НАСТУПНОГО 2025 РОКУ 6 ЛИСТОПАДА ВИПОВНИТЬСЯ 170-та РІЧНИЦЯ ВІД ДНІ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО. А СЬОГОДНІ 6 ЛИСТОПАДА 2024-го ТОБТО ВІДМІЧАЄМО 169-та

                                         ЗАПОРОЗЬКИЙ  ХАРАКТЕРНИК

_____________________________________ Сивий  закоханий  юнак

Запорозьким характерником Дмитра Івановича Яворницького назвав Максим Рильський. Це був, писав Максим Тадейович, учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник-прозаїк і поет. Але в центрі його уваги все життя залишалася історія Запорожжя. В яку він був просто по-юнацьки закоханий.

Тому не випадково сучасники ще за молодих літ називали Дмитра Івановича й шанобливіше – запорозьким батьком. Може, що й з такої причини: Яворницький рано, дуже рано посивів. Бо було від чого. Саме через своє величезне захоплення запорозьким козацтвом.

Він народився і виріс на Харківщині в сім”ї сільського дяка. Батько хотів єдиного: аби син став священослужителем. Дмитро мусив учитися в духовній семінарії. Та витримав лише три курси. І вступив на історичний факультет Харківського університету. Це була його мрія з дитячих літ, коли він читав і перечитував “Тараса Бульбу” Гоголя. А ставши студентом, Яворницький відразу, як стверджують тепер усі його біографи, “серйозно захопився історією Запорозької Січі і виношував намір писати на цю тему магістерську дисертацію”. Те, що глибоких та послідовних розробок і праць з минувшини українського козацтва на його часи ще не існувало, лише заохочувало молодого дослідника.

Сталося так, що вже у перші літні канікули навчання в університеті Яворницький помандрував землями, які колись належали козакам. І на дні невеличкої річки Скарбної, яка протікала побіля колишньої Чортомлицької Січі, навпомацки знайшов спершу одну, а потім і другу запорозькі чайки – судна, котрими козаки виходили у відкрите море. А місцеві люди підказали місце й на Дніпрі, де на дні ціла флотилія таких човнів-чайок. Їх там виявилося аж сімнадцять, зв”язаних поміж собою. І заповнених кулями та ядрами і іржавими гарматами. А неподалік ще три судна, також завантажених розмаїтим військовим спорядженням…

Отож явно навмисне потоплені лежали на дні чайки. Навіщо і чому та коли потопили свій флот козаки, що їх до цього змусило? – ось запитання, котре відразу зтурбувало юного Яворницького. Він зрозумів єдине: це сталося в прикінцеве існування козацтва, і сталося вимошено, якщо й не силоміць. Доки вчився в університеті, розпитував істориків, звертався і до скупих письмових джерел, які на ті часи вряди-годи появлялися – ні в кого і ніде ясної відповіді не дістав. Це й спонукало його перегодом на свій страх і ризик здійснити безпрецедентну поїздку на Соловки, куди, як Дмитро Іванович тільки й дізнався, “по высочайшему повелению Екатерины ІІ” було заслано останнього кошового атамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Яворницький не помилився: в архівах Соловецького монастиря він розшукав свідчення про те, що “запорозька вольниця виявилася небажаною для царської влади”. І що саме Катерина ІІ домоглася “якнайскоріше покінчити з козаччиною”. Калнишевському вона запропонувала: “Одержуй волю і маєток, зречися тільки козаччини”. На що Калнишевський відповів: “Ні, або воля козацька, або в”язниця”. То на Соловках Яворницький остаточно і визначився з метою своїх наукових пошуків.

По поверненню додому він сказав буквально таке: “Друковані дослідження, написані іншими, не дають мені того, чого прагне моя душа. Я вирішив сам рушати за архівними матеріалами, щоб на основі їх відтворити життя запорозьких козаків у всій його величі і повноті”. Але попечитель Харківського учбового округу генерал Максимович відхилив це прагнення як крамольне. “Ваши запорожцы нам не нужны, -- заявив він випускнику університету, залишеному стипендіатом на здобуття професорського звання. – Пишите лучше о Финляндии”.

