами втричі перевищила розміри реального бика, скульптор втілював з надміцного бетону. Гіпсову оболонку він покрив 7-сантиметровим шаром розчину так званого надміцного портландцементу марки «700». Яку «зодягнув» на цілу конструкцію-каркас, зварену зі швелерів, сталевих прутів, труб та квадратів і арматури. І хоч чого-чого, а металу у нас на Дніпропетровщині принаймні у ті часи було навалом, настільки надійний для монументу його величності Бику знайшовся лише у… ракетобудівників. Директор знаменитого Південмашу Олександр Макаров, який сам гаразд на фантазії і вигадки був, як розповідають тепер навздогін, уявіть собі зрозумів таки дивовижну ідею директора тваринницького науково-дослідного Інституту і підсобив йому з металом. Згодом підкинув його, коли  скульптор Володимир Музика обрав за краще і для гарантії викувати-відлити роги, кільце у ніс та хвіст бику і його інтимний, даруйте, «мішечок» з сім‘ям із сталі.

Але найдраматичніша ситуація виникла з дозволом… взагалі зводити й ставити в області «пам‘ятник» бику – причому, вибачайте, бику з сіменниками -  тобто з тим, що в народі називають яйцями. Тим паче у всіх на видноті такий сором ніби виставляти не слід. На гомінкому перехресті доріг, ще й на узвишші, звідки справді видно далеко навкруги, як і звідусіль туди. Спочатку збиралася архітектурно-будівельна рада всієї Дніпропетровщини, котрій, правда, не знадобилося багацько часу і задовгих дискусій, аби все таки дати своє добро. Зате вперлися, мов ті кастровані бички-воли, автодорожники, а в купі з ними також і автоінспектори.  Перші і другі разом та порізно не те що не дозволяли, а навіть категорично забороняли. Не можна закривати-псувати краєвид для водіїв, і баста! Та й відволікатиме наче тих, хто проїжджатиме мимо за кермом, хай і не потворна, однак величезна фігура бика на бугрі. Явно створюватиме реальну небезпечну, а то і вкрай аварійну ситуацію на автомагістралі, чого «ми допустити не маємо права і не допустимо».

Більше того, автодорівці та автоінспектори знайшли за можливе в один голос неначе як «по-доброму порадити-підказати, що ставте свого бика туди он подалі з людських очей, де краєвид збігає вниз до вибалку». По суті у ямі, звідки дійсно нічого, як і за туманом,  не видно. А це ж зовсім нанівець зводило задум Володимира Козиря. Навіщо йому було свій город городити, якщо волів, щоб скульптурний бик давав усім відразу знати, де знаходиться його славний Інститут тваринництва, а тепер ховай емблему-символ мало не в рівчак?! Тут розпачу, здавалося, ніяк не уникнути, бо перебити своїми козирними картами козирні карти таких діячів, як керівники Дніпроавтодору та автоінспекції, було ні практично, ні теоретично не можливо. Але Володимиру Семеновичу, знайте тепер, винахідливо і блискуче, навіть феєрично вдалося здолати неприступний наче ж редут. Допоміг йому в цьому командир однієї військової на той час тут частини. Прізвища його Козир не називає, аби – чуєте? – і майже через 45 літ після «операції «И» не підвести чоловіка. Називає його тільки ім‘я і по-батькові – Іван Степанович.

А далі Володимир Семенович запевняє, ніби вся ця операція «И» була імпровізацією. Або принаймні вигадана «стратегом»-військовим командиром Іваном Степановичем. Та на цей раз ми йому уже не віримо. Все відбулося за загодя продуманим хитрим планом і потім розіграно як по нотах – це поза всяким сумнівом. Бо як все відбулося? Козир знаходить аргументи і вмовляє, аби «для остаточного вироку» керівники облавтодору і автоінспекції виїхали безпосередньо на місце - отож на роздоріжжя в район Таромського. Видніше тут, мовляв, буде, заважатиме комусь статуя бика чи ні? Мулятиме очі чи ні? Чи навпаки втішатиме!

І от цей день настав. Керівники служб, котрі все одно, що впоперек лягли бику, дякувати Богу, послухалися і прибули. Директор Інституту їх зустрів. Чи возив униз до ставка і чи накривав там для легкого сніданку «поляну», це нині залишається не відомим. Але відомо достеменно, що гості, не затримуючись на пагорбі, відразу скомандувати тримали курс у балку. В якій і зупинилися.

