Ніколи. Знову.

Марина Бабич 10.03.2022 176

Коли сидиш на кухні і прокручуєш в думках ці слова, розумієш, що слова живі. Вони повторюються і живуть своїм життям. Бо кожний, хто їх вимовить, реагує на своє звільнення від них.  Важко зараз щось говорити. І комусь. Головне - це сказати собі: все буде, як віриш.
 Хтось зневірився і покидає рідну оселю, хтось розшукує знайомих за кордоном, щоб спостерігати інше життя. Без обстрілів. Сирен. Жертв.  Болю. Хтось наразі у підвалах  чекає підкріплення і хліба. А хтось просто пам'ятає хороше, що було в житті. А  могло  ж  і не бути. Кажуть, якщо пам'ятати  хороше, то воно знову повториться.
В одній  оповідці розповідається: "Люди скаржаться Богові: "Господи , ну як можна таке допустити? Як же все погано".
А Бог: "Аааа, це -  погано, тоді ви дізнаєтеся про гірше".
У інших: "Боже, як же це добре. І Бог каже : "Добре? Значить, зроблю дійсно добре"
Зрозуміло, що сьогодні, якими б не були слова, вони  - для заспокоєння. Для зігрівання. Для впевненості  в цьому дні.

Бо завтра може не бути. Може вибухнути квартира, можуть розірватися родинні звязки, можна втратити себе. Коли постійно негативиш, жалієшся, злословиш і не маєш орієнтирів - тоді нема завтра...

Серед знайомих такі вивітрилися швидко. Ті, хто казав, що  сидітиме у підвалі, щоб не йти на війну, першими подалися до ТЕРоборони і вантажили мішки з піском. І так надірвали спину, що віра в перемогу стала сильнішою за больові  відчуття. Хтось до волонтерського центру  відніс чоловічих шкарпеток на 300 грн. і справді відчув свою малість, бо там завозили фургонами медикаменти і воду.
Якими б не були сьогодні ваші настрої, хочу сказати вам, щоб ніколи. Знову. Щоб у найкритичніший момент вам згадувалися найкращі часи вашого життя, коли тепліло на душі, коли  раділося від усього серця. Це непросто. Але це важливо для вашого  здоров'я. Це для того, щоб можна було спати, говорити, готувати сніданок. Щоб хороше перекреслювало погане. Щоб добро перемагало ... самі знаєте що. Щоб Бог вам дійсно показав, що є добре.
...Сиджу на кухні з кумою, вона боїться, як і я. Страх сильний. Але ми не можемо його пропустити в серце глибоко. Настільки глибоко, щоб наша земля зникла. Бо вона -  наша. Ми виростили на ній першу часничину. Першу цибулину. Першу перчину. Ми знаємо, що гірко від них не буває, особливо, коли до українського борщу....гірко буває від того, коли усім вирощеним ні з ким  поділится. Ми вміємо ділитися, коли на це ніхто не зазіхає. А  інакше тримай наше  "ніколи". І "знову" тоді не настане...


Поділитися текстом в мережах:
Репости вітаються !
>>> Підписуйтесь на нашу Фейсбук-сторінку
>>> Читайте нас в Telegram
>>> Підбірка новин сайту в GoogleNews
>>> Статті з газети Фермер Придніпров'я

Коментарі (0)


Новини ОТГ