Зрозуміло, що Яворницький не послухався такої поради. І незабаром почав друкувати свої перші розвідки з історії запорозької давнини. Також читати публічні лекції на ці теми. Лекції, які, до речі, викликали неабиякий інтерес, завжди збирали чималу аудиторію. А це скінчилося тим, що, як ще у 1963 році посмів написав один з найповніших біографів Яворницького Іван Шаповал, “за велику любов до волелюбних запорожців, до рідної України та пропаганду своїх патріотичних поглядів молодого Дмитра Івановича звинувачують у сепаратизмі і позбавляють можливості працювати в університеті”. Зберігся, втім, тогочасний лист самого Яворницького до одного зі своїх знайомих, а в ньому такі рядки: “Якби ви знали, як я люблю своє Запорожжя і його сердешних сіромах! Але що з того? Невже я сепаратист? І не думав, і не думаю бути ним. А люблю клаптик землі... Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої втіхи, люблю тому, що там є широкий простір для моєї привільної натури... Одне у мене бажання – кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулі. То хіба це сепаратизм?”

Вигнанний, по суті, з Харкова геть, Яворницький опиняється у Петербурзі. Ніби на запрошення тамтешнього університету читати цикл лекцій з української історії. Насправді йому більше довелося працювати звичайним вчителем у приватній гімназії, кадетському корпусі та сирітському інституті шляхетних дівчат. Головне ж, Дмитро Іванович несамовито працює в архівах столиці, а щоліта виїжджає на береги Дніпра розкопувати козацькі могили. І друкує уже не окремі статті, а великі наукові праці, які згодом увійдуть окремими главами у його три томи знаменитої “Історії запорозьких козаків”.

То з одного боку все наче складалося добре. Яворницького обирають членом імператорського археологічного товариства. Зі своїми козаками він цікавий для багатьох прогресивних діячів. З ним охоче знайомляться, стають його близькими друзями історик Микола Костомаров, художники Ілля Рєпін та Микола Струнников, мандрівник Микола Міклухо-Маклай, журналіст Володимир Гілляровський і навіть Лев Толстой. Не говорячи уже про корифеїв української сцени Кропивницького, Заньковецької, Старицького і Карпенка-Карого.

Однак з іншого боку тодішній міністр освіти царської Росії Делянов двічі таємними листами домагався “негайно позбавити малороса Яворницького права читати шкідливі лекції в столичних навчальних закладах”. Потім викликав Дмитра Івановича й до себе. Питав: “А чому ви пишите тільки про запорожців, хіба інші вас не цікавлять?” Дмитро Іванович відповів: “А тому, що цей розділ в нашій історії недостатньо вивчений”.

-- Що ж, про козаків пишете ви справді гарно, -- підвів риску Делянов. – Але у вас тепер буде час подумати й про інших...

І знав, чим погрожував. Незабаром Яворницького, як читаємо у передмові до недавно вперше перевиданої у Дніпропетровську його книги “Дніпрові пороги”, “оголосили політично неблагонадійним і на три роки вислали до Ташкента під нагляд поліції і без права займатися викладацькою діяльністю”. Як наче злочинця і не менше.

Все це та плюс, говориться далі в передмові, “фізичні й розумові перевантаження, елементарні нестатки та інші ускладнення привели до того, що в 28 років Яворницький майже весь став сивим.” А втративши можливості здійснювати археологічні експедиції на Запорожжя та друкувати свої рукописи, Дмитро Іванович пережив глибоку душевну кризу – був близьким, признавався приятелям у листах, до божевілля. Що схоже на правду. Адже перехворів на запалення головного мозку. Та витримав, не занепав духом лише тому, що наснагою йому слугували незламні козаки.

________________________________ У пошуках істини і скарбів

Пам”ятник, який біля Дніпропетровського історичного музею поставили Яворницькому на його могилі уже в наші часи, викликає неоднозначні судження. Дмитро Іванович босоніж стоїть тут на великому степовому камені з хрестом в опущених руках. В зношеній простій сорочці навипуск і запилених шароварах мандрівника. Хіба, дехто й запитує, це пам”ятник визначному вченому і академіку, знавцеві чи не всіх європейських мов і наукових шкіл?

