«Дивоцвіт» у Петриківці зажив нової слави

Всесвітньовідома Петриківка 4 вересня знову дивувала тисячі земляків та гостей зі свого й інших країв національним колоритом і величезною кількістю яскравих сувенірів, посуду, іграшок та всякої всячини. Ця зроблена умілими руками гарнота – від гребінця до меблів, за висловом одного з відвідувачів, прикрашена петриківським розписом, була виставлена на кілометрах ярмаркових площ. Цього разу був встановлений ще один рекорд України – 6 майстрів розписали найбільшу в світі тарілку, діаметром чотири з половиною метри!

До речі, художній розпис ще два століття тому був поширений в Україні. А окремі речі з візерунками петриківського розпису збереглися в музеях ще з ХVIII-го століття. На початку знаменитої повісті Миколи Гоголя «Сорочинський ярмарок», надрукованої в 1832 році, читаємо: «гори горшків, закутаних у сіно, поволі сунули, здається, нудьгуючи зі своєї неволі й темряви; подекуди тільки яка-небудь розмальована яскраво миска чи макітра хвастовито висувалася з високо піднятого на возі плоту й привертала розчулені погляди прихильників розкоші».

Із сільських громад усієї Січеславщини прибули до Петриківки і аматори сцени, співаки та музиканти, щоб порадувати українськими піснями та мелодіями павільйонів, а на основній сцені виступали і міські хорові колективи. Скрізь усміхнені відвідувачі, переважно у вишиванках, раді святу українського духу після торішньої карантинної перерви. Мимоволі згадалася відома давня пісня:

- Мені нудно в хаті жить.

Ой, вези ж мене із дому,

Де багацько грому, грому,

Де гопцюють все дівки,

Де гуляють парубки!

Тож розгулятися і змістовно відпочити з родиною було де. Це і виставка-ярмарок декоративно-вжиткового мистецтва, козацькі і спортивні змагання, фотозони тощо. Для розваг дітей були батути, гірки, каруселі, конкурси, для старших - майстер-класи з петриківського розпису, гончарства, художньої різьби на овочах і фруктах, плетіння з соломи, вишивки. Була і традиційна українська кухня з «галявинами» вареників, сала, випічки, меду й інших смаколиків.

«Дивоцвіт» щороку вражає кожного, хто вперше чи й ні в Петриківці торкається серцем глибин українського мистецтва. Отож розчарованих у селищі першої суботи вересня певно ж не було. А хто і коли «породив» це свято? Звідки пішла назва?

Як починався «Дивоцвіт»

Про це наша сьогоднішня розмова із привітним, енергійним Миколою Чирвою - заслуженим працівником культури, членом Національної спілки майстрів народних ремесел, режисером-постановником першого «Дивоцвіту» в Петриківці.

- Миколо Лукичу, як починалося це величне і шановане людьми свято, відоме тепер і за межами Січеславщини і навіть України? Хто автор напрочуд вдалої його назви?

- Тепер дехто прагне направити історію Петриківки в «потрібне» певним владоможцям русло, це таке лизоблюдство! Одна з наших газет щойно написала, буцімто «Дивоцвіт» почався 2004-го, а біля його витоків стояли люди, котрі у 90-х роках цуралися ідеї відродження України. Насправді все було по-іншому. Ще у 80-х роках київські кінематографісти зняли цікавий фільм про Петриківку і народних майстрів, під назвою «Петриківський дивоцвіт». Тож назва свята пішла звідти.

А в 1992-му у голови Асоціації молодіжних організацій Тетяни Кострової з Дніпра зародилася ідея провести кількаденний фестиваль народних ремесел в обласному центрі, а один день присвятити Петриківці. Вона попрохала осередок Народного Руху Петриківського району, який я тоді очолював, організувати захід. Довелося переконувати її, що фестиваль слід проводити лише в Петриківці, де сама енергія землі надихає людей на творчість! Добре допоміг тоді заслужений майстер народної творчості України Федір Панко, голова журі фестивалю. Разом ми і переломили ситуацію. Хоча спроби перетягти «Дивоцвіт» до Дніпра були і далі. На свято туди завжди прибувало набагато менше майстрів і приходило людей, ніж у Петриківці.

- А в селищі всі сприйняли і підтримали задум, чи було і певне нерозуміння?

- Ой, ще й яке! Чиновники, які не за район і свою державу, а за свої крісла, говорили: «що ви оце творите? Кому воно треба?»  Я написав сценарій, відніс його до райради, а там ще комуністи сиділи. Зв’язалися з архітектором Володимиром Наконечним, він підтримав нашу ідею про встановлення пам’ятника кошовому отаману Запорізької січі, засновнику селища Петру Калнишевському. Але чиновники відповідали: «землі на це – немає, бензину – немає, граніту теж катма!»

- І як Ви вирішили ці проблеми, хто допоміг?