- Отут став хоч цілу череду своїх биків-бугаїв, - дружно заговорили в один голос, - але вище і ближче до автомагістралей і їх перехрестя зась. Ні в якому разі! Чуєш? Пойняв!?

Та ясно, щоб зрозуміти! Що яснішим може бути? То все, роз‘їжджатися залишається і більше один одному не морочити голови? Та раптом увагу всіх привертає вертоліт у небі, який явно пролітав кудись мимо, однак розвернувся і закружляв над «десантом», скликаним Козирем. А далі й приземлився поруч. З нього виходить полковник-командир Іван Степанович. Приязно усміхається, вітається і питає: «Що, якщо не секрет, шановних товаришів у балку привело?»

-Вибираємо, - першим береться пояснювати Володимир Козир, - місце для статуї-монументу племінному бугаю, якого наш Інститут уже й виготовив…

-І що, оце тут для нього постамент нагортатимете, чи як? – Аж присів полковник. - Щось, хлопці, я вас не розумію. Пам‘ятник сюди тичиться, як зайцю стоп-сигнал. А тільки стоп для вас…

Звісна річ, високі обласні начальники мерщій перехопили ініціативу на свій бік і у власній інтерпретації виклали усю суть конфлікту, який «директор Інституту зчинив». Явно надіючись, що полковник їх підтримає. А той неочікувано махає рукою і просить зупинитися та послухати його.

- Таки не втратив я інтуїції, єством відчув, що пролітати мимо не смію, - промовляє. – Тут таке діло, хлопці – паняйте звідси якомога швидше і подалі, поки біди не натворили. Під нами стратегічні кабелі військового і державного зв‘язку. Єдині, які у випадку війни чи якихось інших стихійних явищ мають забезпечувати постійний звідси зв‘язок з військовими з‘єднаннями, Москвою та іншими центрами, включаючи центри країн Варшавського договору. З підземними бункерами для нагляду за ними, де, до речі, день і ніч чергують мої солдати.

- Не може бути!- скрикнув начальник облавтодору. – Ні на жодній карті даної місцевості нічого подібного я не бачив. Є стратегічні об‘єкти, але більше, ніж за кілометр звідси, Іване Степановичу…

-Хто краще знає – я чи ти? –обірвав начальника полковник. – І чи у тебе ті ж карти, що і в мене? Подумай сам: а чому це траса хай і незначною, та дугою завбачливо огинає оцю балку, у якій ми стоїмо?

Даючи зрозуміти, що суперечка недоречна, а розмова вичерпана, кинув далі веселіше, ніби підбадьорюючи компанію: «Невже немає кращого місця для бика, якщо вже він вам знадобився?» Обернувся до Козиря: «Це ж твоя затія, нікого іншого тут – то де хотів бика заводити на постамент?» Володимир Семенович навмисне якось несміливо пробурмотів:

- А он туди трохи вище, поруч з розвилкою…

- Це недалеко? Давайте піднімемося, подивимося. І покумекаємо разом.

А ПОТІМ ПІШЛИ будні. Не завжди спокійні, на жаль. Добре, що Козир на всякий випадок загодя випробував монументального Бика: на нього лазило по 7 – 10 дебелих великовагових, якщо так можна сказати, чоловік одночасно, по 5 – 7 чіплялося за роги або голову, гуртом намагалися якщо не відломити, так загнути і хвоста – бик витримав усі ці і інші випробування, уцілів і навіть не поворухнувся. Стояв і стоїть як вкопаний. Потерпав лиш від горе-«дотепників», які років зо три поспіль «жартували» у той спосіб, що напередодні Великодня фарбували бичку його єдине видне інтимне місце – яєчник. Причому щоразу фосфорними, а то й флюоресцируючими фарбами, які у темні години доби в промінні ліхтарів та автомобільних фар і просто у сяйві місяця світилися надто яскраво й виразно. Як не намагалися спіймати пасхальних «пустунів», навіть влаштовували засідки на них – нічого не вийшло. Достеменно з‘ясували лише те, що «маляри» явно мали доступ до фарб вагоноремонтного заводу. Швидко й інша «мода» пішла: до  монументального у бойовій майже боксерській стійці Бика унадилися приїздити весільні кортежі, щоб влаштовувати біля нього міні-фотосесії. З вельми делікатною традицією: наречена фотографується, рукою, а то й обома тримаючись все за той же бичачий мішечок з яйцями. Що мав цей «зворушливий» звичай гарантувати молодій, до пуття не відомо до цих пір. Але багатьох це як мінімум веселило.

