Два фронти Михайла та Василя Павлюків

З початком повномасштабного вторгнення російських окупантів на українську землю чоловіча місія у родині Павлюків була визначена у перші дні. Старший, Михайло Михайлович, голова сімейства, заявив про свої наміри йти захищати свою землю відверто й безкомпромісно. Суперечити було марно, і сім'я знала про це. Ярий націоналіст, член партії Народного Руху України, просто не міг вчинити інакше. Причому Михайло Михайлович, незважаючи на цілком мирну професію в житті, пішов до військкомату добровільно.

— Це обов'язок кожного громадянина України, який прописаний Конституцією України, — вважає Павлюк, який навіть не думав ховатися за бронюванням, яке мали фермери. Весь "удар" прийняв на себе Василь Павлюк, який забезпечив фронт трудовий, поки батько тримав фронт військовий. Земля ж не повинна була заростати бур'янами!

— Завдяки хорошій фізичній формі, яку все свідоме життя я підтримував, всі труднощі військового життя переношу легко, — зізнається Павлюк-старший. Важко повірити, що стрункий, підтягнутий чоловік у військовому спорядженні — найстарший з 600 чоловік батальйону, де він несе службу. Цього літа Михайлу Павлюку виповниться шістдесят!

— У 2023 довелося побувати у "гарячих" точках — воював за Авдіївку, Орлівку, Желанне, Нью-Йорк. Отримав кілька поранень. Під час лікування у військовому шпиталі в Дніпрі випала рідкісна нагода поговорити про життя, про плани на майбутнє. Я радий, що Василь досить швидко освоїв сільськогосподарську науку, і фермер з нього вийшов не гірший, ніж програміст, — жартує Михайло Михайлович. — Одна лише прикрість — довелося відмовитись від тваринництва, а це моя улюблена справа. Дуже сподіваюсь, що це тимчасово, і після війни ми обов'язково відновимо цю галузь, з якої, власне, все й починали... Ніби вчора це було, а за плечима вже півжиття.

Подружжя Павлюків приїхало на Дніпропетровщину з Франківська за розподілом. Михайло — молодий вчитель історії у місцевій школі, Світлана — вихователь у дитячому садку. Та скромної вчительської зарплати не вистачало, щоб прогодувати сім'ю, не те, щоб побудувати власний дім. Тоді ж і вирішили започаткувати власний сімейний бізнес.

— Нашим порятунком стали п'ятнадцять корів, — згадує Михайло Павлюк, — за якими ми не бачили ні дня, ні ночі! Відганяли на пасовище, влітку заготовляли сіно, вночі переробляли молоко на сир і сметану, щоб вранці бути на базарі.

Павлюкам довелося заново освоювати практично нову для себе професію. Сказати, що було важко — значить нічого не сказати. Зате набутий життєвий досвід — безцінний. Репутація — не надумана, а зароблена власною працею. Люди оцінили роботящих і чесних господарів і довірили Павлюкам свої земельні паї.

— Сьогодні наше господарство має всю необхідну техніку для обробітку й вирощування традиційних сільськогосподарських культур — пшениці, соняшнику, кукурудзи, — ділиться Михайло Михайлович.

Про те, що справи на трудовому фронті у Павлюка-молодшого йдуть успішно, свідчить той факт, що господарство виплачує найвищу орендну плату в районі. На запитання, як колишньому програмісту вдалося досягти чималих успіхів у сільському господарстві, Василь Павлюк жартома відповідає: «Інтернет в поміч!»

Михайло Павлюк, як і всі українці, мріє про якнайшвидше закінчення війни, і довгими тривожними ночами йому сниться пшеничне поле у золотому колоссі, а над ним — блакитна смужка неба. Мирного неба!