Але Яворницький дійсно був незвичайним істориком. Не таким, як всі інші, що працювали переважно в тиші кабінетів і архівів. Ні, і Дмитро Іванович багато та плідно трудився в архівах. Звичайно, що передусім у місцевих – у Катеринославі, Харкові, Києві, Одесі, Нікополі, Чернігові і у Криму. Крім Соловецького та Петербургських, цілий рік просидів у кількох Варшавських. А потім відвідав і сховища документів у Туреччині, Персії та Палестині.

Одначе тільки архівними матеріалами Яворницький ніколи не обмежувався – ось у чому його винятковість. Дмитро Іванович постійно подорожував землями запорозьких вольностей, поєднуючи археологічні розкопки з записами спогадів старожилів, народних пісень, балад і дум, легенд та переказів. У ті часи ще пам”ятали їх люди. Як і в багатьох родинах простих селян, тим паче в приватних колекціях заможних зберігалося чимало речей з одягу, побуту та й військового призначення, якими користувалися козаки. Усе це Дмитро Іванович збирав до купи чи й викупляв за власні кошти, описував, знаходив вражаючі пояснення, історії та притчі виникнення того чи іншого. Скільки експонатів передусім у музеї Дніпропетровська зібрано особисто Яворницьким, зараз важко й порахувати. Не менше 75 тисяч. А ще ж він занотував понад дві тисячі усних поетичних та епічних сказань.

Не випадково його суто наукові праці також не зовсім традиційні. Вони пересипані розкутими художніми і документальними новелками, соковитими народними висловами та приповідками, образними і дотепними сценками, діалогами, портретами і спостереженнями, просто неповторними мовними знахідками. Особливо багацько подібних моментів у таких працях Дмитра Івановича, як “Вольності запорозьких козаків”, “Число і порядок Запорозьких Січей”, “Іван Дмитрович Сірко – славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків”, “Дніпрові пороги” та, звичайно, “Як жило славне запорозьке низове військо” і “Запорожжя в залишках старовини та переказах народу”.

Такому ось таланту Яворницького-історика допомогли і обставини. Після Ташкенського заслання він кілька літ працював на посаді приват-доцента Московського університету. Це професор цього університету Федір Корш переконав колег, що без Яворницького “викладання російської історії не буде повним”. Однак з цього знову нічого не вийшло. Професуру дратувало домагання Яворницького історію запорозького козацтва читати окремим спецкурсом. І хоч сам Дмитро Іванович професорську дисертацію нарешті захистив, але уже не в Московському, а в Казанському університеті. Як же далі бути та де працювати, це вкотре виявилося незрозумілим.

Та Яворницький домігся іншого. Щоб сповна продемонструвати археологічні пам”ятки земель колишніх запорозьких вольностей, за його наполяганням ХІІІ археологічний з”їзд Росії відбувся у Катеринославі. Де Дмитро Іванович зі своєю колекцією мав великий успіх. Під враженням якого у 1902 році Катеринославська губернська управа запросила Яворницького очолити Катеринославський музей О.М. Поля – себто краєзнавчий, який лише створювався. Через три роки, у 1905-му, Яворницький погодився. З тих пір і до самісінької смерті, яка сталася у серпні 1940 року, він мешкав у Дніпропетровську і став фактично фундатором та засновником тутешнього музею. Отож воднораз і дістав змогу регулярно переодягатися у простий одяг та вирушати у пошуково-археологічні мандрівки козацьким краєм. Не кидав цієї своєї пристрасті навіть у вісьмидесятилітньому віці.

Про Дмитра Івановича як невтомного збирача реліквій та предметів, бувальщин, пісень і інших усних та писемних свідчень запорозької минувшини свого часу дніпропетровський письменник Іван Шаповал написав книгу “В пошуках скарбів”. Вельми цікавою, захоплюючою вийшла ця книжка. Хто не читав – знайдіть і обов”язково прочитайте. Дізнаєтеся безліч зворушливих випадків, пригод та історій з археологічно-пошукової діяльності Яворницького. Які варті того, щоб про них пам”ятати. На їх підставі свого часу вчений підготував і свій захоплюючий трактат “Слідами запорозьців”.

А тут, у Дніпропетровську, в перші радянські роки для Яворницького все складалося ніби більш ніж вдало. За короткий час він публікує понад 150 наукових праць, стає академіком Всеукраїнської академії наук, очолює вперше окремо створену Науково-дослідницьку кафедру історії України. Чого ще треба? Але не загаявся антиукраїнський більшовицький терор, який проголосив Дмитра Івановича націоналістом і на ціле десятиліття обірвав його наукову діяльність. З 1930 по 1939 включно не було видруковано жодного твору Яворницького. Зате одна місцева газета вміщує донос “Кубло націоналістичної контрреволюції (про роботу історико-археологічного музею)”, і Дмитра Івановича “вичистили з музею як контру”. Голодомор 1933 року він пережив, з болем у серці спродуючи свої рідкісні книги і речі.

Ледве заступилися за нього авторитетні історики чи не всього світу. Бо ім”я Дмитра Івановича було знанне уже всюди. У першій половині минулого ХХ сторіччя у світі уже не було жодного іншого історика, крім Яворницького, який би вважався першолітописцем цілого народу, точніше наскільки виняткового явища в його історії, яким було запорозьке козацтво. А ще Яворницький – в це важко, мабуть, і повірити – першим професійно запровадив екскурсоводів у музеї. До нього, уявіть собі, іх не було в ніжодному музеї Європи. Проводити ж екскурсії для відвідувачів Дмитро Іванович починав сам.

Цікаво, що одну з перших своїх екскурсій він провів ще у 1915 році для одного-єдиного відвідувача – останнього царя Російської імперії Миколи ІІ. Цар покірно і мовчки слухав Дмитра Івановича, прошкуючи слідом за ним. Та в якусь мить збагнув, що не личить йому демонструвати свою незацікавленість, а то й необізнаність. Тому раптом запитав: “А скажіть, пане професоре, на які періоди ви поділяєте історію запорозьких козаків?”

-- Бачите, ваша імператорська величність, будь-який поділ історії штучний, -- мовив Яворницький, -- але стосовно запорозців я б виділив три періоди. Перший – боротьба з мусульманським світом, з татарами і турками. Другий – з католицьким світом, з польською шляхтою. І нарешті третій – боротьба з Москвою...

-- Отакої! – Не вельми тямущому в історії царю аж перехопило подих. – А з Москвою за що?

-- За свої вольності, ваша імператорська величність.

-- І чим же ця боротьба скінчилася? – Остаточно спантеличився Микола ІІ, не знаючи, вірити чи не вірити професору.

-- А хіба не ясно? – Зажурено посміхнувся Яворницький. – Тим, що ви, всеросійський імператор, стоїте зараз тут, на святій землі запорозьців, а я, нащадок лицарського козацтва, мушу давати вам пояснення.

Кажуть, імператор сприйняв ці слова професора за жарт. От тільки чи міг великий історик знати, що йому доведеться виправдовуватися і після своєї смерті? Що після смерті він знову буде вигнанний зі свідомості людей за правду! А так і сталося: з початку п”ятидесятих років і до часів нашої незалежності праці історика жодного разу у нас не перевидавалися. Їх боялися, як вогню, ними лякали, мов пугалом. Тепер Яворницького звинуватили в іншому – в надмірній ідеалізації суспільно-політичного устрою на Запорозькій Січі. А щоб цей з дозволу сказати суттєвий недолік виглядів переконливіше, долучили й докори стосовно ніби невиправданого використання вченим у суто наукових текстах фольклорно-етнографічних джерел та матеріалів, легенд, історичних дум та пісень. Вони, мовляв, грішать домислами, часто-густо суперечать реальній дійсності минулого, а тому внесли у твори історика усілякі перебільшення та неточності, і як наслідок – помилковість окремих висновків, оцінок та положень.

То мали статися величезні зміни у нашій державі, щоб уже тепер, лише напередодні 150-річчя від дня народження Дмитра Івановича, укладачі його календарної ювілейної біографії написали: “Розкриваючи таємничу і неповторну красу старої України, Яворницький насправді не ідеалізує славне козацьке минуле, а створює образ-символ духовної величі українського народу, піднімає його із зневажливого забуття до наповненого світлом ідеалу”. До чого і повинна, докинемо від себе, прагнути велика історія кожного великого народу.

___________________________  Його ж історія робить людей

А у 60 – 70 роках минулого століття були спроби перевидати Яворницького мінімум у 4 або й 5 томах. Розповідають таке: директором історичного музею у Дніпропетровську працювала Горпина Ватченко – рідна сестра першого секретаря і члена Політбюро ЦК Компартії України Олексія Ватченка. Вона ніби й умовила брата посприяти. Той же ніби пообіцяв “пробити”. Музей негайно залучив науковців Києва та Дніпропетровська до роботи. Але коли праці з новими коментарями та поясненнями підготували до друку, Ватченко відмовив сестрі. “Ти хочеш, -- наче сказав він їй, -- щоб я позбувся своєї посади? Нехай твій Яворницький краще зачекає!”

Так от, а сьогодні у дніпропетровському видавництві “Січ” розповідали інше: є намір нарешті перевидати і художні твори Дмитра Яворницького. Тобто його роман “За чужий гріх” і повісті “Наша доля”, “Де люди, там і лихо” та “Христос у серці чоловіка”, а також низку новел. Все це твори, кажуть видавці, прекрасні і написані чудовою українською мовою. Читати їх одна насолода. Не даремно прозу Яворницького високо поцінував Іван Франко. Її автора він зарахував до “генерації українських белетристів, які орієнтуються на художньо-епічну традицію ХІХ століття – школу великих епіків, себто людей з ясним і широким поглядом, що малювали картини українського життя такими, якими бачили їх оком пильним, надиханого любов”ю або іноді мораліста та судді”. Та чи скоро прочитаємо ми повісті й новели Дмитра Івановича? У держави все не знаходиться грошей на їх перевидання, а щоб спонсори дали згоду, теж не видно і не чути...

І що був Дмитро Яворницький ще й самобутнім письменником, досі нами майже призабуто. Але чи знаєте, чому він писав і художні твори? І вірші також, яких назбиралося на цілу збірку. Слухайте: Яворницький не палив тютюну і ніколи не вживав спиртних напоїв, ні хвилини ніколи не байдикував. Ще він ні одного разу не відпочивав на курортах. Взагалі не відпочивав. Не знав, що таке відпустки. “Моє правило, -- писав він, -- постійно працювати, не чекаючи ні нагород, ні похвали. Працювати до тих пір, поки служать тобі руки і допоки б”ється серце у твоїх грудях. Працювати на користь твого народу та дорогої тобі Батьківщини”. В перервах же між науковими дослідженнями і пошуками відпочинок для Дмитра Івановича і заміняло якраз написання художніх творів. Бо це було для нього неначе приємне дозвілля, тимчасове розслаблення, розрада і спочинок. Ще для душі захоплювався і лексикографією. Правда, випустив лише один, перший том власного словника української мови. Решту зібраного матеріалу – близько 80 друкованих аркушів – передав Борису Грінченку, і той з його дозволу використав у своєму тлумачному словнику.

Яворницький же до останніх своїх днів не полишав наукової роботи. У 82-річному віці видав останню свою працю – книгу “Історія міста Катеринослава”. Є думка, що умисне Дніпропетровськ обізвав старою назвою.  Оскільки історію Катеринослава і Дніпропетровська розділяв: перший заснувала таки Катерина ІІ, але другий насправді бере початок з запорозьких поселень – з запорозької фортеці Кодак. І це дуже важливо усвідомлювати, якщо ти дійсно чесний син свого народу.

В останньому особистому записнику Дмитра Івановича було знайдено клаптик паперу, а на ньому рукою вченого написана цікава, трохи несподівана і навіть неоднозначно загадкова фраза: “Наука робить добрих вчених, але не людей”. Не буде заперечень, якщо зараз кожен зрозуміє або й витлумачить її по-своєму. Та треба сказати, що довге, напружене, щільне і неймовірно багатостраждальне, з неправедними утисками, переслідуваннями і вигнаннями життя Яворницького-вченого і Яворницького-патріота цілком дозволяло йому висловити цю думку. Але тут необхідно й те сказати, що сам Дмитро Іванович своє життя прожив, аби на українській землі були лише добрі, справжні і національно свідомі люди, гідні продовжувачі славної історії свого народу.

                                                                             Микола НЕЧИПОРЕНКО.