Володимира Козиря тішило зовсім інше. За радянських часів керівників та спеціалістів сільського господарства, а то й партійних працівників з районів часто скликали на всілякі обласні наради, конференції, пленуми. Тож вранці вервечкою одразу з кількох районів – Верхньодніпровського, Криничанського, Софіївського, П‘ятихатського, Широківського і Криворізького точно – їхали у Дніпро мимо Бика. І завжди немов віталися з ним чи він вітав їх. І хотіли того чи не хотіли колеги й побратими-аграрники з «периферії» області, а згадували, що це ж бо емблема-символ Інституту тваринництва. І що Інститут тут зовсім же поруч. А після обідньої пори ближче до вечора усі ж верталися назад, і як не квапилися чимшвидше у рідні пенати, біля войовничого й гордого Бика спинялися, виходили з машин – і бодай кільканадцять хвилин, та неодмінно спілкувалися, обмінювалися враженнями від нарад чи конференцій, ділилися новинами своїх регіонів. А насамкінець дозволяли собі і горла «промочити». Щоб значить у взаємному порозумінні розстатися, а через якийсь час знову зустрітися. Якщо хтось забувся чи не пам‘ятає, а хтось не знає, то знайте - була і така приємна традиція, була. А хто не застав і тільки тепер про неї дізнається, тому залишається шкодувати. Гарний звичай зник та пропав, немов його і не було.

Хоч авторитетному академіку, засновнику і багатолітньому керманичу придніпровської наукової школи тваринництва Володимиру Козирю сумно від іншого. Від того, що з  племінними бугаями зараз катастрофічна у нас ситуація. Біда! Таке враження, що саме залізобетонний Бик на гомінкому роздоріжжі за Дніпром – останній із Могікан племінний не тільки на Дніпропетровщині, а в усій Україні. То там і тут в загонах були бики-заплідники, а тепер в загоні уся тваринницька галузь. Безголовий бізнес аж труситься заробляти швидкі гроші. Весною посіяв, восени зібрав – і рахуй прибутки. А щоб від теляти-телички діждатися молока, три-п’ять років доводиться вкладати кошти, не отримуючи віддачі. Вигодувати ж пристойного бичка не менше, ніж за два роки можна. І от вам результат: у рік розпаду Радянського Союзу у нашій області колективні і державні господарства разом з населенням утримували 550 тисяч дійних корів, а сьогодні їх у нас в десять разів менше – ледве нашкрібається 60 тисяч. А того й не допетрує теперішній як правило переважно винятково рільничий аграрний сектор, що без підтримки тваринницької галузі, без її перегною скоро й українська земля перестане щедро родити. Отакий не зовсім веселий фінал цієї нашої розповіді. Але іншого писати не можемо. Залишається надіятися, що рано чи пізно грізний Бик Володимира Козиря нажене страху на правнуків поганих та розжене усіх тих, хто нищить і паплюжить вітчизняне сільське господарство. Чи не пора нащадкам славних традицій взятися за розум і вернути собі здоровий глузд? – такі думки приходять в голову, коли опиняєшся біля легендарного Бика на високому пагорбі-постаменті.

І ТОМУ автору цієї публікація забаглося закінчити її власним спогадом про те, як сам років сорок тому вперше зупинився біля виразного скульптурного і аж оптимістичного Бика. Зупинився і задивився. Коли спиняється ще одне авто. З нього виходить сім‘я – мама, тато і хлопченя явно дошкільного віку. Підняли усі голови на Бика, не приховують захоплення, посміхаються. А якраз сонце опускалося за обрій, проміння своє пускало низько і сліпило очі. Хлопченя ж раптом голосно вигукнуло:

- Мамо! Тато! А ви бачите, який цей звір чорний-чорний, що аж білий в очах?!

Багато літ відтоді минуло, а ось збереглися, закарбувалися у пам‘яті ці дивні і несподівані слова дитини.  Якщо ж і справді наш Бик Білий, то цього 2021 року він гарантує усім нам благополуччя і багато добра.  Втім, як і кожного року для працьовитих, розумних і дбайливих

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Коментарі (0)


Новини ОТГ