- Мені надали поміч 8 студентів місцевого ПТУ, ми з ними нарізали дерну. Потім знайшли на межі Гречаного і Сорочиного 3 камені, з рухівцями, яким довелося стати стропалями, перевезли їх. Камінь символізував шапку козака, що підіймається із землі, це був символ відродження України. Одразу після свята хтось все прибрав, вже із вирізьбленим на камені Наконечним написом «Тут буде пам’ятник Петру Калнишевському». Довелося знову воювати за повернення освяченої реліквії.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 - Миколо Лукичу, видно, в селищі була неабияка веремія з приводу нового свята. Хто ж «дав добро» першому «Дивоцвіту»?

- Сценарій потрапив на очі тодішньому представнику президента України у Петриківському районі Миколі Швидкому. І він розпорядився – надати мені тижневу відпустку з роботи в художній школі. То я цей тиждень мов коняка працював.  А відділ культури очолював рухівець Анатолій Лисенко, він потужно включився в роботу. Допомагали і художники Олена і Валерій Зінчуки, Тамара Морока, Андрій Пікуш, Наталя Рибак, акомпаніатор Василь Біленко та інші люди. Поетеса Леся Міщенко створила прекрасний вірш про Степ і Калниша.

- І як пройшов той перший «Дивоцвіт», що особливо запам’яталося?

- За сценарієм по периметру стадіону розташували павільйони будинків культури Петриківського району, і у кожному грали троїсті музики. Тоді ще були вправні музиканти в селах, які власними руками і душею радували людей. Села привезли і гарні вироби народних майстрів, були широко представлені петриківські художники. А з Дніпра приїхали 18 «Ікаріусів» з людьми, в кожному по 45 пасажирів! Керівники району їх зустрічали, а я був у павільйоні. Така кількість гостей стала несподіванкою, було і багато земляків. Та все пройшло по європейськи, всі залишилися задоволеними. Після свята люди говорили: Чирва і Лисенко дали дихнути Петриківському району!                                                                                                                                         

- А якщо порівняти той перший «Дивоцвіт» і сьогоднішній, які зміни сталися*

- Суттєво збільшилися експозиції, виставкові площі, до нас потяглися майстри зі всієї України. Багато людей відвідують це величне свято відродженої України, щоб його незабутня атмосфера жила з ними цілий рік.. Неабиякий поштовх розвою «Дивоцвіту» дало рішення ЮНЕСКО 5 грудня 2013-го, тоді петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства. Є і негативні явища, коли обласні структури «миють» кошти завдяки Петриківці, а художники про це ні сном, ні духом. Буває, що гості з Дніпра вітають присутніх російською, навіть в час сучасної війни! Тепер українська мова - єдиний засіб збереження нашої нації, вона робить московську агресію неможливою, бо кремлівським зайдам не буде підстав «захищати» їхній язик на нашій землі та «визволяти» його носіїв.

Дуже вразила і сучасна адмінреформа, галопом проведена так званими «слугами народу». Вони знищили відроджений нами з великими потугами в 1991-му Петриківський район, загнали його в неоковирне гігантське об’єднання – від Кобеляк до Нікополя! А в єдину ОТГ, до однієї купи, залигали майже увесь Петриківський район! Це аж 17 чималих сіл, тепер апарат Петриківської ОТГ налічує 288 чоловік! Та це не децентралізація, а примусова централізація. Оця вся ахінея «слуг» має луснути за пару років.

- Дійсно, люди на таку адмінреформу згоди не давали, це порушення Конституції, як і чимало іншого за монополії «слуг». Іще за темою розмови питання - «Дивоцвіт» схожий із Сорочинським ярмарком?

- У нас краще. На Сорочинському ярмарку панує перекупник, там багато ширвжитку, який до народного мистецтва ніяким боком. Так само і в Києві на Узвозі владарює перекупник, а справжні майстри загнані в бічні вулички. У Петриківці зберігається той народний колорит, якого немає ніде! Наскільки багатий і творчий наш український люд, це у Петриківці гарно видно.

- Миколо Лукичу, пригадую, Ви 1991-го перед виборами, на холоді грали на баяні на Петриківській автостанції, колега вибивав на бубні, а поруч стояв плакат із закликом «Голосуй за Україну!». Така агітація прекрасно діяла на пасажирів і водіїв. Раніше Ви створили в Петриківці ансамблі сопілкарів і «Золоте перевесло», а чим займаєтеся зараз?

- Так, для агітації за Незалежну України ми використовували тоді і музику, все… (усміхається). Тепер я проживаю в Підгородному, веду гурток «Брильовий шлях», вчу плести солом’яні брилі учнів з міста, їздять троє і зі Спаського. Дружина Катерина Карапиш веде гурти автентичної козацької пісні «Криниця», «Криниченька» і «Криничата», для найменших. Словом, турбот вистачає.

- Дякую за розмову, Миколо Лукичу! Хай Всевишній дарує здоров’я і натхнення Вам із дружиною для розвою